Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ [Випуск № 1254]

Ми продовжуємо публікувати уривки з книги «Моя Революція», яку написав і видав Андрій Юркевич. Він був активним учасником подій на Інститутській, а також свідком розстрілу мітингувальників 18-20 лютого.
Саме з подій на Майдані, Андрій назавжди поєднав свою долю з долею Батьківщини. І вже 16 червня записався добровольцем в батальйон «Айдар» під псевдонімом «Грізлі», де виконував обов’язки командира роти. Отож до вашої уваги п’ята частина його прозової сповіді…

Біля пам’ятника засновникам Києва було людно, навіть незважаючи на те, що вода, яка лилася з гідранту, в основному спрямовувалась туди. Переважна більшість хлопців була у дощовиках, я також спробував ВДЯГНУТИ цей аксесуар, але після того, як другий по рахунку хвилин за 15 використання порвався на мені, залишив цю затію. Тим більше, що погода була сонячна і, відходячи від барикад то в туалет, то на черговий огляд місцевості я, незважаючи на те, що надворі був лютий місяць, встигав підсохнути. В загальному революційному мурашнику ми з Василем таки загубили один одного і як я не розглядався по сторонах - не міг знайти в натовпі його піскового кольору куртку. Крім того, в мене нарешті повністю сів телефон і кожного разу, коли потрібно було відзвітувати дружині про мою неушкодженість - приходилось просити зв’язок у першого зустрічного.
Після чергового відрізку часу на передовій, йду прогулятись в сторону Профспілок, які все ще горять на верхніх поверхах. Долучаюсь до розтягування на барикади вмісту підгорілого банківського відділення в правому крилі, в розхід йде все - стільці, тумбочки, двері. Беремо офісний стіл, тягнемо його до барикад. Поки ми думали, в яку частину укріплень він буде найбільш корисний - дівчата встигли облаштувати на ньому пункт роздачі бутербродів. Ще раз йду до банку, по дорозі назад вперше вживу бачу роботу так званої «газової катапульти». За допомогою Бог-зна яких процесів гази виштовхують пляшку з коктейлем з величезною швидкістю, що дозволяє їй пролітати відстань в 4-5 разів більшу, ніж після кидка рукою. Доморощені Кулібіни в котрий раз радують такими винаходами. Взагалі, людський креатив в питанні озброєння Євромайдану - це тема окремого дослідження, яке варто провести. Російська приказка говорить - «Голь на выдумки хитра» - і в нашому випадку працював саме цей девіз. Поки по російських каналах розказували страшилки про озброєних і вишколених НАТО бойовиків - народ відстоював свою гідність всіма можливими підручними засобами.
На самому крайньому рубежі протистояння можна було побачити дуже цікавих персонажів, деякі образи до цього часу в мене в пам’яті. Всім ідіотам родом з одної сусідньої країни, які кричать про фашистський заколот я завжди розповідаю про хлопчину в єврейській кіпі і бандані з символом анархічних поглядів - буквою А в колі, який енергійно кидав коктейлі за кілька метрів від мене. Інший унікум - чоловік середніх років, з одним лиш оком, який ходив собі на лінії вогню без будь-яких окулярів, які могли б захистити його один- єдиний орган зору. Враховуючи всі мої жахи, пов’язані з боязню втратити очі, цей тип виглядав в моїх очах трохи неадекватно.
Питання про виведення з ладу шлангу з водою стояло для нас дуже гостро і варіанти пропонувались два - підпалити коктейлями або зробити вилазку і порізати. Але міліція була значно ближче до нього, ніж ми - тому навіть найспритніші хлопці напевно не повернулись би назад, вірогідність їх ув’язнення була 99%ною. А коктейлі, які попадали в потрібне місце, відразу гасились тими ж міліціонерами. Кілька разів вдалось поміняти напрямок з допомогою попадань бруківкою, але щоразу підходила «черепаха»і поки одні кидали в нас газові гранати і стріляли гумовими кулями - інші повертали все до попереднього стану. Взагалі, такі вилазки з сторони «правоохоронців» проводились кожні 10-15 хвилин, не можу сказати, що це все завдавало нам великої шкоди, але як стримуючий фактор все ж працювало.
