Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Людина з фронту [Випуск № 1237]

Віктор Суходольський – націоналіст, як то кажуть, із досвідом. На українсько-російську війну він потрапив не випадково, адже людина таких життєвих принципів просто не могла лишитись осторонь. Прихильність до всього українського і сміливість боротись за це проявилась ще у далеких 90-их, коли Віктор став у живий ланцюг, який з’єднав Київ та Львів. А потім майдан 2004 року і Революція Гідності 2014 року.  - Коли мене питають, чому я пішов на Майдан, а потім на війну, я відповідаю: «Щоб на старість років не почувати себе гівнюком».
Вперше на Майдан потрапив через 10 днів після розгону студентів і це, пригадує, був найстрашніший день. Беззахисні, в меншості, в опозиції, оточені тисячами озброєних правоохоронців майданівці все ж не розійшлись, а навпаки сильніше згуртувались. Так і почав Віктор їздити туди на 3-4 дні, а потім мусив повертатись додому. Там його і досі чекає старенька хвора мати, дружина, троє дітей і улюблений онук, а ще справа всього життя – садовий центр.
Віктор був на Майдані в сумнозвісний день 20 лютого.
- Міг би я піти вверх по Інститутській - не знаю, які там були б шанси, а ми з товаришами попрямували через «годинник» і пішли на Жовтневий. Там витягнули чоловік 15 тітушок – офіцерів міліції. В мене досі шолом і щитки їхні залишилися. Тож, поки ми виносили їх п’яних за сцену, всі основні події розвивались на Інститутській. Останнє, що я бачив – біля колон снайпер вбив останню людину і фактично це був кінець.
Тому не дивно, що Віктор у пам’ять Небесної сотні посадив сад плодових дерев, які, втім, вандали потім понищили. Але чоловік запевняє, що коли війна закінчиться, він доведе справу до кінця. А про те, що Майдан відбувся, він не шкодує, навіть розуміючи, що війна - це гірке продовження саме цієї Революції.
- Війна, яку ми зараз маємо в країні, справді через Майдан, через активних українців. Ми були б ватою мовчазною, позапихали б роти і тут би вже була Росія. Мене не цікавить корито, просто хочу, щоб я на старість років не почував себе нікчемою. Тут внутрішній цензор сидить: можна було б займатися садовим центром, притримуватись позиції «сюди ж не йдуть і Слава Богу». Зустрічаю навіть людей, які були на Майдані, але зараз байдужі до війни. Питання: а що ви зробили особисто, щоб її не було? Я пішов добровольцем, мене ніхто про це не просив, і якби я хотів, то запросто уникнув би призову – і вік вже немалий (47 років – авт..), троє дітей, матір, яку потрібно доглядати…Я покинув бізнес, він заростає, дерева крадуть, я досі плачу оренду, не займаючись нічим і немає тому ради. Адміністрація, правда, пішла назустріч, сказали що питання це вирішать.
І справді, якби не допомога людей – сусідів, місцевої влади, то нікому було б доглядати за господарством, яке знаходиться у Корці. Вони вже півтора роки допомагають воякові. Віктор же коли почалась війна, твердо вирішив піти на фронт. Не дочекавшись повістки, сказав дружині, що йде добровольцем, а куди саме вирішив випадок.
- Випадково у Рівному я побачив свого товариша ще з Майдану – Сашу Палача, який вже був в «Айдарі». На той момент я вже прийняв рішення, що їду на Схід, але не знав, у який батальйон, а після розмови з побратимом вибір став очевидний. Дуже швидко зібрав речі і ми разом поїхали. А чому пішов в «Айдар»? Бо це був єдиний підрозділ добровольців, які не під управлінням Міністерства оборони. Бо ні ця структура, ні міліція мене ніколи не приваблювала.
Але вийшло так, що командування вояків надурило, розповідає Віктор. За чотири місяці перебування на фронті керівництво так і не спромоглось оформити хлопцям документи, які підтверджують їх участь у воєнних діях. А бойові виходи тим часом проводились. Віктор, до прикладу, був біля ТЕЦ у Щасті та біля Кримського. Тому він вирішив піти з «Айдару», але не з війни. Нині він служить в 14 ОМБР у розвідці. Навички снайпера набуті не з полігону, а з давнього хоббі – мисливської справи. Тому не дивно, що багато фото, які Віктор розміщує у соцмережі, з чотириногими друзями. Тварини, каже, більш людяні, ніж ворог.
- Я подивився, як знищили наш 29 блок-пост, розстріляли хлопців, добивали поранених і їм ще, напівживим, мікрофон в обличчя сунули, аби зняти свій паскудний сюжет для російських каналів – то про яке відношення до ворога може йтися? Їх не хочеться брати в полон.
Натомість найприємніше на передовій - це люди, які стають потім товаришами на все життя. А ще, крім побратимів, вояки можуть завжди розраховувати на підтримку волонтерів.
- Я взагалі кажу, що треба при життю поставити пам’ятник волонтерам. Якби не вони, то нам би прийшов кінець, особливо на початку воєнних дій. Так, зараз люди стомлені, але ті, що приїжджають до нас, бачать, як нам тут і всеодно знаходять можливість допомогти. Волонтери допомагають більше, ніж будь-які чиновники, вони не просять довідок і не зважають довго ти тут чи тільки прибув. На війні - отже отримай.
Віктор Суходольський зараз у відпустці. Найбільше, розповідає сумує за внуком-першокласником. Він малює йому на фронт листівки, а побратими за такі стосунки з малим дали Вікторові відповідний позивний – «Дідусік». Тому чоловік все ж зізнається, що війна, а не так навіть війна, як перемир’я, вже набридли і хотілося б логічного завершення – нашої перемоги.
- Перемир’я досить умовне, тому що з боку ворога нас обстрілюють постійно. На щастя, в нашому підрозділі не забороняють давати їм відповідь. Звісно, хотілося б захищати Україну, а не стояти сторожами – всі цього хочуть, але це не від нас залежить. Втім, як тільки прийдеться – ми напоготові.

Ірина Михалевич


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.