Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Данило Галицький. Всупереч долі [Випуск № 1249]

В історії нерідко трапляється так, що все життя людини, наділеної видатними якостями, минає в боротьбі з несприятливими обставинами. За таких умов домогтися визнання здатні люди справді неординарні. Саме таким був князь Данило Романович Галицький.
Данило належав до старшої лінії роду Мономаховичів, найавторитетнішої і найвпливовішої гілки великокнязівського дому Рюриковичів. Усі його предки за батьківською лінією свого часу посідали київський престол. Через батька, діда й прадіда Данило за прямою лінією старшинства походив від Мстислава, старшого сина Володимира Мономаха. Уже саме походження Данила робило його, за династичними законами того часу, першорядною постаттю в "Мономаховому племені". До цього варто додати і високе походження його матері, другої дружини Романа Мстиславича Ганни, дочки візантійського імператора Ісака II Ангела.
Про синів Романа Мстиславича від першого шлюбу нічого не відомо, так що народжені 1201 року Данило і двома роками пізніше Василько були єдиними прямими спадкоємцями князя. У результаті завзятої боротьби Романові Мстиславичу, що починав політичну кар'єру на Волині, 1199 року вдалося утвердитися на престолі Галицького князівства, що охоплювало землі Прикарпаття широкою дугою уздовж Дністра, від кордонів Польші до низов'їв Дунаю. Завдяки цьому він став одним з наймогутніших володарів Русі свого часу і, маючи переконливі династичні підстави, висунув претензії на великокнязівський престол у Києві. У 1204 році йому вдалося на нетривалий час опанувати стародавню столицю Русі, але в 1205 р. він загинув на війні в Польщі. Овдовілій Ганні, що залишилася з двома малолітніми синами, довелося проявити неабияку волю й політичний хист, щоб зберегти бодай частину володінь покійного чоловіка, оскільки всі сусіди висували претензії на території Галицько-Волинської держави, а в самому Галичі насилу вгамоване Романом боярство знову підняло голову. Ганна вважала меншим лихом укласти угоду зі своїм родичем, угорським королем Андрієм II, який, зустрівши сім'ю покійного Романа в Сянку, обіцяв допомогу й увів до Галича загін своїх військ. Чотирирічного Данила король називав "милим сином". Збереження влади дітей Романа в Галичі викликало опір галицького боярства, що його ненавиділо.
З огляду на династичні суперечки на Русі, галицьке боярство звернуло свій погляд на головних супротивників "Мономахового племені" — чернігівсько-сіверських Ольговичів. Тоді ж на Галицьку землю стали претендувати й поляки. Андрієві II вдалося блокувати їхні сили, однак боярство, що спиралося на прикарпатські замки і власні дружини, не бажало бачити в місті Ганну з дітьми і покликало із Сіверщини Володимира Ігоровича з його братами, Романом і Святославом, синами героя "Слова о полку Ігоревім". Угорський король, не розраховуючи на успіх, відступив, визнавши їхню владу над Прикарпаттям.
Ганна з дітьми від'їхала на Волинь, але й тут вона почувала себе непевно. Підводила голову боярська опозиція, яка була зв'язана з галицькою знаттю і за її прикладом прагнула до утвердження феодальних прав па землі й людей, що їх населяли. Коли ж Ігоровичі, явно покладаючись па зраду в місті, вирішили заволодіти Володимиром-Волинським, удова Романа із синами залишила місто. З молодшим Васильком Ганна влаштувалася в Кракові, утримуючи за собою частину Волині. Данила в 1207 році відправили до Угорщини, до Андрія, де хлопчик і зростав, готуючись до майбутньої боротьби за батьківські володіння.
Галицька земля на довгі роки перетворилася на арену кровопролитних усобиць.  Краківський князь Лешко, не в змозі протидіяти утвердженню угорців у Прикарпатті, закликав на галицький престол князя з Новгорода Мстислава Мстиславича, прозваного за ратну звитягу Удалим. Несподівано для Андрія Мстислав зі своєю дружиною 1219 року ввійшов до Галицької землі, вигнав угорський загін, очолюваний Коломаном, та заволодів її столицею. Цю акцію підтримав Данило Романович, який досяг уже повноліття і на той час міцно утвердився у Володимирі-Волинському. Перемога Мстислава давала йому шанси в майбутньому утвердитися в Галичі, і він зробив для цього перший крок, уклавши шлюб із дочкою Мстислава Ганною.
Цей успіх ще не гарантував остаточного досягнення мети. Мстислав, відважний воїн, не зумів розібратися у складному плетиві соціальних і династичних проблем Південно-Західної Русі та, побоюючись вигнаних із Галицької землі угорців, пішов на поступки полякам. От чому він не підтримав зятя в його прагненні відвоювати в поляків Берестейську й Забузьку землі, що належали його батькові. Але Данилу вдалося вибороти перемогу над Лешком власними силами і відновити свою владу над цими територіями.
