Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Сім років без Червонія… Розчаровуються гречкосії – козаки продовжують боротися… [Випуск № 1278]

Василь Червоній належить до тих постатей, яких прийнято називати пророками у власній Вітчизні. Сьогодні чимало з того, що він зробив сприймається, як належить, всі вважають, що саме так рішуче і безкомпромісно справжньому державнику в тих умовах і варто було чинити. Втім, за життя Василя його діяння трактувалися далеко не так однозначно. Політика називали радикалом, розкольником, ультранаціоналістом.  В багатьох учинках дехто вбачав чисто комуністичні методи, які просто застосовувалися проти комуністів і їхніх сурогатів… Чим далі, тим очевидніше: до багатьох вчинків Червонія суспільство свого часу просто не дозріло… Тепер же воно усе більше тяжіє до усвідомлення ролі непересічного рівненського націоналіста, смерть якого була чим завгодно, але точно не випадковістю…
Україні, як ніколи, потрібно якомога більше червоніїв – політиків з чіткою ідеологічною спрямованістю, для яких сказав неминуче означає зробив, які здатні, не оглядаючись на цьогомоментні переваги, незламно гнути власну політичну лінію… В роки свого життя Червоній займався питаннями, на які нині сформувався як ніколи гострий суспільний попит – люстрацією, декомунізацією, боротьбою з корупцією, створенням помісної національної церкви… Він здійснював усе це на практиці, а відтак, як і будь-яка людина дії, наштовхувався на помилки… Але ж від помилок точно застрахований хіба той, хто узагалі нічого не робить…

Як у рівненської молоді прокидалася національна свідомість?

На початку минулого десятиріччя я був абсолютно аполітичною особистістю, втім дуже любив українську музику, відшукати яку в тодішній Україні було вкрай важко. Я абсолютно не міг збагнути, чому абсолютно якісні колективи – «Димна Суміш», «Кому вниз», «Фактично самі», «Квадраджессіма», «Оркестр Янки Козир» - не звучать на радіо, чому їхніх релізів немає в музичних крамницях. На відміну від численних «вірусів», «чічєріних» та інших «отпєтихмошенніков». Одного разу я абсолютно випадково прогулювався вулицею Соборною саме тоді, коли там тривав мітинг за участі Василя Червонія.
«Росія ніколи не була і не буде нашим братом, - казав він в році так 2001, - вже сьогодні вона веде повноцінні бойові дії проти українських церкви та культури. Щоб збагнути це, задумайтеся бодай, чого в українському радіопросторі ви майже ніколи не чуєте пісень українською мовою?..»
Після цих слів я і справді неабияк задумався і зрештою потрапив у Народний дім, де тоді гуртувалися молоді люди, готові боротися за українську ідентичність і європейські реформи…
Почав активно співпрацювати з «Рушійною силою» - молодіжним виданням, яке виходило зусиллями кількох ентузіастів і трактувало те, що відбувається в державі з точки зору інтересів української нації. Писав дослідження про згубну роль кримінальної культури (блатняка, книжок і серіалів про мєнтів і злодіїв в законі), публікував рецензії на найцікавіші альбоми українських виконавців. Усе це за безпосередньої підтримки Червонія тиражем у кілька десятків тисяч безкоштовно розповсюджувалося поміж студентами рівненських вишів.
Тоді здавалося, що серйозного впливу все це не справляє, але вже за два роки рівненська молодь, іще недавно безтурботна, політично інертна і майже всуціль російськомовна,несподівано масово вийшла на помаранчевий Майдан, який для громадянського суспільства став першим  стимулом для об’єднання, а для новоукраїнської номенклатури - серйозним сигналом про те, що їх всевладність – явище конечне і скороминуще…
Саме з тих років тягнеться моє знайомство з багатьма ровесниками, які нині пробують себе як громадські активісти, та партійці БПП, «Батьківщини», «Свободи», «Самопомочі», «Народного контролю», «Сили людей», Радикальної партії, УНСО, «Правого сектору» та інших проукраїнських сил.
Шлях більшості з них починався саме з Народного дому, де іще двадцять років головною особою, без жодних сумнівів, був саме Василь Червоній. Тоді там не було жодних перебоїв зі світлом чи туалетами, як нині… Але то так, до слова…

