Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

УЧИТЕЛІ БРЕХНІ ПІД МАСКОЮ «ЗАХИСНИКІВ ПРАВОСЛАВ’Я» [Випуск № 1255]

І. БАТЬКОМ БРЕХНІ Є ДИЯВОЛ

«На кожен «пчих» не наздоровкаєшся», – кажуть в народі, коли мова йде про щось мізерне, затріпане, на що не слід не тільки відповідати, а й звертати увагу.
Таким черговим «пчихом» стала ще одна спроба наших «братів по вірі» очорнити Церкву Київського Патріархату, її Предстоятеля, а заодно й народ та політику української влади. Мова йде про анонімну брошурку, нещодавно розповсюджену в ряді регіонів України під назвою «Київський Патріархат як він є», недолугі автори якої сховалися під «вивіскою»: «Ліга захисників православ’я», хоч, наскільки мені відомо, в українських органах юстиції такої організації зареєстрованої немає. А якби була, то всім православним слід було б ревно молитися: «Господи, захисти Святе Твоє Православ’я від таких брехливих і безграмотних «захисників»!
Слід сказати, що поява цієї брошурки мене дещо здивувала. Адже після виходу в світ моїх книжок «Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія» та «Хроніка великого ошуканства», перша з яких була перекладена за кордоном англійською мовою та розіслана по всіх православних консисторіях світу, розумні люди із тодішнього керівництва УПЦ МП не тільки заборонили вступати в будь-яку полеміку зі мною, а й видавати в регіонах будь-яку продукцію «доморощених релігієзнавців» без санкції інформаційного відділу митрополії – дуже багато вже дурні й нісенітниць всіляких ті «доморощені» продукували…
Зараз, очевидно, щось змінилося: або розумних людей у керівництві «Московсько-української» Церкви менше стало, або сильно обнадійливо путінська агресія на те керівництво подіяла.
Якщо ми були свідками створення під егідою МП збройного формування «Православна армія» чи освячення московськими попами зброї сепаратистам для боротьби проти Української держави, – то хіба нас може здивувати «пчих» якихось невігласів із неіснуючої «Ліги»?! На нього й уваги звертати не слід було б. Але увагу мою привернули в тій брехливій брошурці єдині розумні й правдиві слова, на які спромоглися її автори. Цитую: «Батьком брехні є диявол. І той, хто бреше, служить дияволу, а той хто каже правду – Богові. І не тільки той, хто каже, а й той, хто слухає».
Оскільки це – істинна правда, то й вирішила я: а давайте, мої любі брати і сестри, послужимо Богові, сказавши правду, та викриємо брехню служителів диявола!
Хоч, якщо по-правді, то інтелектуальний рівень авторів брошурки на «звання» служителів диявола явно «не тягне» – якби в нього були такі недалекі й тупенькі служителі, то він у свої сіті зроду нікого не зміг би впіймати! А він, окаянний, ловить! А це значить, що й у нас в Україні має розумних і підступних слуг, в лапи яких попалися й сарки, що надто зарозуміло назвали себе «захисниками православ’я», не розуміючи, що православ’я не потребує захисту пігмеїв. Тим більше – захисту, побудованого на олжі. Бо православ’я – то могутня віть могутнього християнського древа, не нами, а Божим провидінням посадженого й благословенного на рясний і для кожної душі пожиточний плід, соком любові наповнений. Бо й саме це древо зросло на ґрунті любові, утвердженої Смертю і Воскресінням Господа нашого Ісуса Христа, для якого не було ні елліна, ні іудея, ні римлянина, ні галла, ні росіянина, ні українця, ні лютеранина, ні кальвініста, ні католика, ні православного, – а був праведний і облудний, чистий серцем і лукавий, той, хто живе за Заповідями Божими, і той, хто, маючи вуха, не хоче чути й розуміти Божественного Слова. Щоправда, «захисники» з Ліги вважають, що Боже Слово взагалі розуміти не обов’язково.

І.1. Єдина Христова Церква – сакральний, у Вірі й Любові єдиний організм, а не адміністративно-територіальний округ.