У той час на Русь зі сходу насувалася страшна загроза. Монгольські орди Чингісхана, Субедея і Джебе, що розо-рили Закавказзя, перейшовши 1222 року Великий хребет, вийшли на простори східноєвропейських степів і почали громити половців. 
31 травня 1223 р. дружини  князів і половців зустрілися з монголо-татарським військом у Північному Приазов'ї на річці Калці. Загалом їхні сили не поступалися монгольським, ба й навіть перевершували їх. Однак між трьома Мстиславами, що очолювали кампанію, не було єдності. Не чекаючи інших, Мстислав Удалий, потягши за собою Данила й половців, відважно кинувся у бій, зім'явши передові монгольські загони. Однак монголи відтіснили половців, які під час своєї втечі розладнали київські, чернігівські й смоленські полки, які ще вступили до бою. Зрештою розрізнені дії окремих князів призвели до цілковитої поразки і загибелі безлічі дружинників та ополченців. Загинули й два Мстислави, Чернігівський і Київський, тоді як головному винуватцю поразки, Мстиславові Удалому, вдалося врятуватися.
У цій битві Данило Романович виявив неабияку мужність. Під час просування військ степом він командував авангардом, а під час бою продовжував натиск, незважаючи на серйозне поранення в груди. Йому пощастило втекти від переможних монголів. Разом із тестем і рештками дружини він дістався до своїх володінь. Скрутним станом Мстислава не оминули скористатися угорці. Деморалізований Мстислав не зміг протистояти королю Андрієві II і пішов йому на поступки. У 1225 році він видав свою дочку Марію заміж за молодшого сина Андрія, віддав у посаг Перемишльську землю, заповів йому також ціле Галицьке князівство. Крім того, Мстислав, що заплутався в інтригах і обіцянках, у 1227 році під тиском галицьких бояр без опору поступився королевичу Коломану Галицькою Руссю, а сам перейшов до Торчеська, розташованого на південній околиці Київської землі, де й помер 1228 року. Перед смертю він розкаювався у вчиненому перед Данилом, який приїхав до нього, але виправити вже нічого не міг. Мабуть, почуття провини за поразку на берегах Калки остаточно зламало його.
Смерть Мстислава розв'язала Данилові руки в боротьбі за Галицьке князівство. За середньовічними уявленнями, він мав на нього переважні права, оскільки його батько колись ним володів, а сам він доводився зятем останньому володареві цієї землі з дому Рюриковичів, чий суверенітет над Прикарпаттям сумніву не підлягав. Данило, незважаючи на втрати в битві на Калці, навіть розширив свої володіння, до 1227 року приєднавши споконвіку належні князям Волині Луцьку, Пересопницьку і Белзьку волості. Луцьк він передав своєму молодшому брату Васильку, на котрого завжди цілком покладався.
У невгамовній боротьбі за Галицьку землю проти Данила об'єдналися угорці й поляки, що залучили на свій бік окремих другорядних прикарпатсько-волинських князів, серед яких був давній ворог Данила Олександр Белзький. Однак союз цей виявився неміцним, і незабаром іноземці, що претендували на Прикарпатську Русь, розсварилися між собою, чим і скористався Данило. Впродовж десятиліття по смерті Мстислава Удалого Галич кілька разів переходив із рук у руки, часом ненадовго перепадаючи і Данилові. Щоб нейтралізувати угорців, він уклав союз із їхнім ворогом, австрійським герцогом Фердинандом і, скориставшись з відсутності в місті Ростислава, у 1238 році урочисто вступив до Галича. Як повідомляє літописець, радісні городяни "кинулися до нього, як бджоли до матки, як спраглий до джерела", після чого Данило Романович "прийняв стіл батька свого і відсвяткував перемогу".
Відновлення єдності Галицько-Волинської держави в рік страшного спустошення Батиєм усієї Північно-Східної Русі мало далекосяжні наслідки. Перед загрозою навали лютого ворога, що отаборився на Нижній Волзі, Південна й Південно-Західна Русь нарешті отримали сильного й авторитетного лідера.
Утвердившись у Києві й поширивши в такий спосіб свою владу на всю територію сучасної України від дельти Дунаю до Прип'ятського Полісся і від Карпат з верхів'ями Вісли до Дніпра, Данило Романович об'єднав усі належні колись його батькові землі і став наймогутнішим князем дому Рюриковичів. Але неминучість кривавої війни з Батиєм була очевидною, і він розумів, що сам не зможе встояти перед монгольським військом, оснащеним кращою на той час китайською бойовою технікою. Тому свої зусилля він спрямував на створення загальноєвропейської коаліції проти монголів, що вже захопили всю Євразію від Японського моря до Дніпра.
