Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
22
жовтня
Випуск
№ 1342 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

СЕРГІЙ ПАНДРАК: Законодавство, за яким проходитимуть місцеві вибори, – найпаскудніше за всі роки Незалежності [Випуск № 1232]

Сергій Пандрак. Вік 53 роки. Один з засновників організації «УНСО». Закінчив Український Інститут інженерів водного господарства за спеціальністю «інженер-механік», володар КМС з вільної та греко-римської боротьби. 31 рік перебуває у шлюбі з дружиною Галиною. Має сина Андрія і доньку Юлію і четверо внуків – хлопчиків Артема і Адріана від сина і дівчаток Марійку і Катрусю – від доньки.
Сергій Пандрак – особа насправді непересічна. З 1988 по сьогодні він незмінно очолював  ТзОВ «Рівненський молодіжний житловий комплекс», який спорудив чимало висотних будинків як у Рівному, так і далеко за його межами: на Київщині, в Криму і навіть  за кордоном. Окрім будівництва, пан Пандрак з власного досвіду добре знає, що таке війна. Іще у 1991 році він був одним з засновників Української народної самооборони (УНСО) , у лавах якої встиг повоювати і в Придністров’ї, і в Абхазії, а торік ще і на Донбасі. В битві під Хрящуватим втратив ногу, а відтак був змушений повернутися у Рівне, де нині очолює ТзОВ «Рівненський молодіжний житловий комплекс». Напередодні місцевих виборів про Сергія Пандрака заговорили, як про імовірного претендента на посаду міського голови Рівного. Досвід у містобудівництві і репутація учасника бойових дій автоматично дають йому непогані шанси на успіх, а особливо на фоні решти кандидатів, про яких здебільшого важко говорити конкретно. Інтерв’ю з паном Пандраком відбулося на майдані Незалежності Рівного, куди він самотужки дійшов, опираючись на палицю. Не зважаючи на втрату ноги, почувається доволі бадьоро і життєрадісно, постійно жартує і, не криючись, відповідає на будь-які питання.
Під час надскладної операції  ногу вище коліна відпиляли пилкою солдатського штик-ножа»
- Пане Сергію,  пригадайте, як уперше потрапили у зону АТО. Коли зрозуміли, що війна є невідворотною?
- Вже наприкінці Революції гідності стало ясно, що справжня війна з Росією не відворотна. Чесно кажучи, раніше навіть подумати не міг, що доведеться воювати на території України, але вже з травня 2014 року регулярно вирушав у зону АТО, виконуючи різні завдання проводу УНСО. Кожна з поїздок тривала від 3 до 5 днів. У Рівному в цей час я особисто сформував підрозділ з 16 чоловік, який почав готувати до виїзду на фронт. Сюди увійшли молоді хлопці, віком від 18 до 24 років. Більшість з них не служили в армії, однак захищати Україну від російського агресора зголосилися цілком добровільно. Щоб ви уявляли, коли виникла потреба мобілізувати лікаря, я обирав з-поміж трьох фахових кандидатур і зрештою зупинився на своєму ровеснику, який, як і я, вже має трьох онуків і відчуває відповідальність за їх майбутнє. Наш підрозділ пройшов таборові збори на базі «Дніпро 1», поблизу Одеси. В кінці липня ми виїхали на фронт, везучи з собою вартісні знеболювальні медикаменти для військово-польового шпиталю у Щасті.
- Коли опинилися на фронті?
- У лави Збройних сил України наш спецпідрозділ мобілізувався як добровольці. У містечку Старобільськ, на Луганщині, ми отримали зброю і вступили у Волинську роту «Айдара» під командування Ігоря Лапіна. Вже у ніч з 4 на 5 серпня похідною групою при підтримці 4 танків і 4 БРДМ вирушили у свій перший бій визволяти Малу і Велику Вергунки, які є одними з найстаріших частин Луганська. У тому бою нам, окрім «сєпарів», протистояли сили елітного спецпідрозділу «Гюрза» ГРУ Російської федерації, який займається боротьбою з тероризмом. Ми вистояли під обстрілами їх ГРАДів і мінометів, втративши трьох побратимів. Іще дев’ятеро були поранені. Серед них і мій побратим , член київської організації УНСО Максим Козуб. З ним ми іще в 1993 році воювали в Абхазії. До війни востаннє бачилися аж у 1999 році. 
