Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

УЧИТЕЛІ БРЕХНІ ПІД МАСКОЮ «ЗАХИСНИКІВ ПРАВОСЛАВ’Я» [Випуск № 1257]

Продовження. Початок у номерах 1256, 1257.

Хоч Церква тоді ще не була розділена на Римську (католицьку) й Візантійську (православну), але вже тоді владики (і світські, й церковні) добре розуміли роль Церкви в ідеологічному та політичному впливі на державу, в якій ця Церква функціонує: чия Церква – того й політика й ідеологія.

Хоч Церква тоді ще не була розділена на Римську (католицьку) й Візантійську (православну), але вже тоді владики (і світські, й церковні) добре розуміли роль Церкви в ідеологічному та політичному впливі на державу, в якій ця Церква функціонує: чия Церква – того й політика й ідеологія.
Германці християнство прийняли від Рима. Тому Візантія, щоб посилити свій вплив в Моравії, охоче погодилась задовольнити прохання моравського князя. Вибір впав на солунських братів: вони  були освічені, знали добре мови, відзначались і благочестям, і організаторськими здібностями. Кирило працював у імператорській  бібліотеці  та викладав філософію в імператорській школі, яку закінчили й самі солунські брати разом із царевичем Михайлом. Мефодій після військової та державної служби був ігуменом одного з візантійських монастирів.
Брати до своєї місії поставились дуже відповідально й вирішили, що чужі впливи не будуть подолані, доки в Церкві панує чужа мова, і з Божим благословенням вирішили перекласти Новий Заповіт хоч від одного Євангеліста та інші богослужбові книги слов’янською мовою. Питання, якою сме із слов’янських мов, – не стояло. Ясно було, що тією, яку вони найкраще знали, яка була їм рідною. Це була мова рідної Солуні, з дитинства близький солунський діалект болгаро-македонської мови. Отієї – «базарної», «кухонної», «вуличної», якою протягом віків користувалися їхні земляки і яка в основному була ще зрозуміла в той час усьому слов’янському світові.
Але як передати цю мову на письмі, коли єдиної слов’янської абетки не існує, а ні грецький, ні латинський алфавіт не відображає всіх звуків слов’янської мови?
Ось саме цією справою – створенням єдиного для всіх слов’ян алфавіту, яким би можна було передати на письмі всі нюанси земних («базарних і вуличних») слов’янських мов – і зайнявся богонатхненний Кирило. Тобто, ніякої «небесної» мови він не  створював, а створив слов’янську азбуку, якою можна було й точно передати на письмі слова, які здавна існували в усних мовах слов’ян. Це і є та азбука, буквами якої, дещо спрощеними, правда, я пишу цю статтю, а ви будете її читати. Ця азбука (алфавіт, абетка) так і зветься «кирилицею». Цими буквами (вони тоді мали трошки інший вигляд, тому слов’янський текст, враховуючи ще й титла над пропущеними буквами, далеко не кожен сьогодні зуміє прочитати…) й були написані богослужбові книги, перекладені з грецької на болгаро-македонську слов’янську мову.
У багатьох слов’янських народів, зокрема й у нас, у Русі, ця мова стала не тільки мовою Церкви, а й мовою діловодства, шкільництва, літератури. Тобто, коли якийсь купець на базарі укладав письмовий договір з іншим, то вони (О, жах!..) писали цей базарний договір «небесною» мовою, бо, як було вже сказано, в Русі писемною мовою стала церковнослов’янська. Усною мовою залишалась давньоруська – отой давній варіант майбутньої української мови, яким говорили наші предки й до прийняття християнства.
Ми вже говорили про те, що тисячі однакових слів, які існували в мовах усіх слов’янських народів, все ж не завжди звучали в цих мовах однаково. (Памятаєте оте: ніч –ноц – нощ – ночь, чи мати – маті, маці – матерь?). Ясно, що й кириличні літери в звичних, знайомих словах кожен народ читав відповідно до своєї усної традиції. Ну, коли людина все життя знала слово хліб, а воно написане з буквою ђ (хлђбъ), то  який звук буде ця людина вимовляти на місці цього знака ђ? Ясно, що свій звичний звук І, незалежно від того, який там звук вимовлявся на його місці в болгаро-македонській мові. Написано вђдати – слово давно знайоме русичам – це відати (знати) і яке тому русичу діло до того, як ці ђ та и  читалися десь! Він собі знає свою, здавна існуючу мову і «накладає» на ці значки-літери своє здавна звичне звучання. Так було скрізь, де існувала своя усномовна слов’янська традиція.
І ніхто не галасував, що «божественну» мову роблять «неканонічною». Так ніби на кожну букву кириличного письма «канон» встановлювався…