Великий Іларіон, про якого вряд чи щось чули самозванні «захисники православ’я», – перший у нашій землі митрополит-русин і один із перших християнських мудреців, виплеканих нашою землею – меж між старо- і новозаповітнім світом проклав словами: «Закон і Благодать.  «Спершу – Закон, а потім – Благодать, – сказав він. – Спершу – тінь, потім – Істина».
Але чому так? Що відрізняє Закон від Благодаті? Чому Закон не є Благодаттю, Істиною, а тільки тінню її? Ясно, що «захисників православ’я», які вважають, що навіть молитися можна лише вимовляючи слова й не розуміючи їх суті, запитання, поставлені мною, не цікавлять. Але ми, хто звик розуміти, про що й навіщо ми розмовляємо з Господом, і що через Святе Письмо, через твори святих отців Церкви Він промовляє до нас, вдумаймось у слова преподобного Іларіона.
По-перше, чому пришестя Сина Божого ознаменувало нову еру в житті людства, розмежувало світ на старо- і новозаповітній? Адже й раніше люди знали Бога, мали Заповіді – Закон, за яким повинні були жити…  Що нового приніс на цю грішну землю Христос? Може  відмінив Закон чи переінакшив Заповіді? Ні! Все залишилось так само, але суворий старозаповітній Закон – став Благодаттю. Похмура тінь – стала осяйною істиною! В чому ж криється істина Христова?!
«Заповідь НОВУ даю вам, – сказав Син Божій учням своїм, а через них – і нам з вами, – щоб любили один одного, як і Господь возлюбив вас».
І виконання суворого Закону для кожного, хто прийняв нову Заповідь у своє серце, стало не важкою повинністю, за невиконання якої тебе чекає невідступне покарання, – а внутрішньою потребою, задоволення якої приносить радість тобі ж самому.
Сказано: «Не убий!» Але ж хіба комусь прийде в голову думка вбивати того, кого любиш, навіть, як він тобі наніс образу чи зробив шкоду? Сказано: «Не побажай жони чужої, ні вола, ні дому, й анічого іншого, що належить не тобі, а іншому». Але, якщо покопатись у душі кожного з нас, то, мабуть-таки, знайдеться випадок, коли ми позаздрили або подрузі на дорогі сережки чи шубу, або сусідові на дороге авто чи високу посаду. 
Та чи знайдеться між нами хоч один, хто не відчув би чистої радості, побачивши свою доню в розкішній шубі чи сина в дорогому авті? Чому так? Чому щастя, добробут дітей наших наповнює серця наші не заздрістю, а благодаттю радості? Кожен скаже: «Бо ми любимо їх, як самих себе, і навіть більше, ніж себе»…
А Господь заповів нам любити, як самих себе, не тільки дітей своїх, а кожну людину. І якби ми зуміли Його послухати, якби навчились радіти чужою радістю, – то наскільки щасливішими стали б ми самі, і наскільки більше благодаті стало б у світі!
Бо істина – в Любові. В любові до світу, до землі, подарованої нам Богом, в любові до людини, створеної за Його образом і подобою, в любові до Бога, що вища й миліша Господу, ніж страх перед Ним, бо страх вимагає тільки послуху у виконанні Закону, а Благодать народжується з Любові.
На цій Любові, що є підложжям, фундаментом Благодаті, на цій новій Заповіді, даній нам Спасителем, постала Христова Церква, і саме нею, спільною нашою Любов’ю до Бога, спільною вірою в Слово Його, освячена єдність Церкви Христової, бо Бог – є Любов.