Починаючи години з тринадцятої, нами робились спроби не просто відстояти свій рубіж оборони, а і просунути його на декілька метрів... потім ще на декілька. В першу чергу, важливо було зайняти підвищення біля вищезгаданого пам’ятника засновникам, висловлюючись військовою мовою - це була своєрідна «висота». Там навіть був певний матеріал для побудови барикад - лежало кілька щитів, якийсь металобрухт і навіть візок з супермаркету. Тому час від часу робились спроби закріпитись в цьому напрямку. Вилазили хлопці, одні займали рубіж оборони, інші - кидали каміння і КМ як тільки «Беркут» починав наближатись. Але втримати позицію не вдавалось, тому спроби приходилось повторювати чи не щогодини. Ось я знайшов десь високий стільчик, такий, на яких сидять біля бар- стійки і приставляю його під самий вихід наверх. Починаємо вибиратись, от нам вже і подають пляшки з КМ. Такий звиклий вже крик «запальничку!»... Чомусь вони були в нас в дефіциті, часом процес запалювання фітиля ставав справжньою дилемою. По мірі наближення Беркуту починається взаємне закидування, причому, крім гранат, в нас летять також і коктейлі. «Граната!» - чується в котрий раз і за секунду я відчуваю їдкий запах, котрий не дає можливості ні дивитись, ні вдихати повітря. Взагалі в житті приходилось і до того воювати з ментами, тому сльозогінний газ не є для мене чимось страшним - поплакав хвилину-дві, та й по всьому. Тут же я відчув щось набагато токсичніше - очі виїдало, в дихальних шляхах ніби була розлита кислота. Ще добре не зрозумівши, що зі мною відбувається я скочуюсь з підвищення (яким чином я собі тоді нічого не поламав - залишається загадкою) і вже, будучи серед своїх, на четвереньках вилажу з епіцентру подій - з сумішшю хрипів, кашлю та відбірних матюків. Забігаючи вперед - ця «інгаляція» далась взнаки через два тижні, коли я почав в прямому сенсі харкати кров’ю - видовище було не з приємних. Діагностували запалення легень, як виявилось, дуже розповсюджене серед учасників подій 18-20 лютого... Прибіг лікар, почав промивати мені обличчя, все відносно швидко закінчилось. Сповнений емоцій, я пішов прилягти на один з карематів, що були розстелені навкруги Йолки, щоб трохи прийти в себе.
Десять хвилин - і я знову біля знаменитого монумента. Намагаємось посунути барикади вперед - на цей раз за пам’ятник. Затія не з кращих з тактичної точки зору - підвищення все ще досі не наше, але ми рвались робити хоч щось, стратегічні тонкощі нас не хвилювали, мав бути рух вперед. Сонце вже кілька годин, як було сховане за хмарами, тому моя кофта ставала все мокрішою і мокрішою, в кросівках чавкала вода. Для побудови елементарного захисту потрібно було будь-що, бо ми фактично стояли на відкритому просторі і в один момент, коли я зрозумів, що гірше вже бути не може - пішов навпростець за дерев’яним піддоном, який плавав в фонтані. По коліна у воді - я тоді щиросердно дивувався, як в таку пору можливо не відчувати холоду ВЗАГАЛІ. За кількадесят хвилин, коли інтенсивність мого руху суттєво зменшилась - я зрозумів, що ейфорія не може тривати вічно і далі так не можна. Холод почав розповзатись по всьому тілу і вкупі з мокрим одягом це створювало небезпеку відправитись додому раніше запланованого, чого б мені дуже не хотілось. І от вже мій інстинкт самозбереження жене мене якомога швидше знайти сухий одяг. Довго ходити не прийшлось - в першій же палатці біля Йолки міцний вусатий чоловік зрозумів мене з пів-слова. «Давай заходь, зараз все знайдемо. Який розмір взуття? От дивись, черевики, штани також якраз на тебе...» Черевики дійсно були класними, в них було б не соромно пройтись в вихідний день у центрі міста. Штани - також те, що треба. «Кофту одягай» - продовжував він - «І куртка має бути добра». Я знімаю шолом, кладу на землю, ложу в нього окуляри і приймаюсь приміряти обновки. Від самого передчуття, що зараз нарешті мені буде тепло з’являється відчуття звичайного людського щастя. Штани і взуття - чудові, кофта велика... але яка різниця? Аби тепла... Куртка виявляється дуже великою. Краєм ока помічаю коричневуватий камуфляж, кинутий збоку. «А цю можна поміряти?» - запитую. «Звичайно, бери міряй» - виявляється, вона не першої свіжості, в кількох місцях порвана, але зате якраз на мене. Питання естетичності хвилювало мене в останню чергу, тому вже через кілька секунд я стояв повністю перевдягненим. Тоді ніхто з нас ще не знав, що коричнева камуфляжна куртка і шузи з білою підошвою менше, ніж за добу стануть відомими на цілу країну…

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.