Погляди Данила насамперед були звернені до добре знайомого йому з дитинства угорського королівського двору, оскільки Угорщина тоді була чи не найсильнішою  державою Центральної Європи, і до поділеної на окремі князівства Польщі. Доручивши оборону Києва своєму тисяцькому Дмитрові, князь вирушив на Захід умовляти сусідів об'єднатися перед обличчям могутнього ворога. Однак у країнах католицької Європи тоді мало усвідомлювали масштаби навислої загрози. Тому дипломатичні зусилля князя успіхом не увінчалися.
Звістка про падіння Києва застала Данила в Польщі, князі якої не відгукнулися на його заклик до спільних дій. Усі сподівалися на те, що їхні землі омине монгольська гроза. Батий стрімко просувався на захід і в перші місяці 1241 року захопив основні центри Прикарпаття й Волині — Володимир і Галич. Не втрачаючи часу на облогу добре укріплених фортець Кремінець і Холм, заволодіти якими монголам так і не вдалося, вже навесні 1241 року Батий напав на Польщу й Угорщину. Головні міста цих країн спіткала жорстока доля. Решту Європи врятувала від розгрому лише та обставина, що вже біля кордонів Італії 1242 року Батий одержав звістку про смерть великого хана Удегея і повернув військо, щоб устигнути в Монголію на вибори нового володаря Євразії..
Отримавши перепочинок, Данило повернувся до своїх володінь. Багато міст тут було спалено, однак більшості сільських жителів, котрі становили переважну масу населення, вдалось укритися в лісах і горах, що плекало сподівання на швидке відновлення сил. 
Переговори Данила з Папою Римським і центральноєвропейськими правителями були складовою розробленого ним широкомасштабного плану створення антимонгольської коаліції християнських народів. Неодноразово переконавшись у тому, що не варто покладатися на допомогу Заходу, він хотів бачити своїми союзниками насамперед князів Русі, шо починала оклигувати від нашестя Батия.
Того ж таки 1252 року монгольські загони під командуванням Куремси з'явилися біля кордонів Галицько-Волинського князівства. Данило з сином Левом зуміли відбити їхні атаки, а наприкінці наступного року самі перейшли в наступ, завдавши Куремсі низку поразок. Успішними були також бойові дії проти полчищ Куремси у 1256—1257 роках.
Успіхи Данила багато в чому зумовлювалися реорганізацією війська. За зразком західних сусідів були сформовані загони важкої кавалерії, де обладунок захищав і вершника, і коня. Так на Русі з'явилася рицарська кіннота, що чудово зарекомендувала себе в боях із монголами. У війську Данила з'явилися спеціальні, екіпіровані за монгольським зразком, загони легкої кінноти, захищені китайськими шкіряними панцирами. У ті роки були відновлені укріплення старих міст і фортець, і водночас споруджені нові. Одне з молодих міст, Львів, названий на честь старшого сина Данила Лева, уперше згадане літописцем під 1256 роком.
У ситуації, що склалася, Данило з братом Васильком і сином Левом кілька років стримували монгольський натиск, фактично вийшовши з підкорення Золотій Орді. Це були перші перемоги Русі над монголами, їм сприяла плутанина в Золотій Орді, зумовлена смертю Батия 1255 року, а рік потому — його сина і спадкоємця Сартака, християнина й особистого друга Олександра Невського. Престол успадкував інший син Батия, Улагчі, але і його правління виявилося недовгим. Смерть Улагчі 1258 року відкрила трон братові Батия Берке, принциповому прихильнику ісламу, котрий визначив подальший мусульманський цивілізаційний вибір Золотої Орди.
Берке реально оцінював небезпеку з боку міцніючого Данила Романовича, і ледь зійшовши на престол у 1258 році, послав проти нього свої основні сили під командуванням досвідченого й обережного Бурундая. Монгольське військо кількаразово перевершувало сили Данила, а допомоги чекати було нізвідки. Єдиний спосіб запобігти повторному спустошенню Галицько-Волинських земель полягав у виконанні монгольського ультиматуму, головною вимогою якого було розібрання Данилом укріплень своїх міст.
Цей наказ було виконано. Південно-Західна Русь була врятована від воєнного руйнування, але зі сподіваннями на звільнення від монгольського ярма теж довелося надовго розпрощатися. Для шістдесятирічного Данила, котрий усе своє життя провів у виснажливій боротьбі з численними ворогами, які зазвичай переважали його за силою, це стало важким ударом. Хвороби дедалі частіше долали його. У 1264 році він помер у місті-фортеці Холмі, передавши владу хоча й у залежній від Золотої Орди, але цілком відновленій і зміцнілій державі своєму сину Левові, який зберіг за собою і королівський титул.
Сповнене запеклої боротьби, втрат і перемог життя Данила Романовича демонструє надзвичайну стійкість і відвагу цієї видатної людини, котрій доводилося постійно йти всупереч долі. 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.