Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Де ховаються справжні агенти Кремля? [Випуск № 1231]

Викривання агентів Кремля через півтора роки після початку війни на Сході перетворилося на основне питання постреволюційної України. Пошук винних традиційно підміняє собою пошук рішень. Агенти ввижаються різним людям у різних місцях і особливо після мукачівського інциденту, який умовно поділив суспільство на тих, хто вважає агентами Кремля чинну владу і тих, хто звинувачує «Правий сектор» у навмисному розхитуванні ситуації. Є, щоправда, ще і третя категорія. Та, яка вважає усіх однаковими і нічого, мовляв, з тим не поробиш. Така от карма в нас…
То яку ж з названих категорій варто вважати агентами Кремля? Якщо глянути неупереджено, то і перших, і других, і третіх. І це не стільки звинувачення, скільки просто заклик подивитися на себе критичніше, з користю для загальної справи.
«І майте на увазі, Шуро, за кожен згодований вам вітамін я вимагатиму безліч дрібних послуг» (І.Ільф і Є. Петров «Золоте теля»)
Прихильників чинної влади, попри будь-що, залишається доволі чимало. Це переважно прибічники сакрального слова «стабільність», втомлені від політичної турбулентності нових днів. Дайте час, мовляв, і Президент з Прем’єром усе зроблять. Зараз же у них і війна, і криза, і вщент зруйнована економіка. 
Дайте час? А і справді : сам час їм і потрібен. Побільше часу.
Не секрет бо, що оточення президента Януковича відлагодило чудові схеми швидкого збагачення чи не в усіх більш-менш хлібних сферах і спокуса бодай трохи з них покористати діє на усіх однаково. Звідти і гальмування реформ, що мали би запровадити у максимально стислі терміни, аби зробити «життя по-новому» насправді незворотним. 
У кожного Яценюка, Тягнибока, Кличка знайдеться чимало своїх мартиненків, кривецьких та палатних, людей з бізнесу, які за кожну вкладену гривню звикли вимагати тисячі «маленьких послуг». 
Поборники Президента і Прем’єра вважають себе поміркованими патріотами, не схильними до паніки, хоча насправді їх підтримка дозволяє владі легітимізувати черговий місяць бездіяльності. За цей час можна отримати зайвих пару мільйонів з тіньових схем попередників і ще дещо - від самих попередників, яким кортить і далі залишатися «при справах». 
Прихильникам нової влади варто усвідомити: без докорінних змін старої системи - хай би скільки хто не кричав «Путін – ху*ло!» - ми залишаємося тою таки Росією, з дрібними регіональними особливостями. Чи вигідно це Путіну? Безумовно.
Хто винен з них, хто ні — судить не нам, Та тільки хура й досі там. (Л. Глібов «Лебідь, Рак та Щука»).
Мутні води постреволюційної України – просто ідеальне середовище існування також і для професійних популістів, на кшталт Ляшка чи Тимошенко. Сьогодні, як ніколи, вигідно, зриваючи овації, кричати про підвищення зарплат і пенсій, про зниження пенсійного віку і про відставку тих чи інших посадовців. Їх діло, як то кажуть, маленьке: прокукурікати, а там – хоч не світай. 
Охочим підтримувати вказані шапкозакидацькі лозунги слід завважити, що доволі не легко розробити, а потім знайти інструмент втілення для насправді продуманих реформ, які б давали українцеві не стільки рибу, скільки вудку. Значно простіше гучно декламувати вірші з парламентської трибуни, вимагати когось в черговий раз звільнити, щось підвищити, і ще щось скасувати.
Не менш вигідно з розумним виглядом пояснювати, чого не варто змінювати конституцію до закінчення війни, чого не можна скасовувати недоторканість і чого навпаки – можна і варто піднімати зарплатню насамперед собі, коханим. Під лозунгом «Візьми і зроби» у Парламент елегантно заходять професійні лобісти, що, прикриваючись показною принциповістю, просто гальмують впровадження будь-яких змін – беруть і не роблять, самі собі помагаючи. 
Політики і олігархи смикають нитки, зберігають свій вплив, за рахунок того, що коаліціянти діють, як риба, рак та щука. Чи вигідно це Путіну? Безумовно.
Правий бунт. Безглуздий і нещадний?
Аналізуючи полум’яний виступ Дмитра Яроша під час віче на київському Майдані, складно вловити якесь раціо. Чого варті хоча б ключові тези:
«Віче буде приймати  рішення щодо кадрових змін у державі. Яких? Це вже народу вирішувати !», «У кожному райцентрі будуть створюватися оперативні штаби щодо референдуму про недовіру до уряду і президента; скасування "Мінських угод"; повне блокування окупованих територій; скасування недавніх, фактично сепаратистських, змін до Конституції !».