І жодної іншої єдності Церкви Господь не встановлював. Перечитайте до букви і титли богонатхненних пророків, перечитайте до коми і крапки Євангеліє чи Апостолів, – і ніде не знайдете, щоб Господь хоч одним словом згадав про патріархат чи митрополію, щоб сказав, скільки і яких Патріархатів має бути на землі, і які Церкви, яких народів, якому з них мають бути підпорядковані. І коли ми молитовно промовляємо в нашому християнському «Кредо»: «Вірую… во єдину Святу соборну і Апостольну Церкву…», то маємо на увазі не Церкву Московського, Олександрійського чи Київського патріархату, а всю соборну єдність всесвітнього православ’я, підпорядкованого Єдиному Патріарху, Єдиному Пастирю, Єдиному Отцю, Наставнику, Захиснику, Учителю і Законотворцю, в святій Тройці сущому!  Бо Церква Христова – це не споруда й не територія. Це містичний організм, сакральне, духовне, а не матеріальне поняття. А тому не просто наклепом, а справжньою богопротивною єрессю є твердження, що, відділившись від Московського патріархату й утворивши Київський, ми «розкололи єдність Церкви Христової». Якби це було так, то кожне утворення будь-якого Патріархату в будь-якому часі було б «розколом» Церкви. А воно так не є, і саме тому, що Єдність Церкви – це не адміністративна, а духовна єдність. Зводити єдність Церкви до земної, адміністративної єдності – значить заперечувати саму духовну, сакральну суть Церкви, звести цю суть до земного, профанного, а це – єресь, відступ від учення про Святість і Апостольство Церкви!
Саме єресі: спотворення вірування, відступи від догматів, заперечення Заповідей Божих і т. інш. – і лежить в основі всіх відомих в історії Церкви розколів. До жодного з цих гріхів, що розколюють духовну єдність Церкви Христової, Церква Київського Патріархату не причетна. Вона в повній чистоті й недоторканності зберігає не тільки віру Христову, а й усі церковні догмати й канони та православну традицію, а отже під поняття «розкол», чітко визначене в працях Василія Великого, ніяк не підпадає. Тому, звинувачення нас в розколі – є лжесвідченням та ще й таким, ЩО ПОРОДЖЕНЕ ЄРЕССЮ неправдомовців.

І.2. Чому слуги диявола «рекуть всяк зол глагол» на Українську Церкву, і кому й для чого потрібен «Русскій мір» в Україні?
Потішило мене те, що «захисники», підучені слугами диявола, в своїй брошурці жодним словом не згадують про канони, які нібито порушила наша Церква, відділившись від Московського патріархату.
У 90-х – на початку 2000-х років в порушенні канонів нас звинувачували всі – від Московських митрополитів до найбезграмотнішої бабці-прихожанки Московського патріархату, хоч ніхто й ніколи не сказав конкретно: а які ж сме канони, якими Соборами встановлені, ми порушили?
Питання канонічного права на відділення Української Церкви від Московського патріархату й створення в незалежній Державі незалежної Церкви чітко висвітлене в моїх книжках «Літос…», «Хроніка великого ошуканства», брошурах «Терміновий лікнеп для Московського патріарха Кірілла (Гундяєва)…», «Ще раз про благодать і безблагодатність…» та інших роботах, які розійшлись по світу та в Україні  масовими тиражами. Знайти їх можна і в Інернеті, так що знову повторювати сказане безліч разів немає сенсу, як немає потреби й спростовувати злісні нападки на нашого Предстоятеля – Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Його Святість не потребує ані мого, ані чийого іншого захисту чи виправдання. Його виправданням є істинно Українська Церква Київського Патріархату, яку він з Божого веління і благословення відродив із небуття, і яка сьогодні налічує більше 16 мільйонів вірян.
Без благословення і промислу Божого на спустошеній за чотири століття ниві такий врожай не міг би вродити. А захисником Його Святості є Сам Господь, що сказав: «Блаженні єсте, єгда поносят Вас і ізженуть, і рекуть всяк зол глагол, на ви лжуще Мене ради», що в перекладі на нашу, таку не милу «захисникам православ’я» мову означає: «Блаженні ви, коли ганьблять вас і женуть і неправдиво злословлять на вас, заради Мене». «Радуйтеся і веселіться, – додав Господь, – бо велика нагорода чекає вас на небесах».
Отже мого захисту Святійший Філарет не потребує: його мудрість і подвижницька  праця видимі всім, а почуття і думки – видимі Господу. І не «екстрасенсам» із неіснуючої Ліги захисників православ’я судити про них.
