Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ [Випуск № 1258]

Ми продовжуємо публікувати уривки з книги «Моя Революція», яку написав і видав Андрій Юркевич. Він був активним учасником подій на Інститутській, а також свідком розстрілу мітингувальників 18-20 лютого.  Саме з подій на Майдані, Андрій назавжди поєднав свою долю з долею Батьківщини. І вже 16 червня записався добровольцем в батальйон «Айдар» під псевдонімом «Грізлі», де виконував обов’язки командира роти. Отож до вашої уваги сьома частина його прозової сповіді…
Першого витягнутого мною я б ніколи на світі не згадав, якби не 41-хвилинне відео, яке облетіло весь світ. Мені здавалось, що з моменту мого перебігання вулиці, до часу, коли я потягнув пораненого, пройшла ціла вічність. Насправді це відбулось практично моментально, просто підбігли до того, хто був найближче - і повний вперед. Взагалі, спогади Інститутської в моїй голові досить хаотично розкидані і багато речей в мене стерлось з пам'яті. Судячи з того, який стрес прийшлось пережити - воно і не дивно. Більше робилось на елементарних інстинктах, ніж усвідомлено. От тільки не розумію, де в той час був мій найважливіший інстинкт - самозбереження. Напевно, збереження фізичного існування для мене від природи не є пріоритетом. Відтягнувши пораненого подалі, відразу повертаюсь назад, причому, що цікаво - незважаючи на все побачене - нема ні найменшого бажання втекти, сховатись кудись нижче, там, де кулі не будуть становити загрози. Відчуття доцільності перебування саме тут і саме зараз, відчуття, що в тому, що я зараз роблю і є найбільша цінність мого перебування на Майдані - ось що було в мені в ті моменти.
Схиляюсь над хлопцем, що лежить біля самого бордюру - «Еге- гей... ти живий?». Відповіді ніякої, але в намаганні щось сказати губи починають рухатись, (шукаю очима, хто б мені міг допомогти, бо сам не справлюсь, паралельно говорячи пораненому всякі банальності типу «Ти обов'язково будеш жити, зараз ми тебе витягнемо звідси... ще трішки, почекай кілька секунд...». Бажаючий допомогти знаходиться майже відразу - потягнули. В глядача, котрий дивиться відео, може виникнути помилкове враження, що витягувати людей за руки або ноги - нескладне заняття, яке не загрожує перевтомою. Навіть зважаючи на наявність у мене певної спортивної підготовки, після вищеописаних двох епізодів втома була надзвичайно великою.
Руки і ноги онімівали і відмовляли вже в кінці другого «забігу»... але я прекрасно розумів, що це - далеко не кінець.
Сідаю трохи відпочити безпосередньо на землю, паралельно картаючи себе за кожну втрачену секунду, котра могла б врятувати комусь життя. Більш ідіотського способу пересування під обстрілом, ніж мій спринтерський забіг по прямій, який відбувся потім, годі й придумати. До слова - його я також не пам'ятаю, Бог був прихильний до мене того дня і те, що в мене тоді не попала жодна куля - справжнє чудо. Присів «освоїтись» за рекламним щитом, який аж ніяк не міг врятувати мене від кулі у випадку попадання. Тим часом розмірковую, як тягнути людей, щоб це не викликало надмірної перевтоми.
Згадую певні моменти з спортивного досвіду - авжеж, найменш енергозатратний спосіб - задіювати тільки м'язи ніг, щоб навантаження якщо і йшло - то тільки на одну групу м'язів. Для цього потрібно взяти ногу в самому її низу під пахву, так, щоб носок ніби зачіплявся за плече, а передпліччям руки просто підтримувати в районі п'ятки. Затрати сили, по ідеї, в 2 рази менші, значить і роботи зможу зробити більше. Задоволений результатом своїх пошуків, підбираюсь до найближчого з постраждалих. «Ноги не поранені? За них можна тягнути?» «Тягни, мені все рівно, я і так їх не відчуваю. Напевно, куля попала в хребет, мене паралізувало» - чую у відповідь. Ну, понеслись. Перші метри навіть не відчуваю свого супутника - настільки все легко іде. Хтось з хлопців прикриває мене своїм тілом, ще раз розчулююсь до сліз з такої взаємопожертви. Втома все-таки бере своє, ноги знов німіють. Міняємось - тепер я прикриваю, мій супутник - тягне. Внаслідок того, що ступні пораненого він не зачепив за плечі, як я, а просто обхопив руками низ ноги - швидкість переміщення стала нижчою, стараюсь йому по-швидкому пояснити як правильно, але ми вже і так в безпечній зоні - передаю естафету іншим людям.
Сил немає зовсім, лягаю на асфальт, недалеко біля поранених, в мене починається істерика. Чоловіка не прикрашають такі моменти, але за тодішню свою поведінку мені не соромно навіть на 0,001%.
