Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
28
травня
Випуск
№ 1321 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Фронтовий подвиг [Випуск № 1256]

Сергій Модін був одним з перших, кому довелося доставляти на передову їжу, боєприпаси та різноманітну техніку. Його злагоджена команда з військової частини А-0153 у перші дні запеклих боїв частенько потрапляла в засідки. Чоловіки без сну та нормальних харчів по декілька днів були в дорозі. Усе - задля того, щоб виконати бойове завдання. За це їх і назвали «Сарненськими койотами». Сергій пригадує той день, коли його життя стрімко змінилося. За якусь мить з домашнього затишку він потрапив у самісіньке пекло. - Командир частини вишикував весь особовий склад і довів інформацію, що зі штабу поступила команда відрядити з числа військовослужбовців нашої бази загін для доставки вантажів та конвоювання колон, що вирушають на передову. Це був самісінький початок, перша мобілізація, ніхто до цього з наших не їздив та не знав, що і як там. Відреагував цілком нормально, я, ж військовий. Мені дали наказ їхати, я, не вагаючись, погодився. Якщо не я, то хтось інший все ж мав туди вирушити. На той момент у нас була техніка - два БТР. Завдяки титанічній праці наших військовослужбовців та працівників ЗСУ вони були приведені до належного стану і цілком відремонтовані, - розповідає Сергій Модін. На двох старих БТР-ах загін у складі 10-ти осіб проїхав майже всю Україну. Дорогою зустрічні давали їм цигарки, гроші, тиснули руки, бажали повернутися живими. У ті дні саме йшли бої за Слов’янськ. - Ми приїхали туди та відразу потрапили до засідки. Мій БТР був обстріляний, вийшов з ладу. Навіть не знаю, як я зреагував та не втрапив під кулі. Це був мій перший бойовий досвід. Потім мені дали іншу машину, яка їздить на дизпаливі. Воюємо на ній до цього часу. Пригадую, в мене після першого обстрілу трусилися руки. Ну, здали нерви. І я їх намагався сховати в кишені, коли хлопців розпитував, чи всі живі і всі цілі. Не можна було цього показувати. - Койоти – це тварини, що легко пристосовуються до будь-яких ландшафтів, прудкі та наділені гострим відчуттям інтуїції. Саме ці якості необхідні для успішного здійснення конвою у найнебезпечніших гарячих точках. На сході наші підрозділи розкидані на великій території. Туди треба підвозити боєприпаси та пальне, а звідти – забирати поранених і мертвих. Між нашими штабами – кілометри доріг, де є небезпека потрапити під обстріл, зачепити міну чи «напоротися» на засідку. - Жили, спали переважно під БТР-ами. Спершу – вдень, коли розвантажувалися боєприпаси. Увесь інший час ми їздили. Хоча нічні поїздки були заборонені всіма нормами, але ми їздили й ночами. Тоді війська увесь час просувалися вперед, і їм треба були боєприпаси. Яка б не була в нас славна артилерія чи піхота, але коли в них немає чим стріляти, ніхто воювати не буде. Також ми виконували інші завдання – вивозили за можливості «двохсотих» та «трьохсотих». Ми виконували завдання, не притаманні нам. Перший конвой мав бути саме тоді, коли в Слов’янську вороги натягли на танк українське знамено, заїхали з нашого боку та розстріляли блок-пост. Перший виїзд, там розбита техніка, спалені БТР-и, а нам треба було забрати «двохсотих». Але ми туди не доїхали, відразу під штабом потрапили в засідку. Потім ми вже звикли до стрілянини, до всього можна звикнути. Але я завжди хлопцям казав – ніколи не звикнеш до «двохсотих». Це надто важко. За безстрашність та синьо-жовтий стяг на БТР-ах сепаратисти оголосили на «койотів» полювання. Наші хлопці були для них кісткою в горлі. Утім, впіймати сарненських воїнів ворогам не вдалося. - Ми домовилися, що спілкування з родинами зведемо до мінімуму. Хлопці вимикали «мобільники». Я теж відразу сказав своїм – говорити зайвий раз не буду. Телефонував дружині раз на чотири дні, на тиждень. Вона, звісно, дуже переймалася, а я заспокоював – мовляв, з дівчатами, на шашликах, на природі. Просто йшла колосальна «прослушка» усіх телефонів, вираховували все. Наші куратори – то були «дівчатка», снаряди – «огірки», маленькі, великі. Ну і ще я дуже не хотів чути своїх дітей. Я ж командир і мав відійти від усіх цих реалій. Я пам’ятаю, як на Савур-Могилі, стояв з територіальним батальйоном, під Шахтарськом, Горлівкою, Торезом. Неподалік від російського кордону, де Ростовська область, ми потрапили під «гради». Ми брали Дебальцеве. Але потім, коли я вже повернувся додому, ті позиції почали в нас потихеньку забирати. Після повернення зі сходу безстрашні чоловіки з загону Сергія Модіна донині прокидаються серед ночі з криками. Досі від пережитого вони не можуть відійти, але невпинно продовжують свою війну, готуючи новобранців для наступних поїздок на схід.
Записав Володимир Струс

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.