ІІ.2. Роль церковнослов’янської мови в слов’янізації споконвічних угро-фінських територій та формуванні мови майбутніх росіян, або Чому так потрібна Москві церковнослов’янська в церквах України.
Загаласувала про це аж у XVII столітті Московія, коли після Переяславської ради завзялась перетворити Україну в свою провінцію, для чого треба було знищити український дух і слово, а насадити московські.
Яку роль в росіянізації України відігравала церковнослов’янська мова, стане зрозуміло, коли ми прочитаємо слова, написані слов’янськими літерами по-київському і по-московському.
Наприклад, слово хлђбъ русич читає як хліб, рђка – як ріка, отець – як отець, прибђгати – як прибігати, – все за своєю руською мовною традицією! Ви звернули увагу, яка мова вийшла в русича із слов’янського написання? Правильно, українська! Я ж вам увесь час і говорю про те, що коріння української мови знаходиться там, в прадавній мові наших предків-русичів, і що давньоруська мова – це давній варіант української.
В Суздальщині, як і в Московії, що як державне утворення з’явилась значно пізніше (в 1272 р.) слов’яномовної усної традиції не було, бо населяли ці землі не слов’яни, а угро-фіни, які, зрозуміла річ, говорили своїми племінними діалектами угро-фінської мови. Коли, десь аж наприкінці ХІ століття Києво-Печерські ченці почали християнізувати Заліський край (в Русі ці землі називали Заліссям), вони принесли сюди й слов’янську мову в її болгаро-македонському «вченому» варіанті, бо ніякої слов’яномовної традиції тут не могло бути. Угро-фіни їх спочатку гнали й побивали камінням, але з середини ХІІ ст., зі встановленням княжої влади справа християнізації почала трішечки просуватися, хоч як свідчить історія, і в середині XVII століття навіть недалеко від «стольного града» Москви було безліч неохрещених земель, де «упорные и злобные язичники» убивали місіонерів, що пробували їх «во святое  крещение приводити», про що свідчить і пам’ятник св. мчн. Місаїлу, забитому в 1658 році (!) язичниками-мордвинами. Пам’ятник цей стоїть за метрів 200 від федерального шосе Москва-Рязань (От вам і 1025-ліття хрещення Росії!). Можливо, справа християнізації просувалась так поволі тому, що угро-фіни не могли зрозуміти християнської науки із-за мовного бар’єру. Навіть при татарах, які заставляли всіх «воцерковитися», щоб мати облік населення для збору данини, народ молився по церквах не душею, а «очима»: хреститься священик – хреститься й народ, стає священик на коліна – і всі стають. Мабуть, тому автори пасквільної брошурки й переконують нас, що молитись можна і не розуміючи змісту молитов, аби «божественною» мовою! «Божественної» мови угро-фіни не знали. Це була мова чужої для них церкви, мова діловодства, до якого вони не мали доступу, мова писемності, якої їх ніхто не вчив. Оскільки аристократія – нащадки першого князя-русича та його дружинників – користувалась церковнослов’янською, то саме ця мова і стала основою для «слов’янізації» угро-фінського населення та формування російської мови.
А тепер прочитаймо оті, спільні для всіх слов’янських мов слова по-московському» та подумаймо чому захисники московського «православія» так хочуть щоб ми спілкувалися з Богом тільки «небесною мовою на московський манер».