Я щоб вам, шановні читачі, було зрозуміліше, чому так лютує на нашу Церкву і нашого Предстоятеля Москва, поясню наступне:
В тяжкі роки гонінь і повсюдного закриття храмів комуняцькою владою, наш Святійший був митрополитом Київським і Галицьким та Патріаршим екзархом всієї України, тобто саме він керував релігійно-духовним життям України й оберігав його. На жаль, не знаю, скільки митрополій і скільки екзархатів було в той час на безмежних просторах РСФСР (площа 17075,4 тис. кв. км. і населення 130079 тис. чол. – проти площі України 603,7 тис. кв. км. та населення 47126 тис. чол.), але знаю, що Православна Церква Московського патріархату (іншого тоді не було!) в Україні мала 60% парафій проти 40% - у всьому безбожному СРСР! То чи був тоді в СССР кращий слуга Божий, і кращий хранитель Віри Христової, ніж наш майбутній Патріарх Київський?!
Майже всі ці парафії й храми, збережені нашим Святійшим у той нелегкий час, механічно залишилися під Московським омофором і нині. Сьогодні це співвідношення виглядає так: по всьому світі під юрисдикцією Московського патріархату перебуває 30675 парафій. Це досить багато, що дає право Російській Православній Церкві Московського патріархату вважати себе найбільшою в світі Православною Церквою – «Третім Римом».
Із цих 30675-ти парафій 19219 парафій знаходяться поза межами Росії. Із цих 19219-ти – 11952 парафії знаходяться… де? В Україні! Це і є ота, буцім незалежна від Москви, буцім Українська Церква Московського патріархату.
А тепер займімось арифметикою та порахуймо, скільки ж парафій має Російська Церква у своїй власній країні? Всього московських парафій по світі 30675 віднімемо від них 19219 парафій за межами Росії. Буде 11456 парафій, які знаходяться в країні, що має територію 17125407 км² і населення 146 519 759  чол.  
А тепер ще раз погляньмо, скільки парафій Московській патріархат має в Україні? Поглянули? 11952 парафії!!!  То що ж виходить? Московський Патріарх Кирило, який так рветься будувати у нас в Україні «высокодуховный» Русский мир і «рятувати» нам в Україні православіє, має у нас в Україні на півтисячі більше парафій, ніж у себе, в своїй «високодуховній» Росії?!
Оце-то так!..
А якщо порахувати в територіальному співвідношенні, то вийде, що у «хранителів православія» 1 церква припадає на 1495 км2, в той час, коли в Україні одна московська парафія приходиться на кожні 50 з половиною км2. Але ж у нас  на цих 50-ти км2 є ще й інші православні Церкви: є потужний Київський Патріархат із 16-ти мільйонною паствою, є духовно потужна греко-католицька Церква, що зберігає православний обряд і українську національну традицію, є, зрештою, й Автокефальна Церква, яка теж сповідує православ’я, а не магометанство чи буддизм. А там же на площі в півтори тисячі квадратних кілометрів – одна-єдина церквиця. Де ж моляться люди? То, може, це нам треба їхати  в Росію, щоб її духовність рятувати й «украинский мир» там будувати?!
…Не треба, мої любі, хай нас Бог від того боронить! Ми вже колись і духовність їм рятували, і із «мрака невежества» витягали… «Дорятувались» і «довитягались» були до того, що й самі в тій тьмі бездуховності й невігластва ледь не втопилися. Більше не треба…
Треба тільки усвідомити, що боротьба Московського патріархату за панування в Україні – це боротьба не за «єдність Церкви» і не за «чистоту православ’я». Це боротьба за позірну велич, за можливість нав’язувати свою волю іншим народам, за право розпоряджатися чужою власністю: і духовною, й інтелектуальною, і матеріальною, – боротьба за гегемонію, прикрита брехнею, словоблуддям і безсоромним лицемірством.
Ви ж розумієте, шановні читачі, що втративши український «ринок релігійних послуг» Російська Церква одразу втрачає статус «Третього Риму» – найбільшої і найбагатшої Православної Церкви, а разом із тим і свій вплив на Світове Православ’я та на Вселенського Патріарха, яким нині диктує свою волю. Адже без України в неї залишаться усього 18723 парафії (30675-11952=18723). Здається, навіть Болгарська й Румунська Церкви мають більше.
Далі буде.
Галина Могильницька


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.