Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

АНДРІЙ «ПЛОХІШ»: про цю війну в майбутньому нам іще багато доведеться дізнатися… [Випуск № 1253]

Цей молодий хлопець з Полтави репрезентує ту найактивнішу частину української молоді, яка від початку до кінця пройшла Майдан Гідності, а вже невдовзі в числі перших опинилася на фронті воєнних дій на Донбасі. Хлопець має письменницький хист, у вільний час пише оповідання, а тому, слухаючи його розповіді про війну, відчуваєш, ніби сам там опинився… – З чого війна почалася особисто для тебе?
– Я взагалі-то не розділяю Майдан і війну. Як на мене, війна на Сході – це просто продовження справи, яку ми почали під час Революції Гідності. Іще четвертого грудня, невдовзі після того, як побили студентів, я заснував Дев’яту сотню самооборони. Тоді саме був мій день народження. Сотником пробув аж до перемоги, а потім вирушив на війну, де опинився в батальйоні «Айдар». Я – професійний фельдшер, закінчив Полтавське медучилище. Був санітарним інструктором, і водієм-стрільцем водночас. Займалися евакуацією загиблих та поранених. Говорячи коротко, моїм завданням було колоти знеболююче, накладати джгут, молитися і якнайшвидше доставляти постраждалих до справжніх лікарів.
– Мав до цього якісь бойові навики?
– У першу свою битву потрапив поблизу селища Хрящувате, яке є передмістям Луганська. То було справжнє місиво! Ми наступали просто по трасі, без жодних обхідних маневрів. Мало-хто розумів, що взагалі потрібно робити. Зараз пригадую, що діяв фактично підсвідомо. Один із обстрілів застав мене зненацька і, не маючи, куди сховатися, я забився у перший-ліпший закуток. Один за одним просто біля себе почув потужні вибухи і подумки попрощався з життям. Потім виявилося, що я просто опинився під танком, що стріляє. Відбувся легкою контузією. Зараз, пригадуючи перші тижні війни, можу сказати, що ми були таким собі передовим загоном «мавп», які сліпо сунули вперед, змушуючи армію іти слідом за собою. Досвідчених воїнів серед нас були одиниці, але, головним чином, саме вони робили усю погоду на фронті. Одним із них був ваш земляк Сергій Пандрак, з яким я познайомився за досить пам’ятних обставин.
– Розкажи детальніше.
– Під тим-таки Хрящуватим, поблизу транспортної розв’язки, за якою починаються перші багатоповерхівки Луганська, в куряві битви я почув крик «Ранений!» і кинувся туди. Поки добіг, минуло трохи більше хвилини. Швидше, на жаль, не міг, бо, правду кажучи, було дуже страшно.  Побачив чоловіка, який лежав на плащ-палатці. Більша частина його ноги, аж до стегна, виглядала купою вивернутого м’яса і трималася на вузькій смужці шкіри. І досі, як пригадаю, так морозом обдає. Над пораненим стояла перелякана дівчинка. Вона розповіла, що Сергій Пандрак під час обстрілу заховався за БМП, але частина ноги трохи виступила і саме у неї поцілив осколок. Дівчинка  пролепетала, що вколола йому буторфанол, а я на неї накричав, мовляв, треба було спершу джгут накласти. Зараз за те трохи соромно, оскільки поняття не маю, як та дівчинка там взагалі опинилася…
– Наскільки оперативно вдалося евакуювати пораненого?
– Я наклав йому джгут і завантажив в машину. Крім нього, там лежали іще два бійці – один померлий, один контужений. До госпіталя, поблизу Луганського аеропорту треба було проїхати десь кілометрів сорок. За цей час авто кілька разів обстрілювали. Я сидів над Сергієм і намагався постійно тримати його в притомі, запитував імена дружини, доньки, групу крові, потім почали разом читати "Отче Наш". Він майже не кричав, і не стогнав. Я так розумію, був больовий шок. Коли несли на носилках у госпіталь, кричав «Слава Україні!». Прооперували пана Сергія не одразу. Він прочекав своєї черги десь годин шість. Хірурги Ростислав і Валерій та анестезіолог Юра потім зізналися, що вважали його малоперспективним, а тому допомагали в першу чергу тим, хто мав більше шансів вижити. Те, що Сергій Пандрак лишився живим, вважаю справжнім чудом. Втім, варто зазначити, він виявляв неабияку волю до життя і тримався мужньо, як справжній воїн.
– Чим іще запам’яталася та битва?
– Практично в ході тієї операції ми обійшли Луганськ по колу. Щоб взяти його в кільце, забракло якихось 15 кілометрів. Якби не до кінця незрозумілі накази керівництва, ми б їх однозначно дотисли б! Нам,скажімо, не ясно чому суворо заборонили стріляти по Самсонівській шахті, де була надзвичайно сприятлива позиція для того, аби прицільно розстрілювати нас. Керівництво казало, мовляв, немає відповідної зброї. У сєпарів в той же час була справжня паніка, вони відчували свій швидкий кінець.  Їх бойовий дух відновився лише тоді, коли через ту саму не закриту дірку між Хрящуватим і Станицею Луганською у місто зайшов та званий «гумконвой». Одразу ж почався щільний 5-годинний арт-обстріл. Як сталося, що підмога до сєпарів надійшла раніше, аніж ми замкнули кільце - і до сьогодні таємниця за сімома печатями. Думаю, в майбутньому нам іще доведеться дізнатися відповіді і на це, і на багато інших питань… Варто завважити, що дуже багато учасників того штурму, головним чином добровольці, і дотепер не отримали навіть статусу учасників бойових дій…
– Як сьогодні змінилася ситуація на фронті у порівнянні з початком бойових дій?
– Варто визнати, що наше військо – то вже далеко не та безладна юрба випадкових людей, яким воно було у першій половині 2014 р. Безумовно, і в злагодженості, і в професіоналізмі, і в озброєнні наша армія сьогодні відчутно додала. Коли ми тільки прийшли на Донбас, десь  70% населення сприймало нас як чужинців. Варто зауважити, що негативне ставлення до українських воїнів переважало у металургійних селищах. В аграрних селах нас приймали значно краще. Зараз багато місцевих жителів змінило своє ставлення, втім російська пропаганда усе іще дуже сильна, тому вважати Донбас по-справжньому українським поки іще зарано. Для того, щоб ситуація змінилася, доведеться  багато і старанно попрацювати…
Розмову вів Максим КОЛОМИС

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.