- Пригадайте битву за Хрящувате. Як вас було поранено?  
- Бої за Хрящувате тривали 11 днів, з них 9 днів наша рота була повністю оточена. 18 чоловік загинуло, іще 32 отримали поранення різного ступеня тяжкості. 122-міліметрова міна вцілила у ліве коліно, коли я знаходився в окопі, поблизу танка. Мене одразу ж на швидкій відправили до госпіталю, в одному з бункерів Луганського аеропорту. Пізньої ночі прооперували під керівництвом підполковника медичної служби Валерія Пастернака. Під час надскладної операції  ногу вище коліна відпиляли пилкою солдатського штик-ножа. 14 серпня  відвезлиу Харківський шпиталь, де зробили другу операцію, а вже через п’ять днів у Києві, під повним наркозом я переніс їх іще дві.
- Для вас особисто війна після того скінчилася?
- На жаль, це не моя війна. Не я її починав і, очевидно, що для мене вона скінчиться тоді ж, коли і для решти українців. Мої побратими воюють у багатьох добровольчих батальйонах. Постійно тримаю з ними зв’язок і допомагаю усім, чим можу. На щастя, можу не так вже й мало. За увесь час придбав для фронту  близько десятка автомобілів. Три місяці тому разом із сином їздив у Данію, аби доставити в Україну автомобіль військової швидкої допомоги, що його передала тамтешня діаспора. Ми його відремонтували, дооснастили і передали медикам «Айдару». Для цього довелося знову навідатися у Щастя.
- Ваша непосидючість не може не вражати…
- Наші хлопці і тепер постійно потребують допомоги: не вистачає спецодягу, спецвзуття, медикаментів. На жаль, багато наших співгромадян про це забувають. Для них війна десь далеко, а тим часом, для прикладу, воякам з 81 бригади спекотного літа доводиться воювати у зимовому одязі та берцях. Часто на 30 солдатів немає жодної портативної радіостанції, жодного генератора для підзарядки. Тож роботи не бракує і, думаю, не бракуватиме аж до повного завершення бойових дій, яке, за моїми прогнозами, станеться десь на початку 2017 року. До тоді ж планую активно діяти, зокрема у складі громадської організації «Спілка учасників бойових дій та АТО». Наші відділення сьогодні працюють у Рівному, Острозі та 9 районах області. Встановлюємо пам’ятники на могилах загиблих, опікуємося їх сім’ями, надаючи фінансову та матеріальну допомогу. Окрім того, допомагаємо воїнам, які потребують лікування та реабілітації.

«Моя б воля, я б архітектора 11-поверхової скляної «буди» поблизу Театральної площі відправив би в АТО з мішком на голові…»

- Як швидко після фронту адаптувалися до цивільного життя?
- Одразу ж після операції, у жовтні минулого року, я повернувся у Рівне і з головою занурився у роботу проектно-будівельної організації «Рівненський молодіжний житловий комплекс», головою якої маю честь бути. Не зважаючи на війну, ми здали в експлуатацію черговий 48-квартирний будинок для молоді на розі вулиць Струтинської та Гагаріна. Два тижні тому було завершено спорудження 16-поверхового 120-квартирного будинку по вул. Гагаріна, який входить до 3 черги району МЖК, який ми активно продовжуємо забудовувати. Його загальна площа – 20,5 га, з яких незабудованими лишається 6,5 га. Сьогодні триває спорудження 13 будинку, який на рівні третього поверха, разом з гаражами у цокольному приміщенні вже повністю готовий. Поки місто будується, доти воно й живе. Те ж саме стосується і держави в цілому. Тому я пишаюся, що починаючи з 1988 року, МЖК під моїм керівництвом збудував більше 20 висотних будинків лише у Рівному, в яких загалом проживає більше 10 тисяч мешканців.
