Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Як жінка стала командиром для побратимів [Випуск № 1280]

Війна за Україну для неї розпочалася ще з Майдану в Черкасах. Тоді, на початку 2015-го року, Ірина не могла сидіти перед телевізором та спокійно дивитися новини.
"Одного дня люди зібралися на Театральній площі та вимагали, щоб черкаський "Беркут" повернувся додому. До нас вийшов Іващенко (заступник начальника УМВС України в Черкаській області Володимир Іващенко – ред.) і заявив: "Черкаський беркут знаходиться в місті". Я тоді вихопила мікрофон у пана Іващенка і почала кричати: "Навіщо ви обманюєте людей", – розповідає жінка.
У столицю вона так і не поїхала, але того ж вечора після виступу Іващенка, люди розбилися на групи і перекривали дороги на столицю. Хтось вулицю Чигиринську, хтось – Смілянську, а Ірина з рештою – дамбу через Дніпро.
"Навпроти нас, упоперек дороги, розтягнулася колона людей у чорному та зі щитами. І в мене відразу промайнула думка: "Стану посеред дороги, буду кричати, що я – своя. Я ж з ними працювала, не будуть же вони мене бити". Була впевнена, що половину тих хлопців навпроти – знаю. Але коли вони підійшли занадто близько, зрозуміла, що це – чужі. Я почала тікати", – розповідає жінка про події тієї ночі. Врятувала її автівка, яка пригальмувала поруч та відвезла її у центр.
Вже наступного ранку Ірина з побратимами повернулися під дамбу, зайняли позиції, почали будувати барикади та палити шини.
Коли революційні події у Черкасах вщухли, Ірина Гаркавенко повернулася додому. Разом із іншими активістами стояла у витоків міського осередку "Самооборони Майдану". Однак, анексія Криму, початок антитерористичної операції та смерть близького друга змусили її поїхати Схід.
"Людина, з якою ми разом пройшли усі революційні події, товаришували, Євген Войцехівський, був першим 200-сотим, якого я похоронила. Він загинув 7 липня 2014 року. Після його смерті я зрозуміла, що тут мені немає чого робити", – пригадує Марго.
Вже у серпні жінка поїхала в АТО, продовжувати незакінчену справу свого друга. Спочатку – як волонтер, адже жінок на війну не надто хотіли брати. Попросилася залишитися там на тиждень, щоб побачити на власні очі, як живеться бійцям і що взагалі відбувається.
" Мене зарахували бійцем у першу штурмову роту. Я навчилася збирати й розбирати автомат, кидати гранату... Через два тижні вже їхала у Піски як другий номер кулеметника разом із черкаським побратимом із Чорнобая Олександром Рябошликом", – розповідає Ірина.
Говорить, що з того часу її на війні сприймали як бійця, а не як жінку.
"Пам’ятаю слова своєї мами, коли я поїхала на війну: "Я й не сумнівалася, коли почнуться революційні події, війна, що ти там будеш". Вона мені їх і по цей час згадує, – говорить Гаркавенко.
У мене сильний характер. Після АТО жіноча слабкість, яка іноді проявлялася, якийсь страх перед війною зникли. Лишився єдиний страх – втрати".
Коли Ірина після першого виїзду на передову повернулася на базу, то побачила, що рота лишилася без командира. Їхній очільник поїхав на ротацію.
"Молоді хлопці, хто що хоче, те й творить. Неправильно це було, тим паче, що вони мали зброю. Я почала кричати на них, коли ті робили щось не так. Намагалася навести лад.Згодом мене викликали в штаб і запропонували стати старшиною першої штурмової роти п’ятого окремого добровольчого батальйону", – розповідає Марго.
Тоді рота налічувала 76 бійців. Це чоловіки від 18 до 60 років. "Старші називали мене донькою, менші – мамою. Хлопцям було комфортно, я за них горою стояла", – пригадує черкащанка.
Одного разу, ще до призначення старшиною, Ірина заступилася за своїх побратимів, які тільки-но повернулися із передової, перед командиром батальйону та начальником штабу.
„ У мене бійці тільки повернулися із передової. І вони й так задіяні скрізь. Є резервна рота. Скільки молодих-зелених… Нехай вони йдуть". Тоді виникла дискусія: Як вона, проста жінка-боєць, наважилася таке заявити комбату.
"Нашу роту не чіпали. Хлопці тоді добре відреагували на мій вчинок. Кажуть: "Марго, так тримати". Після цього мене прийняли як рідну", – додає черкащанка.
У січні 2015-го року Марго повернулась додому. Тут на неї чекала донька та мама. Вони весь цей час підтримували молоду жінку.
На рішення мами піти на війну донька відреагувала по-дорослому. Не було сліз та істерик.
"Замість мультиків під час Революції Гідності у Поліни був випуск новин. Коли я поїхала на фронт, то вона сильно трималася і мені від цього було легко.
Коли розмовляли по телефону, то вона казала: "Мамо, коли ви повбиваєте усіх ворогів і приїдете додому", – з посмішкою цитує жінка.
Після АТО Марго знялася для проекту "Якби не війна". Вона позувала на камеру в розкішній сукні зі зброєю.
Говорить, що цим проектом хотіла показати, що ніжність може бути сильною.
"Якщо я гарна, це не означає, що я не вмію стріляти чи воювати. Я розумію чому чоловіки вважають, що жінка не має бути на війні, адже ми нібито слабка стать… Та попри це не погано справляємося. А взагалі на війні багато жінок: і снайпери, і розвідниці, і медики", – зазначає Гаркавенко.
Для жінок мають бути відкритими усі військові професії, які нині доступні чоловікам, вважає Марго, адже дуже часто із жінок виходять кращі снайпери та розвідниці.
"Особисто я бачила в АТО професіоналів із кабінетів, які зарекомендували себе не надто добре. І були 18-річні хлопці, такі як "Апостол". Коли він виходив на позицію "Небо", то спати можна було спокійно", – згадує вона.
Зараз жінка в тилу, але готова повернутися на війну разом зі своїми друзями-побратимами, якщо у країні введуть військовий стан.
Світлана Спасібіна

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.