Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ПРАВО НА ЖИТТЯ: НЕВІД’ЄМНЕ І ВІД’ЄМНЕ - ПРОБЛЕМИ ЛЮДСЬКОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ [Випуск № 1241]

Душу й тіло ми положим за нашу свободу…
19 вересня 1948 року 22-річний учасник національно-визвольних змагань, член формувань ОУН-УПА Дмитро Ковальчук вТараканівському лісі Дубенського району на Рівненщині не здався московським окупантам, та, вигукнувши "Слава Україні!", підірвався гранатою і загинув смертю хоробрих. А в серпні 2015 року на Донбасі снайпер 92-ї механізованої бригади Збройних сил України 28-річний Олег Чепеленко із села Лукашівка Харківської області кинувся на розтяжку разом  з бойовиком, який захопив його в полон і також загинув смертю хоробрих. Додаймо сюди  жертви «Небесної сотні»та Іловайської трагедії. Під загрозою право на життя сотень українських патріотів, які протиправно утримуються у в’язницях Російської Федерації, серед них Надія Савченко, Микола Карп’юк, Олег Сенцов, Олексій Черній… Водночас "Кожна людина має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя", що  передбачено ст.27 Конституції України. Перегукуються трагічні долі українських патріотів в історичному просторі, призводячи до втрати значного людського потенціалу, як і перегукується сила права (Конституції чи Гімну України) на життя (невід’ємне чи від’ємне) у боротьбі української нації за свою незалежність від московського чи польського, австро-угорського або німецько-фашистського поневолення.
Відповідна реакція на ці поневолення, утиски й виклики неприхильної історичної долі не означає автоматичного занепаду української нації, навпаки, вона сформувала механізм стимульованої компенсації. « Визначається він, головним чином, життєстверджувальним потенціалом даного соціуму, держави, культури, цивілізації, який, власне, і визначає міру або ж індекс життєздатності. Найскладнішим у контексті цієї проблематики є з’ясування генеалогії та потужності індексу життєздатності конкретного суспільства. Але в кожнім разі очевидною потребою залишається необхідність мобілізації імунного потенціалу соціуму. Одним же з найдосконаліших мобілізаторів життєвого потенціалу народу була й залишається Національна Ідея, в широкому розумінні як ідея національної держави України». Щодо співвідношення національного та державного,  - на думку Ю.І. Римаренка, - то поняття нації і держави співвідносяться між собою так, як задум та реалізація, а державне відродження України є запорукою повного розвитку нації. Причому національний розвій передбачає створення нової держави, подолання всіх гальмуючих чинників на цьому шляху нації. Водночас це врахування сумного досвіду, гірких уроків минувшини, усвідомлення, що державності у конфронтації та мітинговій ейфорії не здобути.
Визвольні змагання і збройна боротьба 1917-1921 років прискорили процес ідеологічного визрівання і довели до створення Організації Українських Націоналістів, що започаткувала свій родовід з націоналістичної ідеології, націоналістичного світосприймання і написала на своїх прапорах практичні й політичні гасла українського націоналізму як світогляду. ОУН стала формальним завершенням модерного націоналізму, руслом, куди влився націоналістичний рух після ідеологічних шукань та світоглядної кристалізації по Другій світовій війні. Носієм ідеї організованого українського націоналізму стало покоління патріотів, на очах якого розгорнулась визвольна боротьба проти московського поневолення: Микола Міхновський, Микола Сціборський, Юліян Вассиян, Дмитро Андрієвський , Дмитро Донцов, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Володимир Сальський та інші, які вірили в свою націю і її майбутнє.  «А провідником такої єдности ідей, духа і завзяття був С.В. Петлюра в ті часи, і напевно, пам'ять про нього у відповідний час знову стане тим об’єднуючим духовним чинником, яким він був за свого життя… Історія свідчить про правдиве значення Симона Васильовича Петлюри в проводі тяжкої, кривавої боротьби українського народу за своє національне ім’я, за право жити у власній, ні від кого незалежній республіці українського народу. Боротьба ця не припинилася, лише пішла у підпілля, в гущу українських мас, щоб у відповідний час знову вибухнути й повести український народ  до його національної волі у своїй власній українській державі». У своїй статті про патріотизм  Симон Петлюра в 1921 році писав: «Патріотизм – це активна любов до своєї Вітчизни, до свого народу: це чин, акція благородні стремління кожного сина народу заслужити це ім’я. Пасивна любов до краю, любов у запічку не є патріотизмом!...Що найсвітліших людей історії запалювало непереможним бажанням жертви за найкращі цілі своєї Вітчизни. Ім’ям, що з віку віків таїть в собі незбагненну силу натхненної відданости  стремлінням народу; що викликує подив і славу для тих, котрі його заслужили, та родить сліпе упередження, вперту злість та потаємну зависть тих, котрі не в силі загубити величі й краси його!... Коли вимовляю це слово, в моїй уяві постають незабутні моменти історичних днів під Крутами. Страшні й величні картини!... «Мамо, ми вмираємо, але щоб Україна вічно жила!» - в передсмертних муках кличе його товариш й гине славною смертю з ім’ям Вітчизни й Матері на устах… «Наша смерть – то лише мізерний, потужний дар вічним, невгасимим змаганням за честь і незалежність України», - казали інші й з радісною усмішкою на устах приносили себе в жертву... Коли ж, нарешті, родиться геній-маляр, що оживить в нашому сумлінні красу смерти за добробут Вітчизни?». 