- Сьогодні у Рівному ширяться чутки, що Пандрак збирається висовувати власну кандидатуру на посаду міського голови Рівного…
- Одразу ж заспокою наших схвильованих кандидатів: бойовий офіцер і професійний будівельник з 30-річним стажем з ними змагатися не збирається. Зазначу, що досвід боротьби за найвищий пост Рівного я маю. У 1994 і 1998 роках виставляв свою кандидатуру, виконуючи вказівку партії УНА-УНСО. Першого разу знявся на користь майбутнього мера Володимира Мороза. Вдруге пройшов дистанцію до кінця, поступившись Віктору Чайці. Маю також досвід балотування у Верховну Раду України. В 1994 році на мажоритарці посів третє місце, поступившись кандидатам від рейтингових РУХу і Компартії.
- Відповідні знання маєте, досвід також… То в чому ж річ? 
- Не йду, бо не хочу брати участь у цих хитрих «жидівських» виборах. З повною відповідальністю заявляю: законодавство, за яким вони проходитимуть, є найпаскуднішим за усі роки Незалежності. Ініціативних громадян повністю позбавили права висовувати власного кандидата. За законом це можуть робити лише політичні партії. Своєю участю я цей фарс освячувати не збираюся, але не виключаю, що можу підтримати кандидата, який відповідатиме моєму власному кодексу чотирьох «П», а себто буде Порядним і Принциповим Патріотом-Професіоналом. Справжній міський голова, в моєму розумінні, мусить мати мужність відмовити навіть рідній мамі, навіть Президенту, якщо тільки те, про що його просять, іде на шкоду громаді. Міський голова повинен знатися у будівництві і каналізації, а також мати команду з щонайменше 12 надійних однодумців, які б допомогли йому реалізувати намічену програму. Чи бачите ви щось подібне за кимось із нинішніх висуванців? Я ні. А між тим, не маючи ні принципів, ні команди, ефективно керувати містом ніколи не вийде. Вийде хіба віртуозно «дерибанити» бюджет. 
- Похмура вимальовується картина…  
- На своєму віку я бачив двох голів Рівного, які з кінця 70-их і до початку 90-их творчо підходили до розвитку і розбудови міста. Навіть щодо найменших дрібниць вони обов’язково радилися з головним архітектором, свято дотримуючись генерального плану. Без цього місто у довгостроковій перспективі просто не реально розбудувати. Зараз я веду мову про Олексія Коростіна та Віктора Чайку. Починаючи з 1998 року, Рівне не має головного архітектора, а після смерті головного художника Юліана Закревського цю посаду і взагалі ліквідували. Начальниками відповідних управлінь весь час призначали людей без відповідної освіти. У 1998 році, коли міських депутатів почали обирати за партійними списками, Віктор Чайка повністю втратив контроль над рішеннями Міськради. Відтоді стало нормою, коли нові будівлі виходять за «червоні лінії», не дозволяючи за потреби розширювати перехрестя чи прокладати нові транспортні розв’язки.  У нашому місті 11-поверхова скляна "буда" може повністю спаплюжити стару Театральну площу, звівши нанівець її архітектурне значення. Моя б воля, я б архітектора, який дозволив це зробити, відправив би в АТО з мішком на голові.
- У місті царює безгосподарність і серед кандидатів на посаду міського голови не видно нікого, хто б міг це змінити. Що порадите робити рівнянам?
- Пораджу, в жодному випадку не голосувати за тих, хто, починаючи з 1999 року, бодай раз був депутатом міськради. Тих, хто там відсидів і тих, хто тільки планує зайти відповідно до чинного законодавства я б, за рецептом незабутнього Кузьми Скрябіна, поділив на дві групи. Першу частину – десь 2/3 від загальної кількості – довелося б «розстріляти», а іншу третину – просто добряче "від***дити". Жорстко, але інакше, на жаль, не вийде.
- Цьогоріч, на річницю Берестецької битви, Вас обрали Кошовим отаманом підрозділу українського козацтва «Волинська січ». Навіщо вам ця посада?
