Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Чи довго ще буде нишпорити в українських душах рука Москви? [Випуск № 1250]

Як всім добре відомо, Московський Патріархат як публічна інституція, за винятком дуже коротких періодів, завжди був, з власної волі чи проти неї, тісно інтегрований з державною владою країни: Московського царства, Російської імперії, Радянського Союзу і нині – Російської Федерації. В СРСР і після його розпаду в Російській Федерації офіційно було задеклароване відділення Церкви від держави. Але всім очевидно, що державна влада цієї країни цілеспрямовано проводила і проводить політику повного включення структур Московської Патріархії в Росії та закордоном в реалізацію власної внутрішньої та зовнішньої політики. Внаслідок розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України колишня система державного контролю за життям Церкви в нашій країні була демонтована. Натомість в Росії структура Московського Патріархату й надалі перебуває у тісній залежності від держави. З плином часу ця залежність лише посилюється під впливом низки факторів, головними з яких є прихід до влади в РФ вихідців з КДБ та ідеологічна спорідненість обох сторін у прагненні реалізувати імперський проект «Русский мир». Яке все це має відношення до України та до Української Церкви? Пряме і безпосереднє. Серед чільних діячів Церкви Московського Патріархату перебували та продовжують перебувати особи, про яких ще з часів СРСР відомо як про завербованих агентів КДБ – про це свідчила їхня діяльність та ставлення до них радянської влади. Немає жодних підстав вважати, що їхня співпраця з російськими спецслужбами, які офіційно є спадкоємцями КДБ, була припинена. Навпаки, вся їхня діяльність продовжує свідчити про працю – тепер вже в інтересах державної влади Російської Федерації. Так само немає жодних підстав вважати, що методи і практика впливу радянських спецслужб на Церкву були відкинені в Російській Федерації чи зазнали істотних змін. Навпаки, все свідчить про те, що такий вплив лише посилився, адже тепер Московський Патріархат розглядається не як ідеологічно ворожа структура, існування якої держава терпить, а як один з ідеологічних стовпів державної системи та провідник внутрішнього і зовнішнього впливу Кремля. З цього цілком логічно випливає, що на допомогу і заміну старим, завербованим ще в СРСР, церковним діячам та інфільтрованим агентам приходять нові, молоді кадри. І це стосується не лише Росії, але й України та інших країн, де Московський Патріархат веде свою діяльність. Відділ зовнішніх церковних зносин (нині – Відділ зовнішніх церковних зв’язків, ВЗЦЗ, російська абревіатура – ОВЦС) Московського Патріархату і в радянський час, і тепер особливо тісно пов’язаний зі спецслужбами, адже займався і займається закордонною діяльністю, яка завжди викликала пильну увагу Кремля. Достовірно відомо, що і в часи СРСР, і зараз у структурах ВЗЦЗ МП працювали і працюють агенти кремлівських спецслужб та їхні офіцери під прикриттям (як світські особи, так і ті, хто отримав посвячення в сан). Відомо, що саме до сфери відповідальності таких агентів належить, наприклад, ситуація в Україні. Варто зазначити, що після того, як голова ВЗЦЗ МП митрополит Кирил (Гундяєв) став у 2009 р. главою Московського Патріархату, цей відділ було реорганізовано у кілька нових. Зокрема, на його базі з’явився Відділ взаємодії Церкви і суспільства (ВВЦС, російська абревіатура – ОВЦО), голова якого – скандально відомий протоієрей Всеволод Чаплін – один із найбільш одіозних провідників кремлівської ідеології. Під наглядом ВВЦС та у взаємодії з ним працюють різні псевдо-громадські структури («Союз православных братств», «Союз православных граждан», «Ассоциация православных экспертов» і подібні), які насправді – агентура впливу російських спецслужб. При патріархові Кирилі (Гундяєві) на базі служби комунікації ВЗЦЗ МП також було сформовано