У тому ж, що національне пробудження українського народу в 1917 р. не знівечено соціалістичним антидержавництвом; у тому, що державницькі змагання українського народу в тому періоді не закінчилися добровільною капітуляцією перед концепцією чи то «єдиної всеросійської монархії», чи теж «єдиної всеросійської соціалістичної республіки», але, задокументувавши перед світом насильницький характер окупації України Москвою, залишилися непохитно в серцях всіх українців; у тому, що під ударами невдач визвольних змагань 1917-20 рр. український народ не зломався  морально, не зневірився і не пішов на шлях угодництва з окупантами, але повів далі безкомпромісову боротьбу за Самостійну Соборну Українську Державу; у тому, що в революційній боротьбі український народ перетворився остаточно в зрілу націю, досягши вершин моральної міці; у всьому тому – головна заслуга його: командира Січових Стрільців, коменданта УВО, провідника ОУН, - організатора і вождя української національної революції – полк. Євгена Коновальця . Він стверджував : «У вогні перетоплюється залізо у сталь, у боротьбі перетоплюється народ у націю».
Аналізуючи ідею збройної боротьби за національне визволення  в українській правовій думці, особливий інтерес у Т.Г. Андрусяка викликає розвиток ідеї збройної боротьби за національне визволення в період Другої світової війни. «Оскільки міфологізація цього періоду є основою державної політики РФ й однією з ключових складових інформаційної війни проти України , то об’єктивне й усестороннє висвітлення цієї проблеми є більш ніж проблематичним. Унаслідок домовленостей між Німеччиною та СРСР, до складу останнього, протягом 1939 -1940 рр. відійшли українські етнічні землі, захоплені в 1918-1920 рр. Польщею та Румунією, він,на мою думку, став головним ворогом національної свободи українського народу». Це була чергова анексія українських земель, яка негативно вплинула на людський потенціал України, але вона не зупинила боротьбу патріотів за незалежність своєї Батьківщини. Адже складовою українського визвольного руху 1920-1950 років була боротьба Української повстанської армії (УПА) з московською, польською та німецькою окупацією. Відомо, що в селі Немовичі Сарненського району на Рівненщині 28 червня 1941 р. отаман Тарас Бульба-Боровець створив перші загони під назвою УПА – «Поліська Січ», які підпорядковувались Уряду Української Народної Республіки в екзилі. На Поліссі та Волині з осені 1942 р. почали паралельно створюватися збройні загони ОУН під керівництвом Степана Бандери, які також прийняли назву УПА, що, спираючись на мережу ОУН на північно-західних українських землях, набирали розмаху та поступово об’єднувались для оборони населення перед німецьким терором і радянськими партизанами, які грабували населення та своїми акціями провокували ще сильніші німецькі репресії. «В кінці 1941 р. і протягом 1942 р. німці проводили масові арешти членів українських націоналістичних організацій. У лютому-березні 1942 р. у Бабиному Яру було розстріляно 621 членів ОУН(м), серед яких відома українська поетеса Олена Теліга. У липні 1942 р. була розгромлена київська референт ура ОУН(б), її керівник Дмитро Мирон («Орлик») загинув при арешті. У жовтні-листопаді 1942 було арештовано гестапо і страчено 210 членів ОУН(б). У грудні 1942 р. було арештовано 18 активістів львівської референтури ОУН(б), серед яких члени проводу ОУН(б) Старух Ярослав і Климів Іван, який був замордований у гестапо»10. Водночас для знищення УПА радянський уряд застосовував масові фронтальні бої, з місцевого населення вербував так званих «стрибків», використовував різні методи провокації, а польський уряд – створив оперативні групи «Ряшів» і «Вісла» також для боротьби з українськими патріотами-націоналістами.  
