Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ВАЛЕРІЙ ПАСТЕРНАК – ХІРУРГ, ЩО В УМОВАХ ОБСТРІЛУ ПРОВІВ АМПУТАЦІЮ СОЛДАТСЬКИМ ШТИК-НОЖЕМ [Випуск № 1245]

Старший ординатор хірургічного відділення чернівецького військового шпиталю Валерій Пастернак 37 діб разом зі своєю бригадою надавав допомогу пораненим у оточеному терористами луганському аеропорту. Після відрядження він повернувся додому і продовжує оперувати у шпиталі. Нашу медичну бригаду з 5 чоловік відправили на фронт з чернівецьким батальйоном. Декілька днів поспіль ми міняли локації, день побули в Орєхово, потім в Побєді - це селище ближче до Луганська. А 24 липня нас з колоною відправили в аеропорт. Мені довелося їхати за кермом автоперев’язочної. Від села до аеропорту дорога займала десь 120 км. Особливо страшно їхати вночі, з вимкненими фарами, але ми були налаштовані на те, що це наш обов’язок, що ми повинні їхати попри все.
Аеропорт - це передова скрізь. Ми уявляли, звісно, що їдемо на війну, але що нас там чекатиме, не знав ніхто.
Коли заїхали на територію аеропорту, а вся техніка йшла через злітну смугу, по нас почали лупити “Градами”. Дуже важко передати почуття, що в мене виникли. Військові, що нас зустрічали, голосно кричали: “ховайся, “Град”!” Ми почали вискакувати з машин, лягати, де хто міг. Я тоді пошкодив коліно.ГАЗ-66 - він такий, що там сидіти не зручно, а швидко у обладунку вискакувати - тим більше. Але у той момент на біль навіть не звернув уваги. Ракети падали буквально в 15-30 метрах від машин. Здавалося, що ось-ось попаде по нас. Хоча там навіть не встигаєш про щось думати, окрім того, що це вже кінець.
Тоді поранило нашу медсестру: пробило двері в машині і осколок влучив їй у стегно.
В іншій машині люди лягли на підлогу, це їх врятувало, тому що машину пробило наскрізь, фактично осколки летіли в них над головами. Обстріл закінчився, і лише встигли дійти до будівлі аеропорту, як почався другий. Коли трохи отямились, нас поселили в бомбосховище. Там ми перев’язали медсестру, рана була глибиною до 3 сантиметрів. А потім відправили її на лікування у Харків.
Загальна площа аеропорту приблизно 270 гектарів, по можливості всі підрозділи спочатку були розподілені по території - по бомбосховищах, підвалах і так далі. Спочатку наш медпункт облаштували у пожежній частині, у кімнаті, захищеній з усіх сторін іншими кімнатами, але дах все одно був відкритий. Там зробили операційну і перев’ язочну. Вдень ми приходили туди, а жили в бомбосховищі, там часто залишали поранених, коли не могли відправити.
В аеропорту щодня встаєш і знаєш, що зараз буде обстріл. Ми помітили, що до 12 години дня стріляли набагато рідше, з обіду - часто. Спочатку у більшості були “Гради”, деколи танкові обстріли, а пізніше і артилерія, і міномети, що там тільки не стріляло. Вночі обстрілювали сильніше. Техніка горіла, було таке, що згорало до 10 машин за ніч, хоча машини ми заривали наполовину в землю, це називається “капонір”, для того, щоб не пошкодили колеса, двигун і баки.
Тому, хто цього не бачив, тяжко зрозуміти, що ми відчували і як жили. І у нас, і у солдатів, в усіх одні враження - в нас зараз є 2 світи: один світ - життя там, а другий - тут. Там немає куди подітися, навіть якщо і захочеш.
До нас привозили людей з сіл: і дорослих, і дітей. Були такі дні, що приймали до 40 поранених, а інколи працювали цілодобово. Дуже запам’ятав двох дівчат. Одній - 5 з половиною рочків, а другій - 2 з половиною. Вони з мамою попали під обстріл. Маму поранили, ми надали їй допомогу і евакуювали, а дівчата були з опіками. Дуже тяжко на них дивитись. Діти взагалі не розуміють, що відбувається. Поряд з нами було 2 села: Хрящувате і Новосвєтловка, їх фактично зрівняли з землею. Люди сиділи до останнього в підвалах, потім і ці підвали розбомбили. І їх запитуєш, чого ви не виїхали. А вони кажуть: “Ви розумієте, це наш дім, і ми не маємо куди їхати”. Це все - велика біда.
В цих селах, як розказували солдати, люди ховалися в церкву, але церкву теж розстріляли. Навіть не можу уявити, як так можна. Тяжко, розібратися у цій ситуації, де люди стали заручниками. Ми - лікарі, ми робили свою роботу, а от люди… їх дуже шкода.
Не буду приховувати, коли робив ту ампутацію, не був упевнений, що поранений виживе.
Поряд з нами був загін “Айдару”, вони вели бойові дії в ближніх селах. Від них дуже багато поранених привозили до нас, і я пам’ятаю одного з перших - Пандрака Сергія. Він - бойовий дядько. Його, коли до нас заносили, то ноги практично не було - вся роздроблена,а він кричав: “Слава Україні, хлопці”. Був дуже заведений. Потрапив до нас десь приблизно через півтори-дві години після поранення, нога в нього була вже напівжива. За життєвими показами, ми йому її ампутували, але думали, що він не виживе. В нього був шок. Дали наркоз, зробили переливання крові. Хоча, коли стояло питання спасати людину, це доводилось робити не один раз. Тому брали хлопців з такою ж групою і робили переливання. Стегнова кістка - дуже міцна. Її навіть солдатським штик-ножем перепиляти не так просто було. Добре пропотів, поки справився. Але іншого виходу не було, без ампутації Сергій помер би.
