Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ [Випуск № 1260]

Ми завершуємо публікувати уривки з книги «Моя Революція», яку написав і видав Андрій Юркевич. Він був активним учасником подій на Інститутській, а також свідком розстрілу мітингувальників 18-20 лютого.
Саме з подій на Майдані, Андрій назавжди поєднав свою долю з долею Батьківщини. І вже 16 червня записався добровольцем в батальйон «Айдар» під псевдонімом «Грізлі», де виконував обов’язки командира роти. Отож до вашої уваги заключна частина його прозової сповіді…
Коли вже не залишилось ні вбитих, ні поранених в ме-жах обзору, я раптом зрозумів, що відступати бажання зникло невідомо куди... і потрібно все-таки пробувати зайняти крайню барикаду. Ця затія була епічним ідіотизмом, враховуючи те, що паралельно з нашою рятувальною операцією люди вже намагались це робити, причому немаленькими силами, але Остапа вже несло і, якимось чудом уцілілий під час того пекла, що відбувалось, я сприймав це як належне. Перебігаю через дорогу, потім до туалетів, ще кількадесят секунд і, зігнувшись майже в калачик - і я біля пункту призначення. Там все ще є кілька чоловік, всі сидять з самого низу, там де найменша вірогідність бути прошитим кулею. Від хлопців дізнаюсь, що там, за барикадою, за кілька десятків метрів від нас - купа снайперів і просто автоматників, за деякими даними, є навіть кулемет. Стріляють як з землі, так і з кузовів вантажних машин, тому висовуватись взагалі не варто. Вірю на слово, перевіряти дані, висовуючи свою голову на загальний обстріл чомусь зовсім не хочеться. Намагаємось робити хоч щось, одна за одною кидаються шини на іншу сторону, за ними - кілька коктейлів. Експеримент проходить успішно, але тої гуми, що в нас була, явно недостатньо для потужної димової завіси. Помічаю сміливця, що йде в нашу сторону з цілим ящиком коктейлів. «Ну, смертник» - думаю... - «Тебе ж вб'ють зараз... от шкода хлопця». З секунди на секунду перебуваю в напруженні - розумію, що шанси вижити в нього катастрофічно малі,    будуть працювати цілеспрямовано по ньому. І стається диво - він таки доходить до нас.
Коли заходить мова про героїзм на Майдані - він завжди згадується мені серед перших - безстрашність в тій ситуації була дійсно варта подиву. Ще один епізод, який мені ніколи не забудеться - чоловік, котрий добрався до нас на барикаду, а по дорозі підійняв з землі один з щитів - вони хоч і не захищали від кулі, але залишалась якась маленька ймовірність, що завдяки йому, снайпер не зможе прицілитись, щоб його постріл на 100% був смертельним. Так от, добігши до нас, він, як і ми всі, роздивився свій засіб захисту - а картина була надзвичайно моторошна. Весь в крові, між ручкою і самим щитом - шматок шкіри зі згустком крові, а вся верхня частина забризкана людським мозком. Француз Жером Сессіні, який був з нами на тому рубежі, сфотографував цей моторошний артефакт, але за рахунок того, що сам засіб захисту світлий і має мінімальний відблиск - фрагментів мозку на ньому на фото не видно.
Тим часом наші розмови все частіше переривали звуки куль, які прошивали барикаду, а враховуючи те, що реальних засобів, щоб прогнати карателів з позицій не було, то залишатись на місці - означало ризикувати життям надаремно. Відходити домовились групами, але першим це робити ніхто не хотів, тому найпершу групу прийшлось мало не вмовляти відбігти в безпечніше місце. Я евакуювався в складі другої групи в напрямку...., де вже було безліч як учасників недавніх подій, так і просто спостерігачів і журналістів. Ніхто не міг отямитись від того жаху, який відбувся тільки що. Обговорення, версії, жах пережитого на обличчях... Кореспонденти зі всіх куточків світу просять очевидців прокоментувати трагедію.... Жахливий акт залякування зробив ефект зовсім протилежний тому, на який був розрахований - навіть найпоміркованіші учасники протестів зрозуміли, що тепер потрібно йти до кінця - щоб кров героїв не була пролита намарно, щоб не було соромно перед їхніми сім'ями за незакінчену справу. 20 лютого кожен з нас зрозумів - дороги назад немає.