Передовик декомунізації

Слово «передовик» у даному заголовку може викликати іронічну посмішку у недоброзичливців, які вибірково вивчали біографію Василя Червонія. Аби зрозуміти, про що йдеться доведеться чесно зізнатися, що іще у 80-ті він починав кар’єру як комсомольський дружинник хімзаводу «Азот», покликаний забезпечувати правопорядок у місті Рівне. Активно займався забороненими тоді східними єдиноборствами. Як людина рішуча і самовіддана, мав гарні шанси зробити кар’єру по лінії КПСС, однак натомість іще в 1988 р. заснував перші на Рівненщині осередки Товариства української мови «Просвіта» та Народного руху за перебудову, а трохи пізніше став ще і кошовим отаманом фундації «Волинська січ». На ті часи це було більш, ніж сміливо.
Як зараз пригадую промовистий випадок, коли в роки губернаторства довелося Василю Михайловичу відповідати на, як мені тоді здавалося, вкрай не просте і провокаційне питання одного з київських журналістів. «Вас послухати, то ви такий демократ, - почав він, - але чому ж тоді газета «Волинь», яку ви активно підтримуєте ніколи не публікує думок двох різних сторін»?
Червоній не замислився ані на мить: «Якщо ви бодай одного разу тримали в руках цей чудовий часопис, заснований іще без 5 хвилин нобелівським лауреатом Уласом Самчуком, то бачили, що сьогодні його засновником  є підрозділ українського козацтва «Волинська січ», це говорить про те, що «Волинь» видають справжні козаки – люди, які завжди мають тільки одну думку - про Україну. І жодних інших».
Керуючись своїм баченням українства, Василь Червоній іще 25 серпня 1991 р. домігся демонтажу пам’ятнику Лєніну у м. Рівне. Того ж дня на мітинг з нагоди проголошення незалежності України вийшло близько 15 тис. рівнян. Замість комуністичного боввана у Рівному вже невдовзі один за одним постали пам’ятники Тарасу Шевченку, Симону Петлюрі, Уласу Самчуку, було змінено більшість радянських вулиць, які отримали такі звичні нині імена Мазепи, Петлюри, Коновальця, Бандери, Шухевича…
Іще в 1993 році районний центр Червоноармійськ перейменували в Радивилів. Хто нині згадає як він називався? Питання насамперед до охочих посперечатися, чи є Вараш Кузнєцовськом…
Червоній активно стояв на сторожі традиційних національних інтересів, які бачив так, як на них дивляться у Британії, Німеччині, Франції чи тій таки Росії. Комплекс меншовартості і ностальгія за «совком» були для нього абсолютно чужими, хоча критики часто закидали рівненському націоналісту комуністичні методи у боротьбі з комунізмом…
Дорікали «антидемократичністю», посилаючись передусім на факт погрому редакції «Рівне вечірнє» у 2000 р. Тоді її редактор Микола Несенюк надрукував перекладений на українську мову текст скандального Олеся Бузини під назвою «Вурдалак Тарас Шевченко», виловлений з надр інтернет-мереж, які тоді тільки набирали популярності серед українців. Матеріал, де огидно смакувалися «смажені» факти з життя Великого Кобзаря мав неабиякий резонанс. У «Рівне вечірнє» очікували на скандальну популярність, натомість їм довелося пересвідчитися, що це явище має і свій зворотній ефект.
Ним виявився масовий погром редакції, де під проводом Василя Червонія брали участь небайдужі мешканці Рівненщини, включаючи сивочолих бабусь, які особливо гостро сприймали знущання над ідеєю українства, за яку іще молодими поклали життя їх родичі і кохані… Після інциденту Олесь Бузина (якому не так давно за до кінця нез’ясованих обставин укоротили віку) писав приблизно таке: «палкий Вася зібрав юрбу своїх прихильників і пішов громити редакцію, що знаходилася у скромній одноповерховій споруді. Летіло каміння, билося скло – так Вася стверджував у місті Рівне своє розуміння національної ідеї».
Пригадую, на рівненських депутатів від Партії регіонів, комуністів та соціалістів прізвище Червонія діяло приблизно так, як червона шмата на бичка. Тоді вважалося, що всі вони «також українці», а відтак ми мусимо весь час озиратися на їх думку. Самі бачите, наскільки ґрунтовним були такі міркування…
Багато з тих речей, які поширилися в Україні після Революції Гідності для Василя Червонія здавна були повсякденною нормою. Він, наприклад, мав насправді непересічну колекцію вишиванок і майже завжди з’являвся на публіці в одній з них.
Українські чиновники дуже довго ніяковіли від такого звичного нині привітання «Слава Україні!» Між тим Червоній завжди тільки так з ними і вітався.
Іще в радянські часи саме він першим на Рівненщині підняв жовто-синій прапор,  активно поширював серед рівнян заборонений гімн «Ще не вмерла Україна» та інформацію про борців за волю України, тих таки Бандеру, Бульбу-Боровця, Шухевича…

