Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

МОЯ РЕВОЛЮЦІЯ [Випуск № 1246]

Почати найтяжче. У будь-якій справі, і писання спогадів - не виняток. Особливо, коли історія, яку хочеш розповісти, загубила свій початок десь дуже далеко, а до кінця ще не добігла. Все нижче написане - спроба зберегти спогад для майбутніх поколінь, погляд зсередини на події, про які будуть писати в підручниках під назвою «Історія України», посвята як тим героям, які не повернулись додому, так і тим, хто залишився живим і загартував свій дух для подальшої боротьби. Ну, почнемо.... В історії Євромайдану, за всю його недовгу історію було безліч «останніх шансів», починаючи щонедільними віче і закінчуючи чи не кожним виходом протестувальників в сторону Верховних Рад, Генпрокуратур та інших оплотів того сумнозвісного режиму, якого ми всі так хотіли позбутись. Тому, прочитавши про «останній шанс» 18 лютого, я не особливо надихнувся, скажу більше - в момент ознайомлення з черговим планом розхитування того самого режиму, мій вираз обличчя був досить скептичним. В контексті очікування того, хто візьме на себе відповідальність за озброєння народу і підняття його на реальну боротьбу, заклик до чергової «мирної демонстрації» не сприймався. Тому і було прийняте рішення присвятити початок тижня суворим робочим будням, залишившись в мирному і комфортному Тернополі.
Ранок 18 лютого розпочався, як завжди, з перечитування УП. Є в мене така традиція - не розпочинати справи раніше 10 ранку. Почекати, поки потенційні клієнти і партнери добре прокинуться, прийдуть в себе - хто після міцного сну, хто після нічних пригод.... Тому з 9 до 10 ранку у мене час ознайомлення з свіжими новинами.
Колона сформувалась... Колона вирушила... Колона просувається... Вже й десята ранку, але партнери і потенційні клієнти ідуть лісом. Перші сутички, з'являються повідомлення про перших вбитих і покалічених. Один за одним з’являються записи вуличних боїв, кількість вбитих і поранених збільшується... Захопили Маріїнку... Беркут кидає гранати з дахів... Підпалили офіс регіоналів... Відступили з Маріїнки... Важко передати всю мою ненависть в ці моменти. Причому до ментів і провладних бандитів в другу чергу. У першу - до самого себе. За те, що не там. За те, що змарнував таки останній «останній шанс». Далі - сумбурні пошуки того, хто завезе мене туди ВЖЕ і НЕГАЙНО, пости в соцмережах а-ля «шукаю, хто їде у Київ»... Все без результатів. Розуміючи, що вже і негайно не вийде, йду в координаційний намет на Театральному майдані і записуюсь на черговий автобус. В очах координаторів - занепокоєння, дивляться, як на потенційного самовбивцю і пропонують підійти на 18 годину. До того часу я вже змирився, що їду до Києва без компанії, та й цей факт не особливо мене хвилював з самого початку. Тому ще більш приємно було зустріти при вході в намет старого знайомого, з яким не один рік відточували навики в Характернику. Як не крути, а завжди вважав, що добро повинно бути з кулаками ...
Кілька хвилин розмов по телефону з шефом - і Вася готовий їхати разом зі мною. Домовились про зустріч за кілька хвилин до 18. Потім - дорога додому, збирання рюкзака, спроба підзарядити телефон. Як на зло, зарядка відмовляється працювати і батареї залишається аж цілих 34%. Проклявши компанію Apple, разом з її Itunes-ами і іншими породженнями пекельної гієни, спускаюсь до таксі. В котрий раз переконуюсь, що країна поділяється на кілька категорій людей, котрі живуть в паралельних одна до одної реальностях. В час, коли за якихось 500 км гинуть співвітчизники, котрих нелюди забивають до смерті, таксист намагається говорити про якісь буденні речі і виказати своє відношення до глобальних подій з точки зору «ну, мені дітей потрібно годувати». Стараюсь бути максимально стриманим, хоча бажання вдатись до нецензурної лексики дуже сильне. Ще кілька хвилин - і я знову біля намету. Вася на місці, заходимо відмітитись, що ми вже є. Літній чоловік намагається пояснити куди, ми їдемо і обмалювати всі невтішні перспективи, але замість серйозної реакції отримує в відповідь іронію і запевнення «потусити на дискотеці ще й за нього». Вже давно було помічено, що в ризикових ситуаціях в мене загострюється почуття гумору, таке недоречне для більшості з гомосапіенсів. Часто це викликає неприємне здивування з сторони оточуючих, а воно, в свою чергу, викликає у мене ще більше іронії. Тим часом під наметом іде мітинг. Стараюсь якомога глибше натягнути на голову капюшон - всюди камери місцевого телебачення, а в такій непевній ситуації світити своїм обличчям, за яким ззаду стирчить з рюкзака бейсбольна біта не дуже хочеться. Ловлю себе на думці, що виглядаю як ніндзя-черепашка, посміхаюсь сам до себе... Мітинг починає співати Гімн, всі знімають головні убори, я знімаю капюшон, і за сумнозвісним законом підлості камера повертається до намету, тобто у мою сторону. Розуміючи, що показувати оператору кулаки  під час виконання Гімну - признак поганого тону, терпляче стою, в надії, що все-таки вся ця авантюра закінчиться успішно і цей відеозапис не стане доказом проти мене по одній з тих статей Кримінального Кодексу, які, окрім іншого, не передбачають амністію. Тим часом, нас повідомляють, що поїдемо ми не з основною групою, а трохи раніше, на бусі, як супроводжуючі вантажу з медикаментами. Почуття власної значимості радіє такому розвитку подій, все-таки приїхати з підкріпленням і ліками - це ще краще, ніж приїхати просто з підкріпленням. Залишилось тільки виїхати, тоді всередині з'явиться відчуття типу «процес запущено!», а виїзд все відкладають і відкладають. «Почекайте півгодини»... «Почекайте годину»... Нервую, але розумію, що важелів впливу на ситуацію в мене немає. Дзвінок від дружини... «Йду на косметичні процедури в центрі, тут, на Театральному, стільки людей!» Розумію, що вона - десь поряд, стараюсь прилаштуватись якомога непомітніше, про мій маршрут вона все ще не в курсі. Сльози прощання і впрошування залишитись - це все, звичайно, романтично, але якось хочеться обійтись без цих формальностей.
Хвилин за 20 до чергового часу від’їзду з сторони вулиці Чорновола починають чутись кричалки ультрасів. Ще кілька хвилин - і на площі з'являється немаленька ватага - чоловік 40. Навіть крізь балаклави зрозуміло, що більшості персонажів нема і 18-ти років, тому спочатку скептично оцінюю шанси цієї банди на будь-яку радикалізацію ситуації. Лунають заклики йти захоплювати міліцію, але все-таки зупинились на поверненні Обласної адміністрації в руки народу. Ціль поставлено - і в числі очільників колони вже бачу вищезгаданого Василя, а також нашого спільного друзяку Володимира, який всім своїм життям втілює ідею про те, що добро не тільки повинно бути з кулаками, а й використовувати їх при першій зручній можливості. Підсилившись по дорозі кількома особами з УНСОвськими нашивками колона починає рух до облради. Підбігаю до Васі, нагадую, що наша головна ціль - поїздка в Київ. У відповідь - хитра посмішка і коротке: «Ми все встигнемо».
ДАЛІ БУДЕ…

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.