Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

ВАСИЛЬ «ДУШМАН»: «НІКОЛИ НЕ ДУМАВ, ЩО ЗНОВУ ВІЗЬМУ ДО РУК ЗБРОЮ» [Випуск № 1242]

Василь, за позивним «Душман», думав, що більше ніколи не візьме до рук зброю, не візьме її після того, як 19-річним хлопцем воював в Афганістані. Але навіть такий твердий життєвий принцип поступився почуттю обов’язку перед своєю країною. Рівнянин, який ще рік тому мав добре оплачувану роботу, займався улюбленим хобі – рибаловлею, навіть був автором програми «Чоловічі розваги», раптово знову одягнув камуфляжну форму й подався на Схід. Нині, перебуваючи у короткій відпустці, розповідає про свій шлях туди і людей, з якими трапилось познайомитись.
- Ви рівнянин, втім юність провели далеко за межами рідного міста…
- Я народився у місті Рівне і навчався тут у 19-ій школі до 1982 року. Тоді мого батька, який працював на заводі РЗВА, перевели на півострів Ямал, це Тюменська область, освоювати тамтешню малозаселену місцевість. Закінчивши 8 класів, пішов вчитися в Салехардське річне училище. Тоді моя сім’я проживала в заполярному місті Лабитнанги. Через 3 роки я закінчив заклад і отримав диплом. Якби я зараз працював по спеціальності, то міг би бути капітаном на маломірних суднах річкових чи морських. Але гуляти чи працювати мені майже не довелось тоді – мене призвали до лав армії. Сталось так, що я потрапив на службу в Афганістан, коли мені було 19 років. Перед тим пройшов снайперський вишкіл, але на війні чомусь утрапив до розвідки. Пробував я там рік, але за цей час став командиром роти, переніс декілька контузій і потім був нагороджений медаллю «За відвагу». З війни я  повернувся до Сибіру, де і одружився. Та осісти там мені не судилось – мій будинок згорів дотла. Щоправда, під Москвою мав квартиру, але вирішив її продати й поміняв на дім у Рівному.  Так і повернутися на Батьківщину.
- Як Ви тут налаштували життя після довгих років відсутності?
- Спочатку їздив на заробітки, а потім відкрив свою справу. Пізніше став працювали у сфері автомобільного бізнесу і лишився там на цілих 14 років, аж до моменту, коли вирішив поїхати в зону проведення АТО.
- Вам легко було прийняти таке рішення?
- Після Афганістану я зарікся, що зброю до рук не візьму, я бачив дуже багато смертей, гинули мої друзі…Але коли почався Крим, то зрозумів, як  повертається ситуація, і тому пішов у військкомат добровольцем. Це була перша хвиля мобілізації. Але у військкоматі мені відмовили, сказали, що я знятий з обліку і поставити мене не можуть. Мені тоді було 48 років, тай контузії, поранення з Афгану… Я потім ще ходив, зрештою вмовив ввести мене в базу даних. Коли пізніше в армії стала гостра потреба в снайперах-розвідниках і командирах бойових машин, а я мав обидві ці спеціальності, то й пригодився, снайпери ж віку не мають. Ще до того часу вступив в організацію УНСО-Захід, думав разом з хлопцями піду в добровольчий батальйон. Але мене вже прийняли у військкоматі і дали направлення на медкомісію. Пройти її було нелегко, але, що я скажу, побачивши молодих людей, які теж проходили медогляд, зрозумів, що ще можу їм дати «фори». Я ж таки завжди вів здоровий спосіб життя і алкоголю майже не вживаю.
- Як проходила Ваша підготовка та бойове злагодження?
- Мене направили на Яворівський полігон. Питання стояло так: йти або командиром бойової машини, або снайпером. Я вибрав останнє. Підготовка була ґрунтовна – грузини приїжджали тренувати, давали вдосталь стріляти. Потім мене перекинули в 14-ту бригаду (раніше відома як 51-ша ОМБР з Володимир-Волинського, яку розбили під Ілловайськом). Я мав звання старшини тож почав формувати свою групу.      
З Володимир-Волинського ми переїхали на рівненський полігон, там в 3-му батальйоні я сформував групу розвідки. Ми знову проводили бойове злагодження, а в березні звідти була перша відправка на Схід. Моя група і ще деякі добровольці одразу ж виявили бажання їхати, ми записалися одними з перших. Вже мали від’їжджати, але в останній момент плани командування змінились і нас всіх перекинули у розвідроту. Я став командиром взводу. Спочатку після рівненського полігону переїхали у Дніпропетровськ на полігон, а потім на Широкий лан, що в Миколаївській області. Там проводились найсерйозніші навчання за всю історію України – авіація була задіяна, водні перешкоди, ми й на гелікоптерах літали, десантувалися, штурмували. Ми готувалися до дій, хоча невідомо було до яких саме, втім  були налаштовані виконувати все, що завгодно. Це була вже 4 хвиля мобілізації і люди, які тоді прийшли, були свідомі патріоти, вони були боєздатні й готові реалізувати складні завдання. Після цих навчань нас і направили в зону АТО.
- Чи не було у Вас відчуття дежавю? Все ж одну війну пройшли.
- Ми потрапили в сектор М, це Маріупольський напрямок, ділянка фронту біля населеного пункту Чермалик. Там зовсім інша війна. В Афганістані було не так. Розумієте, Афганістан знаходиться на території іншої держави, тож, де б ти не ступив своєю ногою, завжди будеш чужинцем за кордоном, там всі вороги, немає прихильників. А тут зовсім інша війна. Ти знаходишся разом з людьми, разом з українцями, які тут живуть, жили, але не всі з них люблять Україну. 
Наша задача стояла так, щоб працювати з такими людьми, переконувати їх, що наша держава краща, що ми найкраща нація в світі, що ми нормальні порядні люди. Кожен солдат при зустрічі з місцевим населенням пояснює, що ми тут не для того, аби їм було погано, а щоб їм було добре. Це теж є задача кожної людини, кожного патріота України і на фронті, і в тилу. 
- Помітили якийсь ефект, результат таких бесід?
- Ці люди, які там живуть, вони насправді налякані. В них немає ніякої впевненості. Вони як у фільмі «Весілля в Малинівці»: наші прийшли – шапка сюди, чужі прийшли – шапка туди. Вони не знають, до кого пристати. Як були побори, так і лишилися, як рвалися в депутати, щоб вирішувати свої питання – так воно і є, не працює апарат, за який голосувала громада – так і є. Тому велика надія на ці вибори, новообрані ради просто мусять працювати. А якщо ні, то вже не знаю, як можна викорінити це зло, тому що напевне вже досить війни - і не один я так думаю. Воєнна фаза фактично себе вичерпала, але не можна сказати, що зараз відбувається звертання бойових дій. 
- Чи помітили Ви якісь зміни в тому середовищі, де перебуваєте?
- Нині ми у Донецькій області. Там інші люди, але наша задача – говорити з ними не риторикою війни, не брязкати зброєю, не лякати, а довести їм, що прийде час і ми будемо добре жити. Якщо наші діти, онуки роблять європейський вибір, то ми маємо цього притримуватись і армія так само. У спілкуванні з ними діє один найсильніший аргумент: ми є українці, це наша земля. Іншого пояснення й не треба. І армійське командування теж розуміє, що треба буде повертатися назад. Колись війна закінчиться все одно, багато вимушених переселенців захоче додому. Їм треба чимось займатися, треба робочі місця. Якщо зараз не почати про це дбати, може бути велика проблема. 

ІРИНА МИХАЛЕВИЧ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.