Читаємо «небесно-московською» ті ж слова, які щойно читали «небесно-київською»: хлђбъ – хлєб, вђдати – вєдаті, рђка- рєка, отець – атєц, прибђгати – прібєгати. Яка мова вийшла при московському читанні? «Божественно» російська! А таких слів – тисячі! То тепер всім зрозуміло, чому вже з кінця XVII століття Москва почала забороняти  київське читання слов’янських текстів, а  вимагала тільки московського? Бо чуючи в церквах «небесну» церковнослов’янську мову по-московському, українці засвоюють власне російську, все далі відходячи від своєї рідної, не менш давньої ніж стара болгаро-македонська. Тобто втрачають духовний зв'язок зі своєю материнською мовою, рідною традицією і народом. А це – саме те, що потрібно для підкорення держав, для будівництва в них чужинських «міров», як колись Германія з допомогою Церкви будувала «германський мір» у Великоморавській державі, а Росія – «русский мір» в Україні, починаючи з XVII століття.
Ми пам’ятаємо, що святі Кирило і Мефодій свою подвижницьку працю і здійснили для того, щоб врятувати слов’янські народи Великоморавської держави від «германізації», від втрати своєї душі. Бо, мова – душа народу. А без душі організм гине.
Замовчуючи причину, що спонукала чи не найперших патріотів слов’янства  –  Кирила і Мефодія – до перекладу церковних книг слов’янською мовою, самозвані «захисники православія» чи, вірніше, захисники лжеправославія, вигадують нісенітниці про те, що солунські брати створили нову «небесну» мову, «якою ніхто ніколи не розмовляв», бо створювалась вона  як запевняють «захисники» «буквально по-Божому»… Господи мій милий! Та невже ж з амвонів церков Московського патріархату священики несуть таку ахінею?
А старогрецька, якою Святе Письмо було із давньоєврейської перекладене, теж по-Божому перекладачами була видумана? А латинь? Чи по-Божому створена тільки та мова, якою Московський патріархат користується? Бо якщо мови всіх давніх перекладів є «небесними», то й українську до них слід відносити. Адже перші переклади богослужбових книг із церковнослов’янської на українську зроблені не сьогодні, а щонайменше півтисячі років тому!
Те сме Пересопницьке Євангеліє яке «знавці» із ліги захисту лжеправославія називають найстарішим в Україні (ніби в нас до XVI ст. своїх Євангелій не було!) написано не церковнослов’янською (як гадають собі «знавці» із Ліги, які зеленої уяви не мають про особливості давніх мов), а є першим перекладом Нового Заповіту із церковнослов’янської на українську мову XVI століття.
Отже, дуже прошу всіх запам’ятати, що твердження, ніби Пересопницьке Євангеліє є найстарішим Євангелієм в Україні, – є брехнею і наклепом на наш народ, бо перші Євангелії у нас відомі ще з ХІ століття. Так знамените Остромирове Євангеліє дійшло до нас від 1056-1057 року. Цей шедевр світового рукописного мистецтва разом із багатьма іншими давніми рукописами був, щоправда, вивезений до Москви й нині видається за російський. Але й украдена з Вишгорода чудотворна ікона Богоматері теж експонується сьогодні як «Владімірская», хоч всі, хто хоч трішечки цікавиться історією й мистецтвом, знає, що це ніяка не «Владімірская», а Вишгородська Богоматір.
Давнє Мстиславове Євангеліє датується 1117 роком, Галицьке – 1144-м, Добромилове – 1164-м і т.д. А Пересипницьке (1556-1561 р.р.) – це перший переклад, зроблений із старослов’янської на тогочасну українську мову.