Відразу звідусюди посипались запитання «Ти поранений? Все добре?» - тому прийшлося швидко взяти себе в руки. До речі, до недавнього часу я чомусь думав, що врятований нами чоловік поповнив ряди Небесної Сотні - поранення в область хребта і миттєвий параліч - не з легких, та й на останніх метрах нашого маршруту мені здавалось, що людина віддала Богу душу. Якою ж була моя радість, коли зовсім недавноя прочитав історію цього героя – він вижив, пройшов оперування в Німеччині і тепер є велика ймовірність, що з часом почне ще й ходити. Такі новини роблять мене найщасливішою людиною в світі в момент їх отримання. Тримаю кулаки, щоб старання медиків не були даремними і за якийсь місяць-другий Володя буде вже робив перші впевнені кроки.
Далі - знову на передовій. Процесу добирання туди не пам'ятаю, спогади повертаються вже з самого верху, за кам'яним перилом сходів [чи як називається та архітектурна одиниця, за якою всі ховались?). На очі попадає поранений при пам'яті - а значить треба виносити його в першу чергу, поки шанси на виживання у нього високі. Над ним порається медик, підповзаю ближче. Виявляється, поранення не з самих страшних - в зап'ястя руки [здається, куля ще і кістку перебила). «0... тут нічого страшного. За 2 тижні [чи місяці - не пам'ятаю точно) будеш як новенький» - заспокоює лікар. Паралельно набирає обезболююче в шприц, але руки трясуться настільки, що попасти в зону поранення ніяк не виходить. Моє почуття гумору прокидається, як завжди, в не самих підходящих ситуаціях і я вирішую розрядити обстановку - «Хлопці, вам анекдота розказати?» «Давай» - у відповідь, моє починання було зустріте з таким же гумором. І тут я розумію, що жодного я згадати не можу. Вакуум якийсь в голові...
От такі речі відбуваються з людською свідомістю в екстремальних ситуаціях. Ін'єкція так і не зроблена - «Давай будем тягнути без уколу» - кричу лікарю - «Там знизу вже вколять, поранення ж не смертельне». «Ще від'їде по дорозі від больового шоку» - чую в відповідь. Не можу сказати точно, чим завершились спроби дока, але вже за декілька секунд я наново відпрацьовував свій метод транспортування, інший рятівник допомагав мені, піднімаючи нашого пацієнта за непоранену руку. Відтягуємо по траві, аж на схил, потім ще була якась історія з протигазом, суті якої я не пам'ятаю.. Одним словом, робота була зроблена.
Далі - пам'ятаю себе вже по іншу сторону вулиці, за одним з рекламних щитів. Беру невеликий тайм-аут, відпочиваю навприсядки. З обох сторін щита стоять фотожурналісти, знімають матеріал. Біля мене, також навприсядки, розмовляє по телефону хлопець. Згадую, що давно не телефонував дружині, це все, напевно, вже показують по ІВ, вона хвилюється. По закінченні розмови прошу дати і мені на хвилинку апарат. «Навіщо воно тобі?» - чую в відповідь. «Ну як навіщо? Скажу, що живий» - здивовано відповідаю. «От коли виживеш точно, тоді й телефонуй» - пробує наставити мене на путь істинний мій співрозмовник. «Все буде добре, дай трубу» - стараюсь бути максимально спокійним. Може, це й дійсно дурниці - телефонувати близьким в такі критичні моменти. А може так і потрібно поступати. Бо якщо згадуєш людину в час, коли ризикуєш життям - значить вона тобі дійсно дорога. Під час гудків згадую один з тренінгів, на якому нам розповідали, що усмішка під час телефонної розмови на підсвідомому рівні ідентифікується співрозмовником. Спокійним і безтурботним тоном розповідаю Христі, що все в нас спокійно, а те, що по ТВ людей лякають якимось розстрілами - то журналісти собі знов сенсацій шукають, висмоктують з пальця. Напевно, я був переконливим як ніколи, дружина купилась на мій спокійний тон, а персонажі, що були поряд, час від часу кидали на мене погляди, повні здивування. Відпочинок перериває звук кулі, яка пробиває щит в районі людської голови. Розумію, що потрібно рухатись далі...
Далі... Далі купа несистематизованих епізодичних спогадів. Міряю пульс хлопцю в блакитній касці [як виявилось, своєму земляку Устиму Голоднюку). Ударів немає взагалі, але мені після кожного дотику здається, що я не туди клав палець і в слідуючий раз я обов'язково його знайду... Зовсім юний хлопець з діркою в голові і розбризканим по цілому чолі мозком, в якого тим не менш медсестра знайшла якісь мінімальні ознаки життя...Звідкись чути залп салюту - «А в когось все добре з почуттям гумору» - думаю - «Стріляти по снайперах феєрверками... щось в цьому є»... Беру з землі щит, як тільки починаю піднімати - відчуваю поріз. Якраз в області кисті він пробитий кулею і той метал, що вгнувся всередину глибоко розсік мені шкіру. Лежати залишаються тільки померлі і я говорю одному з своїх супутників: «А може не варто заради вбитих ризикувати життям? Може пора вже відступити, ми їм вже нічим не допоможемо». «Що ти таке говориш?» - мій співрозмовник дивиться на мене з засудженням - «Хоч поховаємо хлопців по-людськи, не дамо виродкам глумитись над трупами». Сказав - і пішов когось витягувати. Я повагався ще кілька секунд - і пішов за ним.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.