нову інформаційну структуру, яку очолив Володимир Романович Легойда. Ця структура має тісну вертикальну єдність та працює як церковний аналог російських державних пропагандистських інструментів на кшталт «Россия сегодня» Дмитра Кисельова. До речі, цікавий факт – і Лавров, і Кисельов у розпал агресії проти України отримали з рук патріарха Кирила вищі ордени РПЦ, натомість Патріарх був удостоєний звання почесного доктора Російської дипломатичної академії. Окрім системної взаємодії на рівні структур Московського Патріархату і впливу на МП інфільтрованих агентів спецслужб, відбувається також і фінансове стимулювання корисної для Кремля діяльності РПЦ. Навіть у російських медіа від 1990-их років і до нинішнього часу відкрито говорять про різні схеми прямого і непрямого фінансування владою РФ потреб МП. Зокрема, йдеться про схеми збагачення за рахунок зовнішньоекономічної, лобістської та внутрішньої діяльності особисто митрополита (нині патріарха) Кирила (Гундяєва), статки якого оцінюють від сотень мільйонів до мільярдів доларів США. Також повідомлялося про традиційну для нинішньої влади РФ схему, коли, за вказівкою з Кремля, державні та приватні фінансово-промислові структури (компанії нафтогазового, банківського та інших високоприбуткових секторів) щорічно «добровільно жертвували» на потреби Московського Патріархату сотні мільйонів доларів. А буквально днями була розповсюджена доповідь про те, що пов’язані з Московським Патріархатом структури впродовж трьох останніх років отримали найбільшу кількість так званих грантів Президента Росії – на загальну суму в чверть мільярда рублів. Як кажуть в народі, хто платить – той замовляє музику. Приведене до влади внаслідок перевороту 1992 року нове керівництво Церкви Московського Патріархату в Україні продовжило традиційну лінію взаємодії з Кремлем. Завдяки їй попри наявність серед єпископів, священиків та мирян УПЦ МП і в минулому, і особливо в нинішніх умовах щирих українських патріотів ця Церква як суспільна структура продовжує виступати провідником російської політики в Україні, агентом впливу Кремля на українські державу, владу і суспільство. На важливих посадах в ній знаходяться особи, залежні від Росії. В керівних структурах як у Києві, так і в низці областей перебувають агенти російського впливу. А через тісно пов’язаних з Росією фінансово-політичних діячів надається грошова підтримка особам і проектам, у діяльності яких зацікавлена влада Росії. У рази зросла агресивна риторика щодо двох основних конфесій України, які послідовно борються проти накидання нашому народу московського ярма – маються на увазі Київський Патріархат і Українська Греко-Католицька Церква. Дійшло до того, що патріарх Кирил (Гундяєв) прямо заявив, що події в Україні – це «релігійна війна», в якій нібито «уніати та схизматики», тобто греко-католики та вірні Київського Патріархату, «борються проти канонічного православ’я», тобто проти Російської Церкви. Віддзеркаленням цих думок звучать заяви митрополита Онуфрія (Березовського), інтерв’ю митрополита Антонія (Паканича), єпископа Климента (Вечері), численні публікації на підконтрольних їм ресурсах, де УПЦ Київського Патріархату та УГКЦ обвинувачуються в усьому – від переслідування вірних Московського Патріархату до пропаганди війни. Навіть відверто шкодячи своїй суспільній репутації всередині нашої держави, керівники УПЦ МП вперто не визнають російської агресії проти України, називаючи те, що відбулося в Криму і на Донбасі, «братовбивчим конфліктом» або, кажучи світською мовою, громадянською війною. В цій риториці вони повністю наслідують кремлівську офіційну пропаганду, яка твердить, що «РФ – не сторона конфлікту». А раз немає зовнішньої агресії – то не треба і закликати паству захищати Україну від ворога, можна не шанувати героїв цієї неоголошеної війни – «бо в громадянській війні немає героїв», бо «наша паства і там, і там», тобто