Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ [Випуск № 1248]

Ми продовжуємо публікувати уривки з книги «Моя Революція», яку написав і видав Андрій Юркевич. Він був активним учасником подій на Інститутській. Саме з подій на Майдані, Андрій назавжди поєднав свою долю з долею Батьківщини. І вже 16 червня записався добровольцем в батальйон «Айдар» під псевдонімом «Грізлі», де виконував обов’язки командира роти. Отож, до вашої уваги друга частина його  сповіді…

На вході в Білий Дім - ланцюжок міліції, на ввічливе прохання забратись до дідькової матері - така ж ввічлива відмова. Момент - Вася з Володимиром і ще з п'ятеро чоловік починають згадувати «правоохоронцям» весь свій негативний досвід спілкування з системою правосуддя. З застосуванням, звичайно ж, рук, ніг та інших частин тіла. Ще момент - і на моєму фланзі хлопець з УНСО-вською нашивкою починає щедро розпилювати сльозогінний газ майже впритул до очей міліціонерів. Руки, ноги... міліція деморалізована і майже не чинить опору. Спроба прорватись через центральний вхід, але його добре забарикадували. Ще момент - Володимир розбиває кулаком фасадне вікно пообіч вхідних дверей. З руки тече кров (і як виявилось пізніше - перерізані більшість сухожиль) але хіба ж це має значення? Одні за одним, персонажі в капюшонах проникають всередину. Хтось намагається захиститись від них, розпилюючи вміст вогнегасника. Більшість ментів з вестибюлю просто стоять, боячись показувати будь-який спротив, підполковник, що їх очолює, пробує «напоумити» нападників, в відповідь прилітає закривавлений кулак Володимира. Все. Ця війна виграна. Вже потім ЗМІ будуть писати про загін з триста чоловік, політичні сили, особливо одна з них, привласнить собі всі лаври відвойовувачів... Якщо ж дивитись правді в очі - тих, хто активно розганяв міліцію було не більше чоловік п'ятнадцять і вони годились більшості міліціонерам в сини. В процесі загальної ейфорії дивлюсь на телефон - вже два пропущених дзвінки від координаторів, беру Василя і поспішаємо в інший кінець вулиці, де нас чекає транспорт. В екіпажі - молодий шофер, який незважаючи на всю непевність ситуації, відважився ризикувати як транспортом, так і, власне, життям, жінка-лікар, зовсім молода дівчина років до двадцяти, яка напросилась з нами, незважаючи на заборону того вечора відправляти дівчат на передову і кілька хлопців, які, як і ми, не змогли дивитись на все, що відбувається з стільчиків по домашню сторону монітора. Плюс - п'ять величезних сумок з ліками, котрі ми мали доставити на передову за будь-яку ціну - в ситуації, що склалась, вони були навіть ціннішим вантажем, ніж, власне, ми. Спершу була задумка чекати від'їзду великого автобуса - в разі потреби прориватись з допомогою грубої фізичної сили це було б незаперечним плюсом. Але все-таки було вирішено, що маленьким транспортом є більша ймовірність проїхати непоміченими (хоча яка там непоміченість посеред ночі по дорозі на Київ з тернопільськими номерами? Вже самі букви ВО - як червона ганчірка для біснуватого бика). Як би там не було, а виїхали ми раніше від основної групи. Коли транспорт покидав межі міста, наважився подзвонити до своєї коханої другої половини і повідомити кінцеву ціль мого маршруту. Напевно, лишнім буде передавати всі емоції дружини, яка розуміє, що чоловік відправляється туди, де стріляють і де є реальний шанс бути вбитим. Від банального «Не їдь нікуди» до запевнень, що вона готова забрати мене будь-звідки, лиш би я зупинив бус і вийшов - прямо вже і негайно. Після п’ятого дзвінка приходить деяке порозуміння і я вимикаю телефон - на ньому вже біля 27 процентів зарядки. Типове західноукраїнське бездоріжжя за Дубно змінюється чудовою дорогою, їхати стає набагато приємніше, водій вже не змушений гальмувати перед ямами. Пані Марія, лікар, починає заводити пісні одна за одною, підхоплюємо по мірі знання слів. Співи трохи маскують тривогу, але аж ніяк не допомагають її перебороти. До всіх дзвонять друзі і знайомі з суперечливими новинами. Хтось каже, що все добре і Майдан тримається, хтось - що тільки-но розігнали все з кулеметами і БТРами. Після таких новин з'являється якась безвихідь, паніка і бажання звернути назад, зберегти себе для подальшої боротьби. Розумію, що ці всі «причини» маскують найдавніше з людських відчуттів - банальний страх, ще раз стверджуюсь у думці, що рухатись треба вперед і тільки вперед... а там - будь що буде.