Батько люстрації

Коли Василь Червоній, керівник виборчого штабу Віктора Ющенка на Рівненщині у 2002 та 2004 р.р., був призначений головою Рівненської облдержадміністрації, серед учорашніх «кучмістів» почався справжній переполох. Він, до слова, був аж ніяк не безпідставним: вже невдовзі усі місцеві адміністрації було піддано тотальній чистці. Старих чиновників масово замінили новими людьми, яких через різні кишенькові газети тут-таки почали критикувати за… відсутність досвіду. Уявляєте? Під словом«досвід» розумілися фахові якості тих, хто впродовж років був безвідмовним гвинтиком системи… Який досвід мався на увазі – легко здогадатися…
Безкомпромісна позиція Червонія створила ідеальне тло, аби разом з Партією регіонів і Народним блоком Литвина проти нього тут-таки об’єднали зусилля також і учорашні соратники по «Нашій Україні» (Віктор Матчук,  Віталій Цехмістренко, Анатолій Жуковський ). Їх риторика була вкрай проста: не варто розхитувати спокій рідної Рівненщини. Що таке спокій в розумінні людей з бізнесу – питання риторичне. Втім, бізнес сказав своє слово і Червонія таки звільнили.
Мабуть, невипадково Рівненський і Острозький архієпископ Московського патріархату Варфоломій тоді офіційно попросив духовенство і віруючих помолитися за здоров‘я новопризначеного губернатора Віктора Матчука.
Василь Червоній був одним із тих, хто ввів поняття «люстрація» в публічний обіг. Іще в 2005 році,  в статусі  народного депутата, він разом з Андрієм Шкілем та Сергієм Олексіюком зареєстрував законопроект про люстрацію, який робив акцент на потребі виявити в лавах держчиновників екс-кадебістів та фальсифікаторів виборів президента України 2004 року. Автори закладали заборону обіймати державні посади людям, котрі "виступали на боці обвинувачення у процесах над вояками ОУН-УПА, учасниками інших визвольних змагань, патріотами України, звинувачуваними в "буржуазному націоналізмі" та над учасниками правозахисних організацій у колишньому СРСР і Україні.
Як бачимо, підхід був доволі фундаментальним. Вже у наступному законопроекті авторства Зайця, Джоджика та Давиденка вимоги були куди менш категоричні, а про ОУН-УПА навіть словом не згадувалося…

Антикорупціонер без грантів

З 1998 по 2005 рік Василь Червоній є членом парламентського Комітету з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організованою злочинністю і корупцією. Хто пригадує ті часи, не дасть збрехати, що слово «корупція» у відношенні державних чиновників тоді просто боялися вживати, настільки непереможними, а відтак і страшними видавалися її апологети.
Між тим, на Рівненщині Червоній постійно вголос викривав незаконні оборудки політиків, чиновників і пов’язаних з ними силовиків чи судочинців. Це призвело до того, що майже всі вони стали його затятими ворогами. Коли журналісти запитували, як так сталося, політик відповідав, що наявність ворогів – безпомильна ознака того, що людина має свою позицію. Якщо ж ворогів нема, нема і позиції…
Вважалося, що Червонія не люблять через зайві амбітність і радикалізм. Втім, насамперед малася на увазі його категорична незгода брати участь у всіляких кабінетних «договорняках» і «дерибанах» - речах, проти яких сьогодні в першу чергу бореться наше громадянське суспільство. Керуючись логікою десятирічної давності, сьогодні ми можемо називати піарщиками та радикалами тих-таки Сергія Лещенка, Віталія Шабуніна, Віталія Каська та інших принципових молодих політиків. Абсолютно аналогічно у свій час говорили про Василя Червонія. Він нещадно викривав корупційні діяння влади на сторінках власного часопису «Волинь», успішно судився з тими, хто вважав ті дописи наклепами і, зауважте, на відміну від сучасних антикорупціонерів не отримував на це жодних іноземних грантів…

