Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ [Випуск № 1253]

Ми продовжуємо публікувати уривки з книги «Моя Революція», яку написав і видав Андрій Юркевич. Він був активним учасником подій на Інститутській, а також свідком розстрілу мітингувальників 18-20 лютого.
Саме з подій на Майдані, Андрій назавжди поєднав свою долю з долею Батьківщини. І вже 16 червня записався добровольцем в батальйон «Айдар» під псевдонімом «Грізлі», де виконував обов’язки командира роти. Отож до вашої уваги четверта частина його прозової сповіді…
Під стінами будівель по дорозі на передову спить багато людей. Не потрібно мати багато фантазії, щоб зрозуміти, що це ті, хто ще недавно прийшов з передової. В сажі, порваному одязі, прямо на землі, підстеливши щит або каремат, ці люди настільки виснажені, що на їх сон не впливають ні вибухи, ні крики, ні холод (надворі Лютий місяць, яким би теплим він не був, але зима є зима). Пробираємось через юрбу біля сцени... Всі ми, уявляючи передову, бачимо перед собою войовничі обличчя, сам вигляд яких повинен вселяти, як мінімум, занепокоєння в ворогів. Так от, передова Майдану якраз і була небагатою на таких «справжніх воїнів»... Вийдіть в вихідний у своє місто і вдивіться в обличчя тих середньостатистичних громадян, які будуть йти Вам назустріч - і ви зрозумієте, що я бачив в самому пеклі революції. Вчорашні студенти, офісні клерки, підприємці, робітники і навіть пенсіонери - і кожен з них дивним чином розумів, що від нього було потрібно. Цей хаос був дивним чином впорядкованим, і дивлячись на це все з відстані кількох місяців, я розумію, що могло згуртувати цих людей і зробити їх одним механізмом - це почуття відповідальності та небайдужості. Серед захисників Майдану не було тих, хто виконував свою роботу на 30% чи на 60%... Всі вони хотіли бути максимально корисними, всі, що якщо не вони, то ніхто.
Внесок кожного був максимальним і той вогонь, який горів в їхніх в очах. Підійшовши під самі щити, починаємо разом зі всіма кидати бруківку. В напівтемряві і суцільному димі від покришок такі дії були    досить результативними. Принаймні, ті «мєнти», котрі підходили поближче до барикад, щоб жбурляти по нас «сюрпризи» або стріляти гумовими кулями, довго втримати позицію не могли і відступали.
Коли в таку «черепаху», крім іншого, влучав ще й коктейль, ми супроводжували ці моменти криками захоплення і підбадьорення. В нас летіли такі ж коктейлі, така ж бруківка, а ще - шумові та газові гранати, багато з яких були ще й тюнінговані всякими несподіванками у вигляді цвяхів та гайок. Коли я нагинався, щоб підібрати з землі черговий шматок бруківки, найбільшою фобією було, щоб в цей момент біля руки не роздалось чергове «бабах!» - їхати додому без пальців видавалось зовсім непривабливою перспективою.... Крім людей в сірій формі, до барикад час від часу наближався величезний КАМАЗ-водомет і щедро поливав нас. Коктейлі робили свою справу - час від часу цей монстр спалахував і тоді біля нього починали бігати люди з вогнегасниками. Що тут говорити - картина була майже апокаліптична і хоч-не-хоч приходилось відчувати себе героєм якогось Голлівудського фільму.
В моменти, коли жбурляти вже не залишалось сил, ми робили невелику ротацію - мінялись з хлопцями, котрі тримали щити. Парадоксально, але в час, коли ми приїхали, якраз тримати щит було заняттям більше безпечним, ніж «вести вогонь». Всі вибухові штуки пролітали в нас над головами і вибухали трохи далі, серед тих, хто вів активну боротьбу. Тому, як не дивно, але якраз на найбільш передовому рубежі я міг дозволити собі трохи розслабитись. Переглядаюсь з найближчим сусідом - хлопчина невеликого росту, тендітної тілобудови в товстелезних окулярах - ну вилитий тобі круглий відмінник-старшокласник. Згадую тернопільських «крутих перців», таких безстрашних і відчайдушних, з їх же розповідей - де вони зараз? Чим таким вони зайняті, що державу приходиться відстоювати тим, хто ще недавно асоціювався з підручником і заліковою книжкою, заповненою суцільними «відмінно»? Підбадьорливо посміхаюсь до «ботана», він у відповідь також посміхається... Далі знову коктейлі-бруківка... знову щити... знову бруківка...
Окуляри безнадійно запотівають, але не відважуюсь їх скидати - фобія повернутись додому без очей навіть сильніша від повернення без пальців. Час від часу відходжу назад, дмухаю на скло і коли воно знову стає прозорим - повертаюсь. Знову біля щитів... Волонтери кожних кількадесят хвилин розносять молоко, шоколад та сигарети. Підпираю свій щит плечем і беру до рук плитку самі здогадайтесь якої марки шоколаду. Пославши подалі всі правила гігієни, брудними руками відломлюю шматок і кладу в рот сусіду з лівої сторони, потім неквапливо пережовую свій залишок. Отаке воно, солодке життя по- революційному.... Вже давно зовсім розвиднілось, замість водомета нас тепер поливає водою звичайний пожежний гідрант, протягнутий Бог - зна звідки, а барикади в багатьох місцях вже встигли укріпити і людям стало непотрібно тримати щити.
Біля мене проходить чоловік в літах, зупиняється метрів через п'ять... Крик «Граната!», вибух... Вся задня частина штанів перетворилась в звисаюче лахміття, чоловік пішов далі практично у спідній білизні. Час від часу бачу Василя, він, як і я, не хоче витрачати час надаремно, встиг навіть отримати легке поранення. Робимо кілька пам'ятних фото - не кожного ж дня ходимо на такий карнавал... Вирішуємо відпочити, прогулявшись по самому Майдану, заодно і знайти якийсь більш-менш традиційний сніданок. В процесі нашого рандеву робимо ще кілька світлин напам'ять, їмо бутерброди, запиваємо молоком, якого в ті дні було більш ніж достатньо …

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.