На під’їзді до Рівного помічаємо якусь метушню на дорозі. Затор з десятка-другого машин, багато людей на проїжджій частині. Під'їжджаємо ближче - розуміємо, що люди організувались і створили блокпост. Перевіряють весь транспорт - пасажирський, вантажний, легковий, завдання - не пропустити в столицю підкріплення в вигляді міліцейських підрозділів з заходу країни. Присутні всі вікові категорії - від тінейджерів до бабусь-пенсіонерок. Душа в котрий раз переповнюється гордістю за свій народ. За той самий народ, до якого я ще кілька місяців тому ставився дуже скептично за його незгуртованість і пасивність. Прокинулись. Зрозуміли. Проїхавши пост, приходить розуміння, що ненависна система програла. Що б там зараз не робилось в столиці - народ піднявся на активний супротив не тільки в Києві. І подолати його буде аж ніяк не під силу купці злодіїв від влади і їх міліцейсько-бандитській охороні. Рухаємось далі. Ще один блокпост, потім ще один. Регулярно отримуємо новини з Тернополя, ситуація радикалізується мало не кожних півгодини. Тисячі розгніваного народу в один вечір вирішили виказати все, що накипіло. Дзвінок за дзвінком повідомляються все більш і більш ейфоричні новини - горить міськвідділ міліції... прокуратура... нові гібридні Пріуси, куплені нещодавно для МВС. Народ в своєму гніві здатний зайти дуже далеко, особливо коли це все відбувається на фоні глобальних змін в державі. Фраза «Революція все спише», сказана кимось з більшовиків, схоже, не втратить свою актуальність ніколи. На хвилину задумуюсь... Масові підпали держустанов - чи вихід це з ситуації? Чи варто палити те, що прийдеться відновлювати за наші ж гроші? Та й в чому винні стіни? Чому не палять палаци високопосадовців, які вони побудували за десятиліття хабарництва? Чиновників, міліціонерів, податківців... Всі ж знають, де і що знаходиться, в такому маленькому містечку як Тернопіль - все як на долоні. Та і підпали особистого майна - набагато потужніший метод впливу - новий чиновник навряд чи схоче повторити корупційну історію свого попередника, знаючи, що у нього все закінчилось не тільки згарищем на місці пафосного помешкання, а й страхом за банальне виживання сім'ї... Роздуми перериваються черговим дзвінком до моєї сусідки... Майдан розігнано, Профспілки спалено, прямо по людях їздить бронетехніка. Старі думки про «назад» починають знов атакувати, тим часом всі стараються перевірити правдивість інформації. Після кількох розмов по телефону відлягає - Майдан (а точніше вже половина його) все ще тримається... Профспілки горять, по попередній інформації - там залишились люди, доля їх наразі невідома. БТРи таранили барикади, але до відвертого перемелювання людських тіл колесами залізних монстрів не доходило. Всі чекають на підмогу, дуже багато поранених. В голові кружляє одна думка - «Лиш би не запізнитись, лиш би втримались...» Захоплення героями, які стримують наступ бандформування «МВД» (дякую за термінологію Кавказцентру) безмежне, хочеться вже і негайно бути з ними і зробити свій вклад в боротьбу, нехай і ціною життя або здоров'я. Київ все ближче і ближче, за кількадесят кілометрів до нього знову затор. Метрів 700 автомобілі простоюють в очікуванні, поки розберуть дерев'яні колоди, які «чисто випадково» розсипались, загородивши собою весь проїзд. На місці ДАІ, під'їхали активісти «Дорожнього контролю», процес очищення дороги триває і є надія, що за якихось півгодини ми зможемо продовжити свій маршрут. Тим часом наш водій домовився з хлопцями з ДК зустрітись на майданчику за декілька кілометрів для уточнення інформації про заїзд в Київ і пересування по ньому. Трохи очікування - і дорога вільна, можна нарешті рухатись вперед, що ми і робимо. Ще один дзвінок з невтішними новинами. Майдан оточений повністю, пробратись туди фізично неможливо. По всіх, хто намагається перебратись туди - стріляють на ураження. В голові зразу вимальовується комічно-героїчна сцена - я з двома сумками з ліками в руках, прориваюсь через кордони Беркуту, ловлю кілька куль, але мало не повзучи доношу медикаменти до барикад. Пошана до фатального героїзму залягла в мені ще з часів безтурботного радянського дитинства, коли я читав у книжках про подвиг Сашка Матросова, який закрив собою ворожий кулемет, це, напевно, найсильніший образ, який зберігся в моїй пам'яті з того часу... та що там в пам’яті - в свідомості. Так буде точніше. Посміявшись сам з себе, продовжую дивитись в вікно, нічний ліс виглядає тривожно і зловіще.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.