Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Ще раз про мову, патріотизм і ментальну війну [Випуск № 1256]

Не зумівши завоювати Україну зброєю і ордами вбивць, Росія посилює другий фронт – внутрішній. І цей фронт – не корупція чи погана влада, не погані судді і прокурори, не страшна аварійність на дорогах, алкоголізм чи наркоманія, від яких гине значно більше людей, ніж на цій війні... Все це – тільки наслідки справжнього другого фронту, який не всі хочуть бачити, і на якому ми поки що терпимо суцільний погром. Це фронт Духу і Волі, Думки і Мови. Це боротьба зі страшною хворобою українського організму, яку ще Євген Маланюк назвав "ментальним раком". Те насадження чужих нам агресивних російських ментальних стандартів, засилля пропагандистських фільмів країни-загарбника на телебаченні, глум над українською мовою і цінностями, блокування найкращих україномовних митців – і молодих, і "метрів", які спостерігаємо у до- і післяМайданній Україні, не є випадковим. І є плювком у кров Героїв Небесних сотень і полків… Після Майданна "патріотична" "українська" влада злагоджено і цілеспрямовано мовчить, наївно ілюзуючи, що українська мова-культура ще когось може відлякати, окрім російсько-нацистських злочинців, чия сліпа ненависть до всього українського виховувалась століттями. Отже, давайте поставимо питання: ЗА ЩО ми воюємо з Росією? – За Україну, її незалежність і територіальну цілісність – відповість більшість. Але, – ЗА ЯКУ Україну ми боремось? Чи потрібна/цікава неукраїнська, тобто, "малоросійська Україна" без української сутності нам самим і людству? – Ні! Така безлика і покірна, вторинна "недоросія" потрібна лише імперській Росії. Давайте нарешті визнаємо те, що демонструє гіркий досвід, і що є аксіомою як для ворогів, так для друзів. По-перше, українська мова і культура в Україні є найглобальнішим фактором її стабільності і незалежності. По-друге, втративши українську мову і культуру, ми втратимо підстави бути суб’єктом геополітичних процесів. По-третє, російськомовність в Україні вже принесла і нестиме далі загрозу російщення не тільки філологічного, а рано чи пізно перетворить її в російську "Малоросію" – ментально, політично і територіально. Ріднонаціональна мова є одним з найважливіших позитивних чинників розвитку людини і нації. Формування особистості в лоні чужонаціональної мови перешкоджає її оптимальному розвитку – про це автор писав окремо, дуже прошу ознайомитись (!). По-четверте, без національної гідності людина не може мати повноцінну особисту і громадянську гідність. По-п’яте, демократія може ефективно працювати у спільнотах громадян з високою особистою, національною і громадянською гідністю. В іншому випадку інструменти демократії стають зручними важелями для панування авантюристів. Сама по собі мова не може бути 100%-им гарантом прогресу людини і суспільства, якщо вони не запліднені універсальним рушієм поступу – патріотизмом! На жаль, братове, найбільша наша проблема якраз у низькій якості, тобто пасивності, неефективності, байдужості, некреативності дуже багатьох навіть "національно свідомих" українців. Існує величезний розрив між справжньою суперелітою нації – воїнами, волонтерами, громадськими активістами, митцями, іншими активними верствами суспільства – і тими, чий "патріотизм" обмежується: а) "правильними" поглядами "хто у всьому винен"; б) вірними голосуваннями раз на 5 років; в) вигуками "Героям слава" чи "Будьмо! Гей!" при нагоді і без… Так, так, таких людей священне гасло "Герям слава!" чомусь не спонукає читати, слухати, прагнути щось знати про них і виховувати на їхніх прикладах молодь чи переконувати опонентів!.. На жаль, 90% наших "національно свідомих" ще не подолали совкову інерцію "кухонного, внутрішнього, підпільного патріотизму". "Аристократом духа може стати кожний, – казав Олекса Гасин-Лицар, начальник Головного штабу УПА… – Треба стреміти, щоб увесь Український Нарід піднісся до цієї висоти духа... Одначе все треба мати на увазі якість, а не кількість. І тоді Український Нарід буде зрілий до відігравання великої ролі в історії, коли при найвищій якости буде більша кількість українців – духовних аристократів". Але ще дуже мало особистостей, одержимих місією, постійним, наполегливим прагненням оцього "піднесення до висоти духа" себе й інших, про яке говорив Гасин. Бо найвірніший критерій якості твого життя – кількість людей, на яких ти позитивно вплинув, допоміг їм. А зараз наведу думки