Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Дайте мені точку опори... [Випуск № 1235]

Ви розумієте, що діється нагорі? Я ні. Банальність порівняння з «днем байбака» змушує шукати складніших пояснень, але куди дінешся, загострення системної кризи влади надто нагадує осінь 2005 року, коли наївна постмайданна помаранчева громадськість нарешті з’ясувала, що засади, на яких функціонує держава Україна, змінилися косметично порівняно з попередньою моделлю зразка пізнього Кучми.
Нині журналістів та активістів важко запідозрити в наївності, до того ж на окремих ділянках спостерігаються зрушення. Не сперечаймося про їх системний чи декоративний характер, головне, що вони є — на тлі війни, вичерпаності й утоми. Поряд із бізнесменами від влади, інколи в сусідніх кабінетах, більш-менш успішно функціонують справжні реформатори. Всередині моноліту існують вогнища опору — групи ентузіастів, по суті, справжнісіньких волонтерів, які потроху розгойдують старий пострадянський державний механізм із безліччю спокус для кожного, хто до нього безпосередньо долучився. Висновок, хто кого, наразі передчасний, але стан речей порівняно з регенерацією 10-річної давності не такий уже симетричний.
Водночас зрозуміло, що старі еліти марять реваншем. Тінь змови олігархів нависла над урядовим кварталом столиці. Тут напрошується уточнення. По-перше, стосовно дійових осіб. За класикою, олігарх — це той, хто здійснює безпосередню владу в країні з-за лаштунків, смикаючи за мотузочки номінальних функціонерів усіх рівнів. Якщо він змушений не давати вказівки, а домовлятися, то який же він олігарх? Ми користуємося цим визначенням за браком більш вдалого, добре розуміючи, що за ним стоїть: великий бізнес купує собі преференції та просто недоторканність за першої-ліпшої нагоди, але проблема існує в будь-якій країні, де можна скористатися слабкими інституціями та свободою рук у бюрократів-перевертнів. Питання яйця чи курки не таке схоластичне, як може здатися. Не олігархи (як ми вже домовилися, так звані) диктують порядок денний, вони лише грають у цю гру.
По-друге, хто з ким і проти кого — таємниця за сімома замками. Коломойський проти Саакашвілі? Саакашвілі проти Яценюка? Яценюк проти Порошенка (чи вже ні)? А Ахметов? Фірташ? Льовочкін? Садовий? Зрештою, Тимошенко? Для того, щоб упевнено це коментувати, треба перебувати всередині процесу, а ваш покірний слуга до кабінетів не вхожий. Та й не в персоналіях річ. Ми бачимо неозброєним оком, що паралельно з кампанією підготовки до місцевих виборів запускається план дострокових парламентських, а в ідеалі й президентських. І розуміємо, що це не лише відповідає сподіванням патріархів (тих 200 людей, яким належить 85% українського ВВП), а й цілком збігається з інтересами Кремля.
Як протистояти загрозі? Банкова діє апаратними засобами, інших не знає. Звідси кадрові перестановки чи їх загроза, звідси сумнівна з погляду естетики спроба консолідувати правлячу партію, яка теж не є партією в класичному сенсі (як і практично будь-яка інша українська), адже базується не на цінностях, а на персональних інтересах. Уся ця метушня за звичаєм підкилимна. Час минає, а грошові потоки, як і раніше, обходять бюджет, утома зростає, а довіра падає. Я, скажімо, не хочу згідно з порадою мудреця сидіти на березі річки, споглядаючи, хто раніше гепнеться: Путін чи Порошенко. Як у нас мовлять, не за те стояли.
Перш ніж оголосити «олігархам» війну (реальну чи вдавану, зараз не про те йдеться), президент мав би зважити свої ресурси. На що й на кого він може спертися? Його, як казали раніше, «соціальна база» — середній клас. Байдуже, що останнього ми не маємо, натомість є люди, які воліли б до нього належати, чиї пріоритети, амбіції, цінності характерні для середнього класу. Щоб він відбувся, потрібно не так багато: здійснити розумну податкову реформу, зняти адміністративні обмеження, що спричиняються до серйозної корупції, забезпечити доступ до кредитів, а ще, звісно, спрямувати в цивілізоване русло вирішення господарських суперечок, себто провести судову реформу. Усе точнісінько за МВФ. І спокійно чекати, доки частка малого бізнесу зросте до 60%, як у Китаї, чи бодай до 50%, як у Штатах.
Ну й, оскільки все це за один день не робиться, можна було б принаймні звернутися до громадянського суспільства: усіх активістів та співчутливців, які нині змінюють і захищають країну, пояснивши їм людськими словами свій не бозна-який уже складний маневр. Але для цього першій особі довелося б попередньо просапати найближче оточення, посадити двох-трьох друзів за заповітом свого відомого, нині покійного колеги та й узагалі змінити правила гри. Страшно? Не страшніше, ніж сідати за один стіл із Путіним.
Юрій Макаров

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.