Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

«Сидиш в БТР, і звуки, ніби хто одягнув каструлю на голову і лупить» - сапер Євген Онищук, що побував на Донецькому летовищі [Випуск № 1276]

Євген Онищук першим у селі отримав виклик до військкомату. Адже раніше він проходив службу в десантному загоні. На строковій службі хлопець здобув чимало нагород. Не лише українських, а й американських: тоді гості з США проводили вишкіл наших військових за своєю методикою. Але ніхто не здогадувався, що за декілька років Женя у складі 95-ї житомирської десантної бригади вирушить захищати українські кордони від підступного ворога. Чоловік мінував підходи до Донецького аеропорту, а ще розчищав Слов’янськ від залишених терористами розтяжок. – З чого для вас розпочалася війна?
– Це було якось раптово. Ми в другій хвилі були: з Яворова нас відразу забрали до Житомира, в десантну бригаду. Там ми переночували, докупили, що потрібно, і поїхали в бік сходу – на автобусі, КамАЗах та БРТах. Нас 60 осіб десь було. Я їхав на першому БТРі, спілкувався з офіцерами, і від них по секрету дізнався, куди ми їдемо. А ті, хто в автобусах був, то навіть і не знали. Тоді саме брали Слов’янськ, туди ми й поїхали. Там був «курорт», ми на ньому розбазувалися. Отримали завдання – мінувати та розміновувати території довкола. Тих, хто вмів це робити, було небагато – усього два сапери на одну роту. Тож роботи вистачало.

– Жахіття військових дій відчули відразу?
– Перший раз злякався, коли ми поїхали в Піски. Чули, що гупає, бачили, як багато хлопців було поранено. Хоч ми й приїхали, як сапери, та зрозуміли, що довго без діла не посидимо. Але, якщо бухкає, то нормально. А от коли ні – тоді вже страшно стає. Ми снаряди підривали, але й самі ставили, у тих же Пісках. Нам малюють карту, показують – от тут у полі стоїть пост. І щоб ніхто не підійшов, ми навколо все мінуємо. Щоб у разі чого й хлопці чули, було їм легше.

– Як до вас ставилися тамтешні жителі?
– Дуже часто вони просто не хотіли слухати наших застережень, а потім могли втрапити у біду. Були такі, що камінцями кидалися, кричали. Коли ми були в Слов’янську, там спочатку були проти нас. «Бандери, чого ви прийшли сюди? Своїх проблем не вистачає!». Потім ми побули трохи, почали привозити їм їсти. Бо тільки один магазин працював, і то там нічого не було. По сусідству смітник був, і ті недоїдки, що ми повикидали собакам, люди позбирали собі. То ми не могли на те дивитися і самі їм все, що було, те й давали. Нам волонтери доставляли, а ми автівками по місту розвозили і людям роздавали – хліб, «тушонку». То вони стали до нас добріші. А от пам’ятаю, заїжджаєш у Краматорськ, там вже все, 50 на 50, кричать «Навіщо? Нам і так було без вас добре!». Побули ми там півроку, доки мені 25 років не виповнилося. І тут підійшов командир з проханням. Мовляв, немає кому їхати в Донецький аеропорт, щоб замінити двох саперів, які там перебували кілька днів.

– І ви погодилися, знаючи, яка там ситуація?
– Відразу сказав, що поїду. Зібрали речі та вирушили туди. Розруха там геть, ще старий термінал мурований був, там трохи легше. Тримала його 79-ка, миколаївські десантники, і «Правий сектор». А в новому терміналі гіпсокартонові стіни, там не було як стояти. Ми хіба пішли підвал замінували, то звідти кожен вечір, кожну ніч крики було чути, вибухи, все тряслося, добре там рвало. В мене ще напарник був Дімон, він після аеропорту почав сам з собою уночі балакати.

– Можете якось описати те, що там відбувалося?
– Це ж війна, справжній хаос. Той біжить туди, той туди, хтось стріляє знизу, інший вилазить згори, з другого поверху, кидає гранату. Ти не знаєш, що де й чого робиться. Але страшніше було виїхати і заїхати, ніж перебувати під час боїв. Там усередині завжди якийсь шматок заліза лежить, за нього можна сховатися. А так ти їдеш по злітній смузі і по тобі стріляють. Тільки сидиш в БТР, і звуки, як ніби хто одягнув тобі каструлю на голову і лупить. Нас довго не міняли, бо сказали, що буде напад і треба, щоб дві роти сиділи. А коли 79-ка тільки почала виїжджати, в них зразу командира снайпер зняв. Але вони поїхали, а нам сказали сидіти і чекати. В нас був такий сержант Вася, той каже – «Мабуть, ми вже звідси не виїдемо». Я то такий, що ніколи не падаю духом. Просив його не починати панікувати. То навіть співав там, аби не чути, як стріляють. Але через декілька днів нарешті завантажилися, почали кидати «димовухи», поїхали додому.

– Як вас зустріли вдома? Як героя?
– Рівні, друзі – дійсно, так. А от держава… Казали, щоб буде земля на забудову, але так і не знаю, коли її дадуть. А хлопцям нашим в Рачині дають на горах, де нічого не росте. Ніби, як під садок. Чи у Плосці за цукровим заводом – в полі, в болоті. Що вони там зроблять? Приходиш, а тобі зразу – «В нас немає, в нас немає…» Це якось по-нашому так: коли чомусь одним є, а іншим немає.

Записав Володимир Струс

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.