ІІ.3. Мовна єресь. Єресіархи давні та новочасні.
Безперечно, українська мова XVI ст. відрізняється від нашої сучасної. Адже незмінними впродовж століть залишаються лише «мертві» мови, якими давно ніхто не користується в розмовній практиці, як латина, наприклад, чи іврит, який євреї з подиву гідною повагою до своєї історії і своєї нації, буквально «воскресили» із розряду «мертвих» мов, і далі йому нове повнокровне життя.
А наша українська мова від сивої давнини була живою народною мовою й, обслуговуючи всі сфери народного життя, змінювалась, відображаючи всі зміни в житті народу.
Якщо «небесною» церковнослов’янською «ніхто ніколи не говорив», як твердять «мовознавці» із Ліги, то виходить, що вона була «мертвою» вже при народженні.
Якщо це так, то ця «мертвонароджена» мова мала б впродовж більш ніж тисячолітнього свого існування залишатися незмінною! Понад те, вона у всіх слов’янських народів мала б звучати абсолютно однаково! А проте при однаковому «кириличному» письмі вона у різних народів звучить по-різному, бо кожен народ читав ті «небесні» слова так, як вони традиційно вимовлялися в їхніх «земних» мовах справіку. Адже десятки тисяч «небесних» слів «божественної» мови споконвіку існували у всіх «земних» слов’янських мовах!
Понад те, ця нібито по-Божому створена мова, навіть у самих болгар нині читається зовсім не так, як у часи святих учителів слов’янських. Ну, а про те, що являє собою ця «небесна» мова у тому варіанті, яким користуються Московські церкви, писав ще у 1919 році визначний російський лінгвіст – академік Ф. Фортунатов у своїй двотомній праці «Лекции по фонетике старославянского языка». Цитую академіка: «С течением времени старославянский язык обратился у нас в тот искусственный, искаженный язык, который употребляется в богослужении и называется церковнославянским. Не смешивать с этим ломаным языком древний церковнославянский язык!» – застерігав академік.
То що ж виходить? Що «небесну», «божественну» мову Московська Церква перетворила в «искусственный, искаженный язык богослужений»? Ай-я-яй! «Как нехарашо»!.. І яку ж мову тепер «лінгвісти» із Ліги пропонують вважати «небесною»: ту, якою писали святі Кирило і Мефодій, чи ту «ломанную и искаженную», якою правлять у московських церквах?
Але захисники лжеправославія про академіка Фортунатова «слыхом не слыхивали» і жодної праці його «видихом не видывали». Для них найвищим авторитетом в проблемах мовознавства є напівграмотний московський піп, який «віщає» з амвону про «небесні» й «божественні» мови, навіть не здогадуючись, що проповідує єресь, засуджену ще за життя братів солунських.
Якби він хоч в очі бачив чи тримав у руках їхні Житія, то він би знав, скільки гонінь і напастей довелося їм  перетерпіти за відстоювання думки про божественність і святість походження усіх земних мов та про придатність кожної з них для проповіді Євангелія та прослави Господа, що подарував народам ці мови.
Адже і в той час було і в світській, і в духовній ієрархії багато користолюбців, що хотіли присвоїти Слово Боже та використовувати його для підкорення інших держав і народів, як це робила колись Германія, а нині – Росія. Тому «божественними», «небесними» були оголошені тільки три мови: латина, старогрецька та давньоєврейська – ті, якими на хресті Спасителя був начертаний глузливий напис: «Ісус Назорей – цар іудейський». Всі інші мови, в тім числі й слов’янські, оголошувались «варварськими», непридатними до богослужіння. Так що «мовні війни» в Церкві були відомі ще в ІХ столітті й були вони, як і тепер, війнами не за Правду Божу, а за земні сфери впливу на інші народи. Викликані за доносом германських єпископів до Папи Римського Кирило і Мефодій, посилаючись на факт Зішестя Святого Духа на апостолів у день Святої П’ятидесятниці й дарування їм знання «варварських» мов для повсюдного благовіствування ними Святого Євангелія; на слова апостола Павла, сказані в Посланні до Коринтян, та висловлювання інших великих Отців Церкви Христової, довели Папі Римському божественність і благодатність мов усіх народів і не тільки допустимість, а й доконечну необхідність благовіствувати Євангеліє зрозумілими для народів їхніми мовами. Мудрим чоловіком був Папа Римський – можна було йому щось розумне довести! Германські єпископи та влада і після цього переслідували та ув’язнили св. Мефодія (св. Кирило помер у Римі), а коли помер св. Мефодій, вигнали з Моравії усіх учнів і послідовників святих учителів слов’янських, а Моравію підкорили-таки Германії. Проте, думка про «божественність» лише трьох мов, спростована святими солунськими братами, згодом була повсюдно відкинута Церквою, і в історії релігії дістала назву «тримовної єресі».
Далі буде.
Галина Могильницька


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.