Ці прямі цитати з промови Дмитра Яроша, вкупі з черговими закликами узаконити носіння зброї, виглядають тим більш дивно з огляду на те, що у місцевих виборах «Правий сектор» пообіцяв не брати участі. А відтак хто і в який спосіб втілюватиме задеклароване в життя? 
Якщо ж способу немає, то чи не є це просто гучним струшуванням повітря, пустопорожніми заявами з метою підігріти й без того розпалені пристрасті? Чи знає хтось прецедент, аби в умовах війни країною правив якийсь незрозумілий референдум?  
Осмислених декларацій немає, але назріває бунт. Чи вигідно це Путіну? Безумовно.
Куди йдемо? Чи вже прийшли?
Вже майже рік українці масово сперечаються, чи зважиться Путін на «повномасштабне» вторгнення. Полемізують, чи стане йому для цього фінансів і елементарного здорового глузду не наражатися на чергові санкції. Віра у всемогутню допомогу Заходу виглядає подекуди просто надприродною. В той же час абсолютно не береться до уваги елементарне, здавалося б, питання: а чи потрібне Путіну те «широкомасштабне вторгнення»?
Говорено-переговорено, яка саме Україна є небезпечною для путінської держмашини? Україна насамперед успішна, заможна, де особистість не почувається безправною, а за корупцію саджають на довго і неодмінно. 
Наявність під боком саме такого сусіда і справді стала б для росіян потужним стимулом замислитися, а чи правильно вони живуть. Мислячий народ  - смертельна загроза для будь-якого тирана. Думаєте, сучасна Україна є небезпечною для Путіна? Та ще й настільки, аби витрачатися на пряму військову інтервенцію?
Ще в 2008 році, розмовляючи з тодішнім президентом США Джорджом Бушем, Путін казився від самої лише згадки про інтеграцію України в НАТО. «Та це навіть не держава, - кричав він тоді, - частина України – це Східна Європа, а частина, і значна, подарована нами!» Іще тоді Путін пригрозив Бушу, що у разі, якщо нас приймуть в Північно-Атлантичний альянс, Росія може розпочати відторгнення Криму і Східної України. Як бачимо, не жартував і фобії його за 8 років зовсім не змінилися.
Один з найпослідовніших критиків Путіна, опальний російський опозиціонер Гаррі Каспаров у нещодавньому інтерв’ю розповів, що санкції Заходу для російського президента є, безумовно, не приємними, хоч аж ніяк не критичними, бо тим, хто їх порушує  ніхто нічого особливо не робить.
Як правитель особливо цинічний, Путін свято вірить, що світом править корупція, а відтак будь-які санкції –  лише зайва перепона, яку можна обходити, навіть впродовж тривалого часу. Карлик робить ставку на безпринципних бізнесменів, які завжди раді легко нажитися на війні і політиці. 
Таких, без сумнівів, не бракує ні у нас, ні на Заході. І з усіма у Путіна доволі теплі стосунки. Це і впливові політичні пенсіонери, і міжнародні спортивні організації («Ф.І.Ф.А.»,» Ф.І.Д.Е.»), які мають значні кошти, зберігаючи незалежність від рішень будь-яких урядів.
Щоправда, тоді, як на Заході його союзникам доводиться віртуозно крутитися, у нас їм достатньо просто ділитися з чиновниками і правоохоронцями, які навіть не уявляють, що може бути якось інакше. 
До блиску відполіровані схеми дозволяють спокійнісінько отримувати надприбутки, торгуючи як з анексованим Кримом, так і з окупованими територіями Донбасу. Головне, аби обходилося без гучних проколів, як у Мукачево.
Зваживши все вищеперелічене, не складно зрозуміти, хто ж сьогодні є справжньою п’ятою колоною Путіна в Україні. Ясно, що це далеко не карикатурний союз політичних небіжчиків Симоненка і Вітренко, і навіть не Опозиційний блок, який, не зважаючи на доволі пристойне представництво у Парламенті, воліє сидіти тихо, під певні гарантії, продаючи владі голоси.
Головний союзник Путіна – то наша таки дезінтеграція. Щойно ключові сили Майдану остаточно переб’ють горщики, переслідуючи кожен свої інтереси, будь-який реальний поступ заморозиться на невизначений час. Не дати нам реформуватися – це  саме те, чого він і прагнув досягти, вводячи своїх «апалчєнцев» на суверенні території України. Поки, на превеликий жаль, усе у нього рухається, за планом. 
Справжні агенти Кремля ховаються у кожному з нас. Це наші апатія, зневіра, негативне мислення, схильність помічати чужі і впритул не бачити власні недоліки. Це наші таки звички діяти по-старому, чекаючи, що нове життя в один прекрасний момент упаде, як манна небесна. Ніщо не виникає нізвідки і не зникає в нікуди, а відтак будь-які зміни починаються насамперед з кожного із нас. Щойно критична маса українців безжально розчавить у собі внутрішнього путіна, зникне і Путін зовнішній. Лише тоді і не раніше.
Максим КОЛОМИС

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.