Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Декомунізація в деталях [Випуск № 1228]

За багато століть московської, а потім і совєцької окупації українці звикли багато до чого. Зокрема, вважати Пушкіна видатним поетом, а Суворова – великим полководцем. Ані одне, ані інше не відповідає дійсності, але хто ж заглиблюватиметься в деталі. Олександра Невського багато хто і далі продовжує вважати неабияким військовим стратегом і святим, Київську Русь – колискою трьох братніх народів. Схожих міфів є безліч. Аби їх спростувати, треба витратити масу часу та енергії, тому декому легше з ними просто змиритися і прийняти. Те саме стосується і топографічних назв, і пам’ятників чи навіть святкових дат у календарі. До того ж, весь цей непотріб цілком логічно і системно заповнює вже давним-давно сформовану свідомість, а що може бути гіршим, ніж втрата орієнтирів, фундаментів, системи цінностей, в якій минули найкращі роки життя, хай навіть все це огидне і наскрізь брехливе. Вірити в брехню спокійніше, ніж опинитися перед розбитим коритом з усвідомленням, що ти – лох і тебе тупо розвели. А тому, на жаль, навіть незважаючи на тверезе і переконливе розуміння ситуації та необхідності її виправлення, часто-густо запустити цей процес вдається неймовірно складно. Все задавнено, ранить, дратує і ображає або й просто ліньки. І тому з’являється безліч аргументів проти, хоч наскрізь абсурдних і часто дурних у своїй природі, але впертих аж до ідіотизму.
На зорі української незалежності процес перейменування вулиць чи повернення їм старих назв, не кажучи про повалення ідолів, сприймався цілком природно. Окупаційна імперія зруйнована, Україна нарешті здобула вистраждану незалежність, а тому логічно, що всього, пов’язаного з окупацією, рабством, приниженням, треба позбутися і нарешті почати будувати свою хату так, як подобається, щоб було комфортно і затишно. На жаль, у якийсь момент процес загальмував, безнадійно затягнувся, а подекуди й не встиг початися. 
Чомусь і більшовикам, і гітлерівцям, й іншим окупантам вистачало всього кілька місяців, а то й днів, щоб змінити назви вулиць і закладів у підкорених містах, а ідеологічно неправильні пам’ятники демонтувати чи просто зруйнувати. Їм і на думку не спадало, що історію переписувати не можна. Не до демократичних цінностей, коли ти вже взявся щось чи когось підкорювати і переконаний, що це буде надовго, а то й назавжди. Якби більшовики дозволили українцям вшановувати їх справжніх національних героїв, то вони б в Україні довго не протягнули. І ці м’ясники чудово те розуміли, хоч і не завжди дружили зі здоровим глуздом. Тому й нищили все до ноги. Будьмо відвертими: історія таки в кожного своя і правда також. І чим швидше нація дізнається, хто вона насправді, що їй є ким і чим пишатися, що вміє вона не тільки плазувати, а ще й може дати в морду, причому ефектно і боляче, тим швидше вона позбудеться рабської постави і навчиться говорити з іншими на рівних. Ось тоді до неї вже так просто не підступишся і все нажите непосильною працею, а вірніше вкрадене і розграбоване, доведеться-таки віддати. 
На жаль, до повноцінного процесу миття і очищення України дійшло лише тепер, коли коса найшла на камінь і стало очевидним, що без того ніяк. Що корені нинішньої війни і безмежної корупції, і всезагального паскудного становища країни як економічного, так і соціального, тягнуться десь звідти, від тих трупів, яких вчасно не поховали і якими досі всіяна квітуча українська земля. Бо корінь зла – в символах, що формують свідомість і поставу. І той, хто любить Лєніна, виявляється, просто не може бути добрим громадянином, сумлінним чиновником, чесним бізнесменом чи навіть гарним вчителем, бо звик красти, брехати і жити подвійним або потрійним життям, як кожна совєцька людина. І той, хто не любить цього чорта, але щодня споглядає його рило, коли йде на роботу, або щомиті читає чи декламує заклинання на стінах свого будинку, в назвах села або міста, має ті самі проблеми. Адже чорт ховається в деталях. І навіть якщо ці деталі вже в далекому минулому, нікому не цікаві і молодше покоління начебто чхати на них хотіло, вони таки працюють. І лише питання часу, коли їх трупний сморід знову заполонить свідомість.
Процес декомунізації, що нарешті офіційно запущений у країні, можна не тільки вітати, а й необхідно прискорити всіма можливими способами. Він був би неможливим без сторонньої допомоги (спасіба таваріщу Путіну) і без тих кривавих прелюдій, які змушена була пережити нація. На жаль, така ціна зволікання. Нині важливо, щоб все спрацювало, бо фактор звички, про який йшлося вище, доволі сильний, і якщо кинути все на відкуп здорового глузду, то добре починання традиційно перетвориться у фарс.
Україна не може стати іншою і кращою, поки від неї огидно смердить. А тому пропозиції на кшталт: перейменуємо Іллічівськ, названий на честь Вови Ілліча, в Іллічівськ на честь пророка Іллі чи Котовськ на честь Котовского в Котовськ на честь священика Василя Котовича, не слід сприймати ані як специфічний одеський гумор, ані як маразм (мовляв, дешево і сердито), а саме як диверсію. З таким самим успіхом Котовськ можна перейменувати на честь кота Матроскіна чи кота Леопольда, а ще Кота в чоботях або пана Коцького. Взагалі, знайти трактування і пояснення на хвору голову простіше простого. Ульяновка – від Уляни, Калініне – від калини, Свердлове – від свердла, а Брагинівка – від браги. Втім, справа ж не у трактуванні і не відмазках, а в деталях. І легковажити ними більше не варто – це закінчується смертю. Доведено…
Роман Малко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.