Легенда про Небесну кару

Створення єдиної помісної Української православної церкви було для Василя Червонія без перебільшення справою життя. Він усіляко долучався до побудови у містах та селах Рівненщини храмів Київського патріархату. За його підтримки, під юрисдикцію УПЦ КП передали Свято-Воскресенський собор у Рівному (за радянських часів тут був Музей космонавтики і наукового комунізму). Один з найвищих в Україні храмів – Свято-Покровський кафедральний собор від початку і до кінця споруджувався під безпосереднім керівництвом Василя Червонія.
Те, за що екс-голову області шанували свідомі українці водночас неабияк дратувало його опонентів – прихожан УПЦ Московського патріархату та електорат Партії регіонів. Вони весь час звинувачують політика у силових захопленнях храмів, а в час, коли він очолював область постійно вимагали його звільнення.
Смерть Василя Червонія стала найгарячішою темою обговорень на форумах апологетів руского міра. Зокрема диякон Андрій Кураєв майже прямо пов’язав трагедію з запланованим на кінець липня приїздом на Рівненщину патріарха Московського Кіріла. Червоній тоді публічно пообіцяв йому «теплий прийом» і можна було не сумніватися: на пана Гундяєва точно чекав велелюдний натовп ідейних опонентів з відповідними гаслами і транспарантами. На сесії облради планували офіційно заборонити в’їзд  російського патріарха на Рівненщину, а у Києві готувалися перекрити йому виїзд з аеропорту «Бориспіль». Знаючи кипучу енергію тодішнього лідера рівненської УНП, в успішності усіх цих заходів можна було не сумніватися…
4 липня всі ці плани раптово обірвав удар блискавки. Чи щось під нього ретельно замасковане (соратники і дотепер називають трагедію ретельно підготованим вбивством із застосуванням одного з новітніх видів озброєння)… Випадково чи ні «Комсомольська правда» тоді писала: «Одна з найбільш обговорюваних історій в Україні – смерть головного противника патріарха Кіріла, колишнього голови Рівненської області, який обіцяв пустити патріарха у Рівне виключно через власний труп. У момент, коли Кіріл на шляху у Стамбул саме пролітав над Україною політика, який був на рибалці випадково вбила блискавка. З такими речами тут не жартують…»
Ідею про начебто Божу кару за захоплення церков тут таки підтримали в антиукраїнському Союзі православних громадян. Їх представник Кіріл Фролов сказав достеменно таке: «Вважаю, що якщо після цього комусь щось не ясно, то до таких можна застосувати євангельське визначення про тих, хто не повірить навіть, якщо мертві воскреснуть». Деякі представники МП у приватних ідеях відверто раділи, що Червоній не загинув в автокатастрофі та не згорів: тоді б, мовляв, «філаретівці» усюди б розповідали, що то диверсія москалів, а так, мовляв, Божа кара і не інакше… Ідеальний приклад  для демонстрації власним вірянам, що буває, якщо не шанувати «канонічного» патріарха…

Життя без Червонія

Доводилося бути поруч з Василем Червонієм під час газифікації одного з сіл на Здолбунівщині. Виступаючи перед селянами, голова області прямо закликав їх, не зважаючи ні на що, не позбавлятися дідівських печей. Мовляв, знадобляться невдовзі, коли Росія піде на нас війною і перекриє газ. Десятиріччя тому такий сценарій видавався чимось неймовірним, нині  - це наша щоденна дійсність, яка, на щастя, поки не посунулася далі Донбасу.
Можна не сумніватися, що під час подій Революції Гідності Василь Червоній точно б опинився серед її лідерів, щонайменше на Рівненщині. Можна не сумніватися, що будь він сьогодні в Рівненській облраді, там би точно не траплялося нинішніх відверто карикатурних ситуацій… Професійний політик, поінформований, енергійний, з чіткими ідеологічними переконаннями, яким не зраджує хай там що – саме таких особистостей сьогодні катастрофічно бракує в Україні, де виборці сьогодні схильні обирати «молодих» і «чесних», аби вже за якийсь рік голосно в них розчаровуватися… Такий рівень свідомості масової свідомості призводить до того, що у владу заходять або цинічні кон’юктурщики, які займаються там виключно і тільки власними фінансовими справами, або ж харизмати з народу, які рідко вміють щось більше, ніж критикувати усіх і кожного, при цьому від себе анічогісінько не пропонуючи… У підсумку перші просто цинічно купують других …
Василь Червоній – депутат чотирьох скликань, багаторічний боєць з системою міг би сьогодні усім нам чимало на що відкрити очі… Міг би, та, на жаль, доведеться обходитися самим, а себто ставати червоніями кожен на своєму місті і обстоювати важливі для держави питання так само твердо і безкомпромісно, як це робив він.
Єдине, чого б не радив у нього вчитися – це побудові політичних сил лідерського типу. Пізня УНП під проводом Червонія була структурою саме такою. І все наче працювало як слід аж до смерті лідера… Партія його не надто пережила і втратила власні позиції вже на наступних таки виборах… Це був гарний урок того, що виключно і тільки на лідера покладатися не можна, якою б сильною особистістю він не був.
Сам же Червоній, варто відзначити, жодних помилок і навіть поразок ніколи не боявся. Коли після програшу на виборах міського голови я запитав, як він себе почуває, той, як завжди, не мигнувши оком випалив: «Розчаровуються гречкосії, козаки завжди продовжують боротьбу»…

Максим КОЛОМИС

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.