- Я дуже поважав світлої пам’яті Василя Червонія, який раніше був отаманом Волинської Січі. Внесок цієї людини в патріотичний розвиток нашого краю складно переоцінити і, на жаль, після його смерті у нас ніхто так і не взяв на себе тягар продовжувати цю справу. Між тим, чимало намічених цілей він так і не встиг довести до кінця. Наприклад, відбудувати козацький хрест на місці загибелі командира УПА-Північ Клима Савура. Нещодавно цю роботу завершила Рівненська УНСО. Для прикладу, в с. Малинівка Гощанського району в 1919 році знаходився польовий військовий шпиталь УНР. Якось на нього наскочив загін будьонівців, порубавши усіх поранених, що там лікувалися. Місце їх загибелі і дотепер абсолютно ніяк не позначене.  Те ж саме у селі Бугрин, де на подвір’ї  дерев’яної церкви було поховано полковника УНР Устима. Свого часу більшовики демонтували хрест на його могилі і дотепер його не відновлено. Це лише одинокі випадки. Ми не маємо права не відроджувати нашу історичну пам’ять, так як це свого часу робив Червоній, за ініціативи якого в області було насипано близько 190 курганів з пам’ятними хрестами. Хто не пам’ятає власну історію, той приречений переживати її знову і знову так, як це нам усім нещодавно продемонстрував урок Революції гідності.
- Окрім встановлення хрестів і курганів, є іще якісь проекти?
- У місті Рівне, на відміну від інших обласних центрів Західної України, і дотепер не встановлено пам’ятників Степану Бандері, Роману Шухевичу і Тарасу Бульбі-Боровцю. Між тим, якщо хтось забув, нагадаю: рішення такі було прийнято і навіть погоджено під це спеціальну територію. Так пам’ятник Бандері мав бути встановлений на перехресті вулиць Бандери і Соборної, саме там, де нині з грубим порушенням «червоних ліній» встановлено чергову елітну висотку.  А відтак, швидше за все,  доведеться шукати для пам’ятника інше місце. Так само спустилося на гальмах встановлення пам’ятника Бульбі-Боровцю на бульварі Директорії . Відповідний камінь закладено вже давно. Відтоді ситуація ані на сантиметр не зрушилася з місця. Чинному міському голові це, вочевидь, не цікаво. Його потрібно весь час штурхати. Інакше все залишатиметься, як є.
- Згадані Вами Віктор Чайка і Василь Червоній свого часу були непримиренними антагоністами. Ви ж однаково тепло згадуєте про кожного з них…
- Я вже згадував про своє правило чотирьох «П». Якщо людина відповідає бодай трьом з них, я її поважаю. І Червоній, і Чайка відповідали. Вони були людьми принциповими і завжди відповідали за власні слова. В нинішньому рівненському політикумі це неабияка рідкість. Особливо серед претендентів на посаду голови Рівного. Втім, я не полишаю надії, що в 2017 році українці разом з черговими парламентськими виборами проведуть також позачергові місцеві, тепер вже за новим, проукраїнським законом. Отоді, можливо, і Сергій Пандрак іще раз побореться за крісло міського голови. До тоді ж залюбки продовжуватиму будувати рідне місто.
- Свого часу Ви доволі активно займалися спортом. Тепер, після поранення, займатися цим, вочевидь, стало куди складніше…
- Безумовно, певні корективи поранення таки внесло. Втім, життя на цьому аж ніяк не скінчилося. Я весь час активно займався моржуванням, грав у футбол, катався на лижах. Рівненський клуб моржів «Оствиця» я продовжую очолювати і дотепер. На лижню також ставав, навіть без ноги, вже двічі. Щоправда, сьогодні доводиться використовувати для цього спеціальний лижний ровер. У футбол без ноги звісно ж не пограєш, тому замінив його веслуванням на байдарці. Пропливаю щоденно близько 6 кілометрів.  На День Конституції я з побратимами на гумових човнах влаштували вже четвертий за рахунком сплав річкою Горинь. Пропливаємо її частинами і 9 вересня,думаю, це проходження остаточно завершимо. Далі перейдемо на річку Серет, на Тернопільщині, аби дійти до Дністра. Колись в такий самий спосіб ми вже пройшли Случ. Загалом же не полишаю надії побувати на усіх річках України. 

Розмову вів Максим КОЛОМИС


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.