Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

”Воювали без бронежилетів і без касок”, - кулеметник Тарас Додиченко [Випуск № 1264]

Він з тих хлопців, які попри юний вік, здатні приймати зважені рішення, працювати та боротися за справедливість, йти до кінця за будь-яких обставин. Коли хлопцю ледь виповнилося 22 роки, він вже тримав у руках кулемета та стримував ворожий натиск на передовій. До лав Збройних Сил записався добровільно, бо відчув таку необхідність. - Коли дізналася про його бажання, не хотіла пускати. І не пустити не могла. Відтоді, як на Майдані в Києві побили дітей, я від телевізора не відходила. Стільки емоцій було і сліз, а він прийшов і питає, чого я так сильно плачу. А я й пояснюю, що там робиться. І якось так з часом він каже, що піде на війну. А що я можу сказати? Якби я казала не йти, він здивувався б, чого я тоді плакала, - каже мати Лада.
Рішення Тараса було миттєвим та остаточним. Вплинути на нього змоги не було, на вмовляння та сльози хлопець не реагував. 1-го вересня 2014-го року Тарас прийшов до Славутського військкомату, швидко пройшов комісію, та вирушив до Десни. Після 45-денної підготовки лише трохи підготувався до тих небезпек, які чекають в зоні бойових дій.
- 16-го вересня я вирушив разом з другим ешелоном, то за дві доби вночі ми вже заходили в зону АТО під Мар’янкою. До того часу я навіть не уявляв, як там. А вже з першими днями, коли були виїзди та постріли чули, почали уявляти, куди ми потрапили взагалі. І тоді лише стало страшно. Поїхали з хлопцями на блок-пост до 28-ї бригади, а там все згоріло, скрізь розбомблено, війна. Не знаю, кому це схоже на АТО, але там реальна війна. От би політиків туди, щоб хоч день там побули і почали щось конкретніше робити. Бо таких дій з їхнього боку зовсім не видно. Особливо, коли ми перестрілюємося і попадаємо, а нам зверху командують припинити вогонь, бо двостороннє перемир’я. Нас завжди гальмують, а ворогу дають зелене світло стріляти. Якби дали команду вперед, давно вже б усе закінчилося.
Тарас потрапив кулеметником до танкового батальйону. Підрозділ змінив чимало місць дислокації.
- Ми там довго не пробули, дали команду батальйонам і вирушили ми під Маріуполь. Стояли там під Чармаликом. І там був мій першій обстріл, коли ми пішли для відпрацювання висоти та потрапили під 120-мм міномет. А сховатись ніде було, бо чисте поле. А ми ще зелені, панікувати почали, злякалися. Але через посадку перебігли, в полі залягли і перечекали обстріл. Тоді були наші перші втрати.
Але Тарас каже – не для того йшов воювати, щоб ховатися. За будь-якої нагоди брав у руки кулемет та вирушав на завдання.
- Був наказ витягнути танка, їхали наші від шахти Бутівка та хотіли взяти в Спартаку цементний завод. Виходить, почали, але невдало. Танк сів у болоті. Вибирали добровольців, хто піде.
Бо звідти більше шансів було не повернутися, ніж повернутися. Я сказав, що піду. Коли вже вирушали до танка, нас почали обстрілювати, притискували до землі. А ми воювали без бронежилетів, без касок, без нічого. Боєприпасів просто по максимуму набрали та й пішли. Нам в одному й тому ж місці чорна кішка дорогу перебігла, то я почав вірити у прикмети, бо дуже вже нас тоді конкретно стали обстрілювати. Командир каже, що з кулеметом повзи вперед. Я думаю, куди? Там же чисте поле, розстріляють. А він показує пагорб та радить за ним сховатися. Я поповз, вони в посадці лишилися. Ліг, лежу, а за планом відстрілюватися не можна, бо спровокуємо бій і точно того танка не витягнемо. А я лежу і чую, як поряд кулі свистять. Помацав я того пагорба, а то зовсім не пагорб, а трава велика. Я відразу назад. Танка ми тоді три дні витягували.
Коли потрібні були кулеметники для оборони Донецького аеропорту, Тарас зголосився добровольцем. І хоча старші товариші відмовляли, все ж наполіг та вирушив на підмогу.
- Мене завезли в село Водяне, до 93-ї бригади. Ми приїхали, розписалися в календарі кіборгів, волонтери нас сфотографували. Мене відразу попередили, якщо їдеш туди себе берегти – можеш не їхати. Там не потрібно буде ховатися. Ми приїхали на двох БМП, вільної хвилини не було, бо постійно бої йшли. Вийшли на висотку в кінці злітної смуги, відразу по позиціях, почалися обстріли. Я ще не бачив такого шкалу вогню в свій бік. Потім обстріл вщух, почалися «піхотні бої», а я схопив кулемета, виліз по пояс та почав стріляти. Хлопці ззаду затягнули назад, не роби, мовляв, такого. Спати першу ніч я взагалі не міг, бо на нервах. В мене з кулемета добре виходило стріляти. Якось наші не могли попасти в бійницю біля бліндажа. Кажу, давайте будете коректувати, а я буду попадати. І попав, стріляв-стріляв, та втрапив туди. Були задоволені всі, коли я їхав, казали, лишайся ще.
Військове керівництво подало хлопця на представлення до ордену «За мужність». Щоправда, поки герой досі чекає на свою нагороду.
Володимир Струс


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.