Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ [Випуск № 1257]

Ми продовжуємо публікувати уривки з книги «Моя Революція», яку написав і видав Андрій Юркевич. Він був активним учасником подій на Інститутській, а також свідком розстрілу мітингувальників 18-20 лютого.
Саме з подій на Майдані, Андрій назавжди поєднав свою долю з долею Батьківщини. І вже 16 червня записався добровольцем в батальйон «Айдар» під псевдонімом «Грізлі», де виконував обов’язки командира роти. Отож до вашої уваги п’ята частина його прозової сповіді…
Ось вже і втрамбований в пакет мій старий одяг, залишилось тільки одягнути шолом - і повний вперед. Але... на тому місці, де я залишив свою екіпу - пусто. Невже поклав кудись інакше?
Пробігаю очима по цілому намету - в межах мого пересування немає ніде. Не хочеться зараз згадувати ні про кого погано - можливо один з тих, хто заходив в ті кілька хвилин, сприйняв лежачі на підлозі предмети першої майданівської необхідності як нічийні, а значить - доступні для загального користування. А може, ситуація й була прозаїчнішою - і їх елементарно привласнили. Точно сказати може тільки та людина, котра взяла це все. В надії, що вони комусь заважали і їх просто переставили, починаю заглядати по всіх закутках намету - більше шкода було навіть не шолома, а саме окулярів – про боязнь повернутись додому без ока я вже писав. Мої пересування починають не подобатись окремим жителям - а я вже почав заглядати під деякі речі, в надії, що моє майно могли не встигнути винести і просто заховали. В кінці-кінців, я бурмотанням під ніс «Ну як так...», почав прямувати до виходу. «Візьми мої» - протягнув свій шолом і добротні лижні окуляри якийсь чоловік. Рука потягнулась, але усвідомивши, що можу залишити без захисту добру людину, подякував і чемно відмовився. В око впала звичайна залізна каска радянського зразка, яка лежала поблизу і окуляри неподалік від неї. Поцікавився, чиє добро - власника не було. «То можна взяти?» - запитую і отримую ствердну відповідь зразу від декількох чоловік. Так, через добу після прибуття, я поміняв не тільки гардероб, а й всі супутні предмети - первинною залишилась тільки капа для захисту зубів, яка не раз виручала мене в тренуваннях по Єдиноборствах. Вийшовши, попрямував вже до Тернопільского намету, в якому «прописався», щоб залишити пакет з одягом та рюкзак, який до того весь час був зі мною.
Заодно перекусив - асортимент у нас був значно ширший, ніж в КМДА чи ще будь-де, трохи полежав в теплі, відігрівся, поспілкувався з земляками - так сплинуло кількадесят хвилин. Далі - звична вже дорога по Хрещатику, попри біотуалети, до яких влада не давала доступу необхідним службам, внаслідок чого в радіусі 50 метрів стояв характерний запах. Ще хвилина - я знову на старому місці. На цей раз не лінуюсь одягнути дощовик - навіть якщо міняти його прийдется кожні 10 хвилин - це краще, ніж дістати переохолодження зі всіма витікаючими. Спокою мені не дає ручка моєї бити, яка видніється з- поміж іншого сміття на підвищенні за пам'ятником - коли я скочувався, корчачись від газу, вона так і залишилась на місці подій - і тепер я хотів повернути свою «зброю», хоч по всьому Майдані і було безліч того, що можна було використати в такій самій якості. Шукаю очима за барним стільчиком - він все ще на старому місці. Вичікую момент, коли трохи заспокоюються Беркути з жбурлянням по нас... Момент, ще момент - і я вже наверху. Кілька нехитрих маневрів - і моя багаторічна супутниця по поїздках в авто знову зі мною. Так само швидко прямую до місця, де буду спускатись. Через кілька тижнів, випадково на просторах Інтернету натрапив на фотографію, яка зафіксувала саме цей момент. Тепер вона для мене один з найдорожчих спотів про ті чудові дні. Що було далі., та все те саме, що і до того. Стрільба салютами, бруківка, пляшки з вогником. Через кожні 15 хвилин з сцени звучав то Гімн, то «Отче наш». Нехай в мене хтось кине гнилою помідорою - але в таких кількостях це був явний перебір. Вимучені, мокрі, надихані димом, ми хотіли якогось енергійнішого супроводу, славнозвісна «Лета за лентою» сприйнялась би як ковток чистого повітря. А так - здавалось, що навіть такими моментами політики хотіли приспати в нас активність і утримати від радикальних дій.