Якщо не оглядатись назад - то й ніколи не здогадаєшся, що за декілька сотень метрів сталося щось жахливе - місто живе своїм життям - ходять гарно одягнені люди, їздять дорогі авто, на обличчях в більшості перехожих усмішки і безтурботність. Хтось з цікавістю дивиться на моє, підкопчене димом від покришок обличчя, радянська каска в віддзеркаленні вітрин виглядає більше комічно, ніж героїчно. Спускаюсь в Метроград, але єдиний магазинчик з мобільними телефонами зачинений. Повертаюсь назад, потреба в відновленні зв’язку стоїть гостро, тому намагаюсь розпитати перехожих - де ж можна купити зарядний пристрій до свого четвертого. На допомогу приходить місцева жінка - на вигляд років 40-45, з красивими рисами обличчя, котра якраз відносила в КМДА черговий пакет допомоги. Про роль цивільних киян в нашій боротьбі було сказано і написано безліч всього, але не можу не повторитись - та допомога, яку ми отримували, була безцінною. Цілодобово благодійники зносили нам одяг, продукти, ліки, брали хлопців до себе на ніч або просто прийняти душ. Якби не прості жителі столиці - того Майдану, який прогримів на цілий світ і надихнув цілі покоління борців до відстоювання своїх цінностей, не було б. Одна з таких героїнь зараз стояла навпроти мене і запевняла, що мені ні в якому випадку не можна йти самому в місто - воно все ще небезпечне і, потрапивши на очі міліціонерам або заїжджим зі Сходу гастролерам, можна вже ніколи не повернутись додому і бути знайденим в одному з лісів, яких так багато навкруг Києва. Моя благодійниця просить почекати її на місці, поки вона знайде на найближчих вулицях потрібну мені річ і придбає її. На моїх очах виступають сльози розчулення, емоції ще не вляглись від ранку, дякую за турботу і домовляємось, що я буду чекати. Очікування займає кількадесят хвилин, десь на середині дистанції до мене підходить солідного вигляду чоловік. Не потрібно бути психологом, щоб зрозуміти - про події сьогоднішнього ранку він знає. «Я бачу ви звідти... візьміть трохи грошей, може що вам потрібно - то купите собі» - голос тремтить, в кожному слові відчувається великий біль. Чемно дякую, але запевняю, що в нас все є, на даний момент нагальних потреб немає. Чоловік наполягає, відмовляти йому далі – ознака поганого тону, я беру 100 гривень, його рука дістає з гаманця ще одну сотню - «Візьміть, на якісь потреби., не потрібно вам - віддайте кому потрібно. Боже, що ж сьогодні сталось, яка біда...» На мене знову находять емоції - «Я був там.. Стільки людей загинуло.. Стільки хороших людей...» Я плакав. По його обличчю також текли сльози.
На тому, напевно, і закінчу. Події, котрі відбувались потім, всім добре відомі, і те, що сталося 18-20 лютого, багато в чому визначило перебіг подальшої історії. Боротьба, її здобутки, смерті патріотів, їх героїзм, і елементарне відчуття братського плеча, особливо зі сторони зовсім незнайомої людини, котра захищає тебе від кулі своїм тілом поміняли кожного з нас. Прогнали геть байдужість та апатію. Загострили відчуття правди та справедливості. І ще раз довели - неможливе - можливо. Свідома позиція кожного з нас, якщо її послідовно і незламно відстоювати - обов'язково знайде відклик в серцях таких самих борців. Як би скептично не ставились до наших поривів ті, хто не стояв з нами в одних рядах, ті, хто побоявся жертвувати життям, здоров'ям, а часто - всього лиш банальним комфортом заради відстоювання тих глобальних цінностей, на яких тримається світ - нас вже нічим не зупинити. Буде Майдан стояти 10 років, чи завтра його розберуть на сувеніри - не так і важливо, тому що речі, за які він боровся - в кожному з нас. Майдан - це не палатки, барикади, покришки і коктейлі, Майдан - це ми, ті люди, які носять його ідеї і готові за них боротись, відстоювати їх навіть ціною власного життя. Цінності, за які пролилась і проливається людська кров - тільки збільшуються  і знаходять більше і більше нових послідовників. Процес не зупинити.
Андрій Юркевич
На фото: Айдарівці Сергій Пандрак – „Сивий” зі своїм побратимом Андрієм Юркевичем – „Грізлі”.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.