Пилу Джиглі ми знайшли вже пізніше, бо частина майна залишалася в машинах. Я сказав хлопцям взяти у солдатів штик-ніж. Обробили його антисептиком і провели ампутацію. Взагалі, за 37 діб перебування в аеропорту ми зробили 5 ампутацій.
Спочатку операційну облаштували в одній з кімнат пожежної частини. Ночували у бомбосховищі за 200 метрів. Щоб добратися до місця роботи, часто треба було пробігти між мінометним вогнем, коли ти мав усього 9 секунд у запасі. Однієї ночі снаряд влучив у дах нашого медпункту. Перебазувалися у бокс для пожежних машин — в яму для огляду. У таких умовах і працювали, були такі дні, що приймали до 40 поранених — і бійців, і цивільне населення. Іноді важких пацієнтів самі евакуйовували в село Лутугине, де стояли наші війська і була лікарня. Але дорога туди теж постійно обстрілювалася і добратися можна було не завжди. А коли бачиш, що людина на межі життя, — робиш усе, що у твоїх силах. В аеропорту провів 5 ампутацій кінцівок. Але випадок із Сергієм Пандраком був найважчим, і я ніяк не міг забути цього чоловіка з «Айдару», шукав його, щоб довідатися, чи він вижив.
Після того, як прийшла гуманітарка в білих КамАЗах, ми її дуже на собі відчули - обстріли значно посилились.
Бували дні, коли перерви не було протягом доби, тобто стріляли постійно. В нас було враження, що до тієї гуманітарки вони ще якісь боєприпаси економили, а після того били наповал. А останні два дні, перед тим, як ми почали територію залишати, 30-31го серпня, вийти взагалі було неможливо. Хоча все одно намагалися, бо треба було і поранених прийняти, і дещо взяти в машинах, поки вони ще були цілі. Виходиш, щоб пройти 200-300 метрів, і маєш вже якесь відчуття, як себе поводити. Ти знаєш, що в будь який момент можеш попасти під обстріл, і ані бронежилет, ані каска тебе не врятують. Але з часом поводишся просто інстинктивно.
Останню машину з пораненими ми відправили 31-го числа вночі, наче передчували, що далі можливості евакуювати людей вже не буде. Тому що стріляти почали кожні 10-15 хвилин. Потім поступила інформація, що нас оточили з усіх сторін, там вже й піхота пішла. Нашим хлопцям дали команду до бою. І хоча ми продовжували надавати допомогу пораненим, якби вчасно не вийшли, що було б далі - не знаю, нас або завалили би повністю, або забрали б у полон. Уся техніка згоріла, хлопці взяли вогонь на себе, для того, щоб ми могли евакуюватися. І я навіть не пригадую, як ми виходили.
Виходили вночі, під ногами воронки, які треба перелазити, скрізь вогонь. Від одного снаряду нас відкинуло і сильно оглушило. А взагалі вони розривалися один за одним. Нам пощастило, що з Лутугіно прислали одну машину на околицю аеропорту, в яку ми погрузили поранених і не несли їх на собі, а самі йшли пішки по полях, приблизно знаючи напрямок. Це диво, що ми залишились живі, легкі поранення я вже й не рахую. Ми прямували до села Георгіївка, найперше по дорозі, приблизно 15 км від аеропорту. Коли туди дісталися, село ще не обстрілювали, а звіти нас забрав УРАЛ на завод в Лутугіно, там теж сховались у бомбосховищі на ніч.
Завод хоч і не обстрілювався раніше, але зранку після нашого приїзду нас догнав вогонь. Вийшло, що ми з одного пекла приїхали в інше. Ми тільки встигли погрузитися в машину, як його почали сильно бомбити. Знову снаряди поряд з нами один за одним. Навіть не знаю, скільки днів народження можна нарахувати за цей час. Ми поїхали назад в Побєду, це десь 100 з чимось км дуже небезпечної дороги. Найголовніше, як казали хлопці “дістатися до Щастя” - звучить дуже символічно.
Лише в Побєді, хоча вона теж обстрілювалась, з’явилося відчуття, що вирвалися з пекла. Там був мобільний зв’язок, почали рідним дзвонити. Переночували в траншеї, ховаючись від вогню. Але після того, що ми пережили це все здавалося не таким вже й страшним.
Поки перебував у аеропорту, деякі моменти запали мені у душу: одного разу принесли солдата пораненого, він - артилерист. Нам довелося ампутувати йому руку, а він попросив: “не кажіть, будь ласка, моїм хлопцям, що я без руки, бо вони впадуть духом”. Це - настільки патріотично, це дуже вражає.

ВІД РЕДАКЦІЇ: Зі своїм рятівником Сергій Пандрак зустрівся вже «на ногах», після відвідин Ковельського протезно-ортопедичного цеху, де ставлять на ноги людей з ампутованими кінцівками. Після екстремальної ампутації у луганському аеропорту він переніс ще 4 надскладні операції і лише через кілька місяців, ледь дочекавшись, поки загоїться культя, вчорашній боєць став на протез. Навіть із звичайним протезом, який замінив йому ампутовану ліву ногу, 53-річний чоловік ходить на роботу, дбає про родину, гуляє з онуками. Призвичаюється одягати протез самостійно, робити це складно, адже стегнову кістку, розтрощену міною, «відпиляли» високо, іншого виходу не було. Втім, чоловік і тепер, незважаючи ні на що, знаходить сили радіти життю. Поділився мрією: хотілося б у сніжну пору стати на лижі, з дитинства, з п’яти років захоплюється лижним спортом.
Максим Коломис

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.