Взагалі, роль так званих «провідників» - це також окрема тема, тому вдаватись в всі нюанси нашого відношення до людей зі сцени я не буду. Тим часом на передову приносять нову партію КМ, які зразу знаходять своє застосування. Звикле вже «В кого запальничка?» - і одна за одною пляшки летять в потрібні місця. Кидати береться і хлопець, котрий стоїть відразу переді мною... Замах - і в процесі викидання пробка вилітає. Більша частина запалювальної речовини виливається на стоячих позаду, в тому числі і на мене. Мить - і я бачу, як горить моє обличчя. У вас коли, небудь горіло обличчя? Якщо ні - то повірте мені на слово, що це досить цікаве відчуття, яке запам’ятовується надовго. Добре, якщо цей процес нетривалий - як було в моєму випадку - вже через 3-4 секунди я погасив себе, тому ніяких значних пошкоджень вогонь завдати мені не встиг - пекла лише верхня губа та права щока. Ну і обличчя все ніби в жар кинуло - тому пішов до лікарів в КМДА за першою допомогою. Земляків і там вистачало - я потрапив у руки дівчині з Борщова. Кілька пшиків Пантенолу - і по шкірі пробігся приємний холодок. Втома брала своє, тому я вирішив трохи прилягти. На щастя, в палатці якраз було достатньо вільного місця - і я на деякий час задрімав.
Прокинувшись, зробив ще один обхід Майдану, на цей раз починаючи з крайньої барикади на Хрещатику. Може, напишу банальну річ, але загальна картина людської небайдужості в той час не могла не вражати. Величезна кількість киян зносила та звозила пакети з їжею та предметами першої необхідності. Від звичайних городян середнього достатку до власників дорогущих авто і глянцевих красунь - всі робили свій вклад по можливості. Кожних декілька хвилин хтось підвозив в багажнику шини, представницького вигляду чоловіки зливали бензин з своїх величезних позашляховиків. Мурашник впевнено йшов до своєї цілі, кожен гвинтик цього величезного механізму розумів, що не можна допустити збою, потрібно віддаватись справі повністю. Йду на барикади, там все відносно спокійно, тому вирішив тим часом навідатись до знайомих, які вже довший час знімали квартиру на Костьольній. Хлопців не було на місці, тому обмежився коротким спілкуванням з іншими мешканцями (а їх було не багато не мало - біля 20-и чоловік) - і назад. Ближче до настання ночі напір, з яким наступали наші опоненти трохи спав, хоча окремі вилазки мали місце. Прямо біля мене чоловік приблизно мого віку дістав пляшку горілки, зразу звідкись з'явились декілька пластикових стаканчиків. «Будеш?» - повернувся він до мене. Я чемно відмовився, останні десять років моє відношення до алкоголю гуляє десь між настороженістю і різким негативом. «Вогняна вода» розійшлася швидко, до честі хлопців скажу, що ніхто не прагнув влити в себе велику дозу, скоріше це були традиційні «фронтові 100 грам», які, крім всього іншого, ще й були приводом для знайомства. За весь час мого перебування на передовій це був єдиний випадок, коли я спостерігав за таким явищем, з чого можу зробити висновок, що наша революція в цілому була напрочуд тверезою. Я зайняв місце на барикаді навпроти монументу Незалежності десь біля 23,00 і залишався там до самого кінця моєї «зміни». Якихось особливих моментів за цей час не відбулося - ніхто на нас особливо не наступав, часом приносили салюти, які відразу ж стріляли в потрібному напрямку, причому досить влучно виходило...


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.