по обидва боки фронту. Останній аргумент про «паству і там, і там» взагалі вражає: за цією ж моделлю можна сказати, що між бандитами і правоохоронцями ми не можемо обрати, кого морально підтримати, бо і поліцейські, і бандити як хрещені в одній Церкві – «наша паства». І не печуть вищим керівникам УПЦ МП ордени, отримані особисто з рук В. Путіна. Можливо, навпаки, митрополити Онуфрій і Антоній, Павло та Агафангел, Іларіон і Августин лише чекають, коли можна буде, надівши путінські відзнаки на рясу, йти «зустрічати визволителів»? Є численні свідчення, що саме такі настрої панують серед вищого керівництва УПЦ МП: «пересидимо, перечекаємо, ще прийде наш час». І як аргумент наводять приклад повернення у владу їхнього покровителя і шанувальника Януковича, який після поразки 2004 року став і Прем’єр-міністром, і Президентом. Як не старалися пропагандисти, але переконливо довести наявність «переслідування в Україні православних МП» не могли і не можуть. Єдиним аргументом у їхньому арсеналі залишилися так звані «захоплення храмів». Про що ж насправді йдеться? Внаслідок подій двох останніх років все більша кількість парафіян МП розуміє, що керівництво цієї Церкви залежить від Москви та служить її інтересам. Якщо навесні 2014 року ще були якісь сподівання, що в нових умовах керівники УПЦ МП стануть на українські позиції, розпочнуть конструктивний діалог з УПЦ Київського Патріархату та подолають існуюче розділення, то з плином часу стало зрозуміло, що не лише цього не буде, але і того рівня діалогу, який визрів за митрополита Володимира (Сабодана), нинішні провідники МП категорично не хочуть. І тоді те, на що не спроможні керманичі, роблять самі парафіяни – єднають Церкву знизу. За два роки досить значна кількість колишніх прихильників МП полишила цю Церкву, ставши парафіянами Київського Патріархату. У великих містах, містечках чи селищах, де є храми обох Патріархатів, віруючі просто «голосують ногами». А ось в селах, де храм один і де обурення Московським Патріархатом спричиняється до відходу від нього більшості мешканців (як от у часто згадуваній зараз Птичі на Рівненщині, де з мешканців села за МП – ледве десята частина), виникає конфліктна ситуація. За законом, громада має повне право вільно обирати своє підпорядкування. На практиці ж духовенство МП заявляє, що як громада обирати ви можете, але «храм – наш». Тобто ви, парафіяни, якщо не хочете бути в МП – ідіть із власного храму геть, а храм залишиться Московському Патріархату, навіть якщо до нього буде ходити десять прихильників МП. Хочете молитися в храмі – будьте покірні МП, а не хочете хилити голову перед Москвою – ідіть геть, а храм залиште нам. А коли обурені парафіяни не бажають віддавати свій храм Московському Патріархату – то такий храм оголошують «захопленим». Варто особливо наголосити: Київський Патріархат не захоплює храмів. Храми як належали, так і належать громадам, які в них моляться. Пропагандистський штамп про «захоплення» вигаданий та використовується промосковською пропагандою для того, щоб не допускати відходу від МП віруючих і щоб мати привід втручатися в українські справи. У мережу потрапили документи, які свідчать, що в УПЦ МП створений спеціальний підрозділ, який централізовано займається «керуванням конфліктами». Його мета – не профілактика випадків протистояння або мирне розв’язання суперечок, але недопущення порозуміння на місцях, наприклад – шляхом узгодження між прихильниками двох Патріархатів почергового служіння в храмі. Також стало відомо, що до роботи цього підрозділу залучені дорогі юристи, які тісно «співпрацюють» з судами для отримання вигідних для МП рішень, а для силового і психологічного тиску на непокірні громади створюються загони з молодиків міцної статури (таких в суспільстві називають «тітушками»). Найперше, у світлі викладених вище фактів (а це лише маленька частинка з того, про що можна було би написати) цілком