Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Глитай, або ж павук [Випуск № 1279]

«Приватизація» — слівце з безнадійно зіпсованою репутацією. Я особисто не пам’ятаю, чи був у мене ваучер («приватизаційний майновий сертифікат», за який нібито кожен українець міг отримати свою частку загальнонародної власності й після того стригти дивіденди, попиваючи пиво на пляжі), а якщо був, то куди я його подів чи, може, вклав.    Просто не пам’ятаю, ніхто з моїх знайомих так само не пам’ятає, хоча їх роздали всьому дорослому населенню країни. Натомість усі знають, що в Україні перехід державних підприємств у приватні руки закінчився несправедливо й страшенно безгосподарно. В освітніх телевізійних програмах початку 1990-х, які з найкращих міркувань спонсорував «Вашингтонський обком», доступно розповідалося, чому вільний ринок кращий за Держплан, а ефективний власник — за номенклатурного «червоного директора». Наочною ілюстрацією до позитивного ток-шоу «Від перехрестя до успіху», яке вела на УТ-1 переконлива Алла Мазур, були розбірки бандитів, розчинення на теренах світового океану суден Чорноморського морського пароплавства й занепад колись знаменитих на весь СРСР заводів-гігантів. «Ефективні власники» брали під контроль підприємства, виганяли робітників, продавали за безцінь морально застаріле обладнання на брухт і так само розчинялися, зрідка потрапляючи в кримінальну хроніку. Нічого в тому дивного немає: щоб «невидима рука ринку» (ще один тоді неологізм, а тепер ностальгійне словосполучення з 1990-х) себе проявила на повну силу, має бути як мінімум сам ринок — повноцінна конкуренція та однакові для всіх умови. Що стається, коли суддя підіграє одній із команд, можна зрозуміти хоча б на прикладі долі Уельсу на Євро-2016, але там хоча б не змінювали правил у процесі кожної гри. Перерозподіл української власності за останню чверть століття — історія суцільної ганьби, але нічого іншого за наявних умов і мотивації ми не могли отримати в принципі. Зношені основні фонди, вчорашні технології, жахлива енергомісткість виробництва, специфічна виробнича культура, орієнтованість на, з дозволу сказати, «ринок» СРСР — нічого іншого із цим багатством не могло статися. Виняток становили металургія та хімія, які могли ще проіснувати якийсь відносно короткий час без перезавантаження тільки за рахунок міжнародної кон’юнктури. Недовго, доки Китай не вибудував свої галузі — надсучасні, ефективні, самодостатні. Окремий пункт програми — інфраструктура. Безумовно, популістська вакханалія навколо комунальних тарифів — цирк за межами пристойності, але якби свого часу всілякі там обленерго не були віддані в концесію власникам-упирям, а потрапили в руки справжніх ефективних менеджерів, які насамперед зменшили б енергозатрати, то не було б ані нинішньої загрози соціального вибуху, ані подальшої фатальної залежності від імпортного газу. Зараз ситуація повторюється. Фонд Держмайна оголосив, що має намір цього року продати 450 об’єктів, які досі залишалися в державній власності. Серед них кілька досить прибуткових підприємств, зокрема Одеський припортовий завод, Укрспирт, іще щось. Експерти кажуть, що момент невдалий: ласі шматки за безцінь скуплять ті самі наші рідні олігархи, а ми вже знаємо, як вони поводяться в ситуації вибору між модернізацією та експлуатацією. Уряд наполягає, бо латати дірки в бюджеті потрібно вже зараз, бо криза, бо війна і таке інше, бла-бла-бла... Зрозуміло, що жоден відповідальний інвестор в Україні не з’явиться, бо йдеться про перерозподіл навіть не власності, а ресурсів, які завтра можна переперерозподілити. Власність священна й недоторканна, вона захищена всіма інститутами держави, якщо держава насправді хоче, щоб реальний сектор розвивався, платив податки й забезпечував робочі місця. Україна за останню чверть століття жодного разу такої мотивації бізнесу не пропонувала, тож не варто дивуватися, що довготривала стратегія наявного підприємця обмежується висмоктуванням усього, що можна висмоктати, з подальшим перепродажем і купівлею чергового апартаменту на Knightsbridge. Боротьба з корупцією — це боротьба не з корупціонерами, а передусім з умовами, у яких корупція неминуча. А то, своєю чергою, не лише тіньові схеми, шпаринки в законодавстві й решта спокус, а непевність, що бізнес можна буде передати онукам. Потрібні клімат і гарантії, ще раз клімат і ще раз гарантії. Тільки за таких умов на аукціони прийдуть не авантюристи-глитаї, а господарі, які мислять іншими часовими категоріями. Не якісь там патріоти, це взагалі річ інтимна, а просто люди, для яких інтереси власного бізнесу мимоволі збігатимуться з інтересами держави.
Юрій Макаров

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.