Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ [Випуск № 1249]

Ми продовжуємо публікувати уривки з книги «Моя Революція», яку написав і видав Андрій Юркевич. Він був активним учасником подій на Інститутській, а також свідком розстрілу мітингувальників 18-20 лютого. 
Саме з подій на Майдані, Андрій назавжди поєднав свою долю з долею Батьківщини. І вже 16 червня записався добровольцем у батальйон «Айдар» під псевдонімом «Грізлі», де виконував обов’язки командира роти. Отож до вашої уваги третя частина його прозової сповіді…
Стоянка обабіч дороги. З іншої сторони проїжджої частини стоїть ДАІшний патруль, тому, щоб не викликати в них підозри, їдемо зразу до ремонтної ями. Маневр, схоже, все-таки їх зацікавив, не поспішаючи переходять дорогу і рухаються в нашому напрямку. Надивившись в попередні дні з Майданівських відео на провокації, які чинили працівники цього відомства, готуємо себе до неприємностей, як мінімум - до обшуку. Яке ж було наше здивування, коли ми почули ввічливе «Що у Вас сталось?» і не менш ввічливе спілкування в подальшому. Задавши кілька цілком формальних питань, ДАІшник викликав відчуття культурного шоку останньою своєю фазою: «Ми ось тут стоїмо недалеко, якщо потрібна буде якась допомога - звертайтесь». Завжди з сарказмом ставився до фрази «Міліція з народом», але в цей момент з'явилось відчуття, що в плані правоохоронних органів в цій країні далеко не все втрачено. Під'їхали ДК, кілька хвилин спілкування у загальних фразах - і ми вирушаємо далі. Від усвідомлення, що ми вже майже на фініші, стає радісно і тривожно водночас. Розуміємо, що, проїхавши сотні кілометрів, можемо все змарнувати, попавшись в руки охоронцям сумнозвісного золотого унітазу - в погонах чи без. І тих і інших того вечора вистачало в околицях Києва. І ті і інші не церемонились, прикладів вивезених і замордованих людей до того часу вистачало. Незважаючи на всі застереження і чутки, рухаємось тим курсом, який є найпростіший в плані досягнення мети - прямо по Житомирській трасі. Попереду - міліцейський блокпост, який не віщує нам нічого доброго. Чотири-п'ять машин, купка людей в погонах зі зброєю. Чергове очікування ментовського беспредєлу... і чергове здивування. В проїзді далі нам відмовляють у підкреслено ввічливій формі. «А кудою взагалі можна потрапити до Києва?» - водій задає безглузде на перший погляд запитання, враховуючи, що міліція стоїть явно не для сприяння нам в проїзді. «Спробуйте в сторону .... (от, Їй-Богу, не пам'ятаю назви населеного пункту, яку було озвучено]. Може і вийде». Забігаючи наперед, скажу, що напрямок він задав правильний. Залишається тільки здогадуватись - випадковість це, чи дійсно Бог нам в цей вечір посилав правоохоронців у прямому значенні цього слова. Отже звертаємо... і перетворюємось у сліпих котенят. Знаків з дороговказами - мінімум, та і самі дороговкази - на провінційні містечка. Проблукавши біля години, знову попадаємо на в'їзд в столицю - на цей раз з сторони дороги набагато меншої, пів-якої перекрито. Обабіч проїзної частини стоїть машина ДАІ і бус. Коло ДАІшників ходять цивільні, з вигляду - не старші ЗО років. Набираюсь цікавості, схожої на ту, яка є в малої дитини при відвідуванні зоопарку. Тому що завжди було цікаво - що заставляє людину йти прислужником до негідників? Невже всього лиш бажання заробити дармових 200 гривень? Що твориться в цих людей в голові? Що відчуває людина, коли з громадянина вона перетворюється на «тітушку»? Споглядання типочків при світлі фар, звичайно ж, не дає жодної відповіді на мої по-дитячому наївні питання, ми розвертаємось... їдемо назад.
Ще з самих під'їздів до Києва, ми прекрасно розуміли - якщо і є шанси пробратись самостійно - то вони дуже малі.