Важливу роль в організації  визвольного руху в Україні відіграв Степан Бандера як український політичний діяч, ідеолог і теоретик українського націоналістичного руху ХХ-го століття , голова Проводу ОУН та співавтор (разом з Ярославом Стецьком) Акта проголошення Української держави 30 червня 1941 року.
«Найзнаменитішими для характеристики Ст. Бандери є три етапи його дії. Перший етап – це роки 1933-34 на становищі Крайового Провідника Західних Українських Земель, перервані довгорічним ув’язненням у Польщі. Другий етап – це роки 1940-41 на становищі Голови Проводу ОУН з осідком на еміграції, але в безпосередньому сусідстві до українських земель. Цей період закінчився німецьким концентраційним табором. Третім етапом є роки 1945-59 на становищі Голови Проводу  всієї ОУН і – з короткими перервами, що разом тривали 32 місяці – на становищі Голови Проводу Закордонних Частин ОУН з осідком у Німеччині, відгородженої від України західніми сателітами Москви».
Скритовбивчі злочини московських опричників позбавили права на життя патріотів української нації Симона Петлюри в Парижі 25 травня 1926 р., Євгена Коновальця  в Роттердамі 23 травня 1938 р., Степана Бандери  у Мюнхені 15 жовтня 1959 р. Але ніхто не зміг відняти віру у високе призначення свого народу та потенціал української нації в них та їхніх послідовників.
Історико-правові дослідження засвідчують, що за 70 років панування радянської влади на українських землях право на життя українського населення фактично нехтувалось. Конституція УСРР 1929 р., яка визначала правовий статус Української СРР, закріпила принципи диктатури пролетаріату, основи нового економічного ладу, мінімальні суверенні права і разом з тим  повну залежність від союзного центру. Цей юридичний (але не правовий), всеохопний, репресивний режим примушування українських людей до виконання владної волі Москви визнається однією з найрепресивніших форм держави – тоталітаризмом.
Трагічними сторінками історії України були голодомори 1921-1923, 1932-1933 та 1946-1947 рр. Хоча українське населення зазнало величезних і непоправних втрат  в роки Другої світової війни, однак найжахливішим злочином радянської тоталітарної системи проти права на життя українського народу став штучний голод 1932-1933 років, коли у мирний час від голоду мученицькою смертю загинули десятки мільйонів українців та покалічено долю цілого покоління української нації. Безумовно, що все це негативно вплинуло на формування людського потенціалу України. 
До середини ХХ ст. міжнародне право взагалі не визнавало (окрім деяких спроб у цьому напрямку) того, що багато хто з правників визначали як основні, невід’ємні права людини. Одним з перших документів, спрямованих на захист права на життя, є Статут Організації Об’єднаних націй (26 червня 1945 р.), в якому передбачено, що однією з цілей Організації є захист усіх основних прав людини. До цих основних прав належить насамперед право на життя. Це конкретизовано в тексті Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., яка на сьогодні є найактуальнішим тлумаченням Статуту ООН  щодо змісту поняття «основні права людини». У статті 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. право на життя визначається як невід’ємне право кожної людини, яке охороняється законом, і якого ніхто не може бути свавільно позбавлений. Захист цього права передбачає необхідність скасування страти у всіх державах.           
   Підняті автором проблеми спонукають до подальших досліджень та аналізу, адже втрати людського потенціалу української нації  ( з причин внутрішніх суперечностей та зовнішнього впливу) з кожним роком збільшуються.

Диновський Д.М. (Рівне)

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.