іншого Великого українця, які так не люблять у нас цитувати. Бо вони якраз вказують, хто найбільше винен і примушують постійно працювати над справжніми причинами – нашими недоліками і вадами. "…Не люблю русинів. Так мало серед них знайшов я справжніх характерів, а так багато дріб’язковості, вузького егоїзму, двоєдушності й пихи, що справді не знаю, за що я мав би їх любити... Чи, може, маю любити Русь як расу – цю расу обважнілу, незграбну, … позбавлену гарту й сили волі, так мало здатну до політичного життя на власному смітнику, а таку плідну на перевертнів найрізнороднішого сорту?". Ці слова Іван Франко написав у 1897 році. Коли українці-русини, "заперті в льох" двох імперій, лиш розпочинали свій рішучий спурт до волі. Мабуть, позначились на думках Генія і політичні "розклади" того часу, і невдачі-розчарування від програшів на виборах до Віденського парламенту, і безгрошів’я… Але навіть тоді він не здавався і продовжував боротьбу. "Мій руський патріотизм – то не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу здригатися, можу тихо проклинати долю, що поклала мені на плечі це ярмо, але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням. І якщо щось полегшує мені нести це ярмо, так це те, що бачу руський народ, який, хоч гноблений, затемнюваний і деморалізований довгі віки, який хоч і сьогодні бідний, недолугий і безпорадний, а все-таки поволі підноситься, відчуває в щораз ширших масах жадобу світла, правди та справедливості і до них шукає шляхів. Отже, варто працювати для цього народу, і ніяка праця не піде на марне". І всього 20 років праці вивели на арену людства когорти українських Героїв визвольних війн 1917-20-х років, вчених і митців найвищого рівня! На жаль, війни, голодомори, репресії забрали від нас мільйони найкращих. І зараз забирають… А оті "двоєдушні, пихаті, егоїстичні, незграбні, позбавлені гарту й сили волі перевертні" залишалися. І давали нащадків. І тоді й зараз. Що робити? – Продовжувати боротьбу! Вириваймося з "кухонь" своїх душ в український світ, братове! Дивіться, скільки юних прекрасних постатей виходить на бій зі злом і байдужістю! Скільки, виявляється, у нас є справжніх Чоловіків-Воїнів! Скільки Героїв! Бережімо їх і примножуймо. Єдине, в чому насмілюся скорегувати класика, то це порадити вам, читачу, нести наш патріотизм, не як Франкове ярмо чи Ісусів хрест (бо можна впасти на шляху). Спробуйте ставитися до власного патріотизму, як до незгасного, надпотужного джерела драйву, задоволення, – легше жити, більше зробиш, далі дійдеш… Цей шлях найдовший і найважчий. Але – єдиний! Бо жодна Конституція, жодна політична система чи жоден "месія" не ощасливить той народ, більшість якого нічого не робить, щоб бути щасливим! Нам треба навчитися жити не так, "как получіцца", а так, як треба. Погана влада? – Борися з нею кожного дня! Не корися жодній несправедливості! Пропонуй краще! Не так воюють? Не так керують? Зрада? – А що ти сам зробив для перемоги, для наших Воїнів? Жалієшся подрузі, що твою дитину калічить-русифікує вихователька у садку, у кафе не хочуть обслуговувати українською? – А ти пробував пожалітися, краще – разом з іншими, туди, від кого залежить вирішення проблеми? Наш гуманітарний простір захопили "жиди з москалями"? – А скільки акцій протесту ти організував? – Скільки україномовних патріотичних книг, музичних дисків ти особисто купив останнім часом? – Чи порадив іншим? – Скільки квитків на концерти Лесі Горової, "Козак систем", "ТаРута" і так далі ти купив? – Так отож… Дивуєшся, чому на Василя Шкляра чи Романа Коваля приходять значно менше людей, ніж на Вєрку Сердючку, чому трансвестит Монро відоміший від Ліни Костенко? – Споживацька "развлєкаловка" і вульгарність завжди були в "тренді". Привчи себе і інших ходити на елітарних українських митців не самому, а разом з дітьми, сусідами, родичами, співробітниками… І нас не вміщатимуть стадіони! А вам уже набридло переконувати "тупих совків", "ледачих селюків", "недалеких обивателів"…, вони все-одно не хочуть розуміти…? – Можливо й так. А можливо, ваші аргументи не достатньо переконливі, знання теми – неглибокі. Невпинно вдосконалюйте себе і насолоджуйтесь позитивними результатами, які обов’язково прийдуть. І так далі, і тому подібне. Кожен з нас може продовжити цей список ще багатьма порадами-рецептами. Головне привчити себе не тільки це розуміти, а так жити. В добрий час!
Володимир Гонський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.