Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Ворог мого ворога [Випуск № 1275]

Євґєній Кісєльов написав листа Петрові Порошенку. Увага, не переплутайте! Є, як відомо, два Кісєльови. Як і дві Росії. І це, погодьтеся, тягне на метафору. Один Кісєльов — Дмітрій — голос тих 89% або негідників, або дебілів, або конформістів (або все нараз), які активно чи пасивно беруть участь у війні проти моєї країни. Другий — Євґєній — представляє решту чи то 11%, чи то 5% чи то 1% притомних росіян, які не забули, щотаке культура й десять заповідей. Через це мешкає він в еміграції, а на суворій батьківщині на нього завели карну справу.     Так-от, цей наш Кісєльов закликав президента звернути увагу на російських опозиціонерів, «багато з яких розглядають Україну як країну можливого політичного притулку», а вона їм не відповідає взаємністю. «Дайте лише відчути цим людям, що в Україні в них є міцний тил», — закликає журналіст.
Передусім маю зауважити, що я з винятковою повагою ставлюся до Євґєнія Алєксєєвіча. У себе в Росії він був взірцем професійності, а його нинішні виступи вирізняються обґрунтованістю й безкомпромісністю. Інша річ, що мене верне від «Інтера», на якому він працював, але вже там не працює. Крім того, у його заклику є раціональне зерно: ворог мого ворога — мій друг, чи не так?
А ось і не так. Бо російська опозиція — строкате ситуативне утворення, вона об’єднує безперечних лібералів із не менш безперечними мракобісами, діячів кристально чистої репутації з підозрілими кон’юнктурниками, персон, які принципово ніколи не йшли до влади, з тими, хто покинув її не зі своєї волі. Автоматично видавати кожному з них сертифікат почесного лицаря свободи й демократії, тим більше заслуженого борця за Україну, було б як мінімум легковажністю.
Звісно, існує феномен політичних біженців, і ми як європейська країна мусимо поводитися подібно до будь-якої сучасної демократії: якщо людина може довести, що вдома їй загрожують переслідування, ув’язнення, тортури, наш обов’язок — на якийсь час надати їй притулок, подобається нам це чи ні. На який саме й наскільки легко це має відбуватися, питання до компетентних органів із відповідним громадським контролем і в разі потреби розголосом.
Але далі пан Кісєльов декларує: «Я переконаний, що, простягнувши руку передовим людям на всьому терені колишнього СРСР, Україна — і я не перший про це кажу — дістала б унікальний шанс стати, як колись Америка, пострадянським «плавильним казаном», магнітом, що притягує такі необхідні країні людські ресурси». Стоп-стоп! Яким ще плавильним казаном? Упродовж останніх 300 років Україна була якраз таким асиміляційним полігоном («...Поедем на Волынь для обрусения края»), цю кашу ми їмо зараз на Сході й не тільки там. Проїхали! Визнаю, що рівень професіоналізму назагал у нас «залишає бажати», а найперспективніші кадри шукають кращої долі в далекому краї, однак професіонали в Росії теж бувають різні. До того ж, якщо я не помиляюся, досі йшлося не про трудову міграцію, а про гуманність?
У тім-то й річ, що турбота про стан українських HR за такої постановки питання, безумовно, вторинна. Євґєній Алєксєєвіч має рацію: він не перший виступає з такою пропозицією. Цю думку я вже чув, зокрема, від Альфрєда Коха, колишнього топ-чиновника РФ, поза сумнівом, дуже добре відомого панові Кісєльову. Адже це він, Кох, був виконавцем замовлення російської влади на знищення найвпливовішого опозиційного каналу НТВ, який Кісєльов тоді очолював. Та згодом зіпсував стосунки з Путіним і був змушений рятуватися в Німеччині від кримінального переслідування. Звідти Альфрєд Рєйнґольдовіч кинув гасло до російської опозиції: гайда всі на Україну! Цитати під рукою не маю, але за зміст поручуся: оскільки в самій Росії в нас, лібералів, нічого не вийшло, варто переміститися по сусідству, щоби на пустому місці спробувати побудувати таку собі «Росію 2.0», тим більше, що мовного бар’єру немає, а клімат і кухня чудові. Розумієте? Нас для нього справді тут немає, а про #крымнаш узагалі мовчу.
Уже не раз, починаючи від гетьмана Скоропадського, було помічено, що іммігранти з-за «порєбріка» швидко переходять від замилування малоросійськими варениками до нав’язливих порад малоросійським політикам, інтелектуалам тощо. Реагувати на те треба по-дорослому й без образ, бо це просто не наша проблема. Не наша. Нам своїх не бракує.
Дозволю собі вдатися до самоповтору: ми не бажаємо «дружити сім’ями» ні з якою Росією, ані з офіційною, ані з опозиційною. Будь-які обійми — в індивідуальному порядку. До того ж Валєрії Новодворскої, Юрія Афанасьєва та Боріса Нємцова вже, на жаль, немає серед живих.
Юрій Макаров

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.