"Одного дня люди зібралися на Театральній площі та вимагали, щоб черкаський "Беркут" повернувся додому. До нас вийшов Іващенко (заступник начальника УМВС України в Черкаській області Володимир Іващенко – ред.) і заявив: "Черкаський беркут знаходиться в місті". Я тоді вихопила мікрофон у пана Іващенка і почала кричати: "Навіщо ви обманюєте людей", – розповідає жінка.
У столицю вона так і не поїхала, але того ж вечора після виступу Іващенка, люди розбилися на групи і перекривали дороги на столицю. Хтось вулицю Чигиринську, хтось – Смілянську, а Ірина з рештою – дамбу через Дніпро.
"Навпроти нас, упоперек дороги, розтягнулася колона людей у чорному та зі щитами. І в мене відразу промайнула думка: "Стану посеред дороги, буду кричати, що я – своя. Я ж з ними працювала, не будуть же вони мене бити". Була впевнена, що половину тих хлопців навпроти – знаю. Але коли вони підійшли занадто близько, зрозуміла, що це – чужі. Я почала тікати", – розповідає жінка про події тієї ночі. Врятувала її автівка, яка пригальмувала поруч та відвезла її у центр.
Вже наступного ранку Ірина з побратимами повернулися під дамбу, зайняли позиції, почали будувати барикади та палити шини.
Коли революційні події у Черкасах вщухли, Ірина Гаркавенко повернулася додому. Разом із іншими активістами стояла у витоків міського осередку "Самооборони Майдану". Однак, анексія Криму, початок антитерористичної операції та смерть близького друга змусили її поїхати Схід.
"Людина, з якою ми разом пройшли усі революційні події, товаришували, Євген Войцехівський, був першим 200-сотим, якого я похоронила. Він загинув 7 липня 2014 року. Після його смерті я зрозуміла, що тут мені немає чого робити", – пригадує Марго.
Вже у серпні жінка поїхала в АТО, продовжувати незакінчену справу свого друга. Спочатку – як волонтер, адже жінок на війну не надто хотіли брати. Попросилася залишитися там на тиждень, щоб побачити на власні очі, як живеться бійцям і що взагалі відбувається.
" Мене зарахували бійцем у першу штурмову роту. Я навчилася збирати й розбирати автомат, кидати гранату... Через два тижні вже їхала у Піски як другий номер кулеметника разом із черкаським побратимом із Чорнобая Олександром Рябошликом", – розповідає Ірина.
Говорить, що з того часу її на війні сприймали як бійця, а не як жінку.
"Пам’ятаю слова своєї мами, коли я поїхала на війну: "Я й не сумнівалася, коли почнуться революційні події, війна, що ти там будеш". Вона мені їх і по цей час згадує, – говорить Гаркавенко.
У мене сильний характер. Після АТО жіноча слабкість, яка іноді проявлялася, якийсь страх перед війною зникли. Лишився єдиний страх – втрати".
Коли Ірина після першого виїзду на передову повернулася на базу, то побачила, що рота лишилася без командира. Їхній очільник поїхав на ротацію.
"Молоді хлопці, хто що хоче, те й творить. Неправильно це було, тим паче, що вони мали зброю. Я почала кричати на них, коли ті робили щось не так. Намагалася навести лад.Згодом мене викликали в штаб і запропонували стати старшиною першої штурмової роти п’ятого окремого добровольчого батальйону", – розповідає Марго.
Тоді рота налічувала 76 бійців. Це чоловіки від 18 до 60 років. "Старші називали мене донькою, менші – мамою. Хлопцям було комфортно, я за них горою стояла", – пригадує черкащанка.
Одного разу, ще до призначення старшиною, Ірина заступилася за своїх побратимів, які тільки-но повернулися із передової, перед командиром батальйону та начальником штабу.
„ У мене бійці тільки повернулися із передової. І вони й так задіяні скрізь. Є резервна рота. Скільки молодих-зелених… Нехай вони йдуть". Тоді виникла дискусія: Як вона, проста жінка-боєць, наважилася таке заявити комбату.
"Нашу роту не чіпали. Хлопці тоді добре відреагували на мій вчинок. Кажуть: "Марго, так тримати". Після цього мене прийняли як рідну", – додає черкащанка.
У січні 2015-го року Марго повернулась додому. Тут на неї чекала донька та мама. Вони весь цей час підтримували молоду жінку.
На рішення мами піти на війну донька відреагувала по-дорослому. Не було сліз та істерик.
"Замість мультиків під час Революції Гідності у Поліни був випуск новин. Коли я поїхала на фронт, то вона сильно трималася і мені від цього було легко.
Коли розмовляли по телефону, то вона казала: "Мамо, коли ви повбиваєте усіх ворогів і приїдете додому", – з посмішкою цитує жінка.
Після АТО Марго знялася для проекту "Якби не війна". Вона позувала на камеру в розкішній сукні зі зброєю.
Говорить, що цим проектом хотіла показати, що ніжність може бути сильною.
"Якщо я гарна, це не означає, що я не вмію стріляти чи воювати. Я розумію чому чоловіки вважають, що жінка не має бути на війні, адже ми нібито слабка стать… Та попри це не погано справляємося. А взагалі на війні багато жінок: і снайпери, і розвідниці, і медики", – зазначає Гаркавенко.
Для жінок мають бути відкритими усі військові професії, які нині доступні чоловікам, вважає Марго, адже дуже часто із жінок виходять кращі снайпери та розвідниці.
"Особисто я бачила в АТО професіоналів із кабінетів, які зарекомендували себе не надто добре. І були 18-річні хлопці, такі як "Апостол". Коли він виходив на позицію "Небо", то спати можна було спокійно", – згадує вона.
Зараз жінка в тилу, але готова повернутися на війну разом зі своїми друзями-побратимами, якщо у країні введуть військовий стан.
Світлана Спасібіна