очевидно, що Церква Московського Патріархату в Україні як перебувала, так і досі перебуває в тісній залежності від російських церковних і світських структур. По церковній лінії її життя контролюється і спрямовується на догоду кремлівський владі як особисто патріархом Кирилом (Гундяєвим), так і структурами Московської Патріархії – Відділом зовнішніх церковних зв’язків, Інформаційним відділом та Відділом взаємодії Церкви та суспільства. Зі свого боку, і сам Патріарх, і ці структури залежать від російської влади та особливо – від спецслужб. А співробітники цих служб не лише взаємодіють зі структурами МП, але і безпосередньо працюють в них, носячи хто – піджаки, а хто – і ряси. Цей патріархійно-кремлівський симбіоз відтворюється і в Україні. Є всі підстави вважати, що так само, як і в Москві, тут працюють і добровільні співробітники, і відрядженні під прикриттям російські офіцери. Свою роль у взаємодії лаври та Білокам’яної відіграє і Посольство РФ у Києві. Також потребує свого подальшого з’ясування, зокрема в рамках згаданого прокурорського слідства, вплив В. Новинського на церковні справи. Однак навіть із того, що публічно відомо, видно, що, з одного боку, він підтримує з країною свого походження тісні зв’язки, а з іншого – має серйозний, а щодо окремих осіб і вирішальний вплив на керівництво УПЦ МП. Навряд чи без його підтримки обходяться і вище згадані численні інформаційні та інші проекти, пов’язані з цією Церквою, мета яких – підтримка проросійських настроїв у Церкві Московського Патріархату та розпалювання ворожнечі проти інших Українських Церков. Усі ці кремлівські та прокремлівські чинники в житті УПЦ МП нагадують паразитів, що проникають у тіло людини, живуть в ньому і за його рахунок, викликаючи хвороби, часом навіть дуже важкі. Можна чекати, сподіваючись, що тіло саме собою одужає. Але краще, особливо зважаючи на смертельну небезпеку, терміново зайнятися фаховою діагностикою та лікуванням. У всьому світі вже, здається, зрозуміли (хто шляхом свідомих роздумів, а хто – під впливом різноманітних потрясінь), що духовна та інформаційна безпека для суспільства і країни не менш важливі, ніж економічна чи військова, що внутрішнє життя Церкви чи релігійні переконання громадянина – це приватна справа, в яку держава не має втручатися, але коли інститути Церкви і віра людей використовуються закордонними політиками і спецслужбами для впливу на країну чи навіть для її руйнування, то обов’язок держави, як і всього суспільства, – захист від зовнішньої агресії. Бо, зрештою, наших воїнів на передовій та мирних жителів у палаючому Донбасі вбивають не російські кулі, міни чи «Гради». Вбивають ідеї «Русского мира», які спрямовують руки агресорів на постріл. І вбивають творці та пропагандисти цих ідей – незалежно від того, носять вони костюми, мундири чи парчові ризи. Можна скільки завгодно говорити про мир та нібито заради нього закривати очі на явні прокремлівські дії певних керівників УПЦ МП, їхнього оточення і покровителів, але очікувати від них справжнього миру – все одно, що очікувати миру від «сепаратистенфюрерів» Захарченка і Плоницького або деокупації Криму від Аксьонова. Представники УПЦ МП люблять наголошувати, що вони цілком і повністю незалежні від Москви у своєму управлінні. Докласти всіх зусиль, щоб допомогти цій Церкві викрити російську агентуру впливу, припинити поїздки церковних очільників до Москви за інструкціями, отримання ними кремлівських вказівок телефоном і електронною поштою та іншими засобами комунікації, – означатиме лише привести декларації до реального стану справ. Можливо, тоді, очистившись від кремлівських паразитів, УПЦ МП стане здоровішою, діалог про церковну єдність – продуктивним, а єдина Помісна Українська Церква – реальністю.
ЕПІФАНІЙ, Митрополит Переяслав-Хмельницький і Білоцерківський, Патріарший намісник

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.