Найоптимальніший варіант - зустріти якого-небудь таксиста, він точно орієнтується в місцевості краще інших і зможе провести нас через якусь непримітну дорогу. Але усвідомити потребу у таксисті і натрапити на нього - дві великі різниці. Тим більше в 4 годині ночі поза містом. І тут... Важко згадати за останні місяці більший привід для радості, ніж оранжева шашечка, побачена нами в ту пізню (тобто вже зовсім ранню] годину. Догнати, попросити зупинитись всіма можливими сигналами - в нашій ситуації це вже справа техніки. Ще трохи поганяли на хвості у перевізника - поки він завіз свого пасажира... А далі вже була фінішна пряма. Час в дорозі минув, практично непомітно, натхнення і ейфорія - ось що я відчув, коли на горизонті з’явилась столиця України. Ніяких тобі блокпостів, ДАІ, тітушок і Беркуту. Чиста дорога, ліхтарі, мінімум руху. Нічого такого, що б передавало той жах, який творився за кількадесят кілометрів. Біля станції метро "Академмістечко" зустрічаємо наступного таксиста. «Якісь вони в Києві патріотичніші, ніж у нас» - ловлю себе на думці. Без будь-якої винагороди він зголошується провести нас до Майдану. На всяк випадок жінок садимо до нього, самі тримаємося метрів за 300 позаду - щоб бути попередженими в разі чого. В котрий раз в дорозі згадується приказка «У страху очі великі» - по дорозі до самісінького центру не було помічено жодної загрози. Ні блок-посту тобі, ні спецпідрозділів на дорозі... «Всі зачищають...» - роблю висновок. Згадую про застереження на рахунок повного оточення Майдану і стріляння на ураження - «ееее, чувак, тут тебе не пронесе»...
«Приїхали...» - перериває мої роздуми чийсь монолог. Еееей... чекай.... Як приїхали? Так просто? Як виявилось, проїхати до Майдану з сторони Хрещатика було не таким і складним завданням - міліція не перекривала під'їзди з тієї сторони, ми стояли майже впритул під барикадами, пообіч нас бігали туди-сюди люди - в шоломах і без них, в сажі і з достатньо опрятним виглядом. Важко передати перші мої емоції, коли я влився в цей натовп. Причетність до чогось грандіозного, до творення історії, до моменту, про який мої діти будуть читати в книжках. Хотілось якнайшвидше надолужити все, що не встиг зробити в останню добу, принести чим побільше користі загальній справі. Екіпіруюсь, паралельно розглядаючи своє відображення у вікні машини, у лижному шоломі і в окулярах ловлю себе на думці, що мрії мають здатність збуватись, хоча і в зовсім несподіваний спосіб. Майже всі діти радянської системи виховання хотіли бути космонавтами - хтось більше, хтось менше. Дивлячись в вікно, як в дзеркало, розумію, що приблизно в такому прикиді я уявляв себе при польоті в космос, навчаючись у початкових класах. Показую сам собі язика, тривожність розбавляється якимось дитячим азартом. Перш за все - заносимо ліки в КМДА. При виході згадуємо, що ми таки трохи зголодніли з дороги, беремо на столі з продуктами по "Снікерсу", почуття голоду притуплюється. Тепер можна йти на передову, бажання бути там настільки сильне, що ніякі в світі застереження не змогли б поміняти цей потяг. Проходимо звичну дистанцію від КМДА до Майдану. Звуки від пострілів, салютів, крики «Слава Україні»... По дорозі вдивляюсь в очі людей - ніхто не панікує. Незважаючи на все, що відбувається - штурми, десятки вбитих і сотні поранених, палаючий Будинок Профспілок, всі тримаються досить спокійно і сконцентровані кожен на своєму - хтось просто займає місце на периметрі для банальної присутності, хтось коле бруківку, котить шини, наливає коктейлі. Без активного керівництва і розподілу повноважень, кожен сам знайшов для себе потрібне заняття, сам зрозумів, чим він міг бути корисним. Важко передати моє почуття захоплення цими людьми. Пишучи ці рядки через декілька місяців після подій, я розумію, що навіть з часом воно не притупилось і я готовий стати перед кожним з цих Людей навколішки для того, щоб подякувати за їх внесок.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.