Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Вони забезпечили повстанський зв’язок [Випуск № 1228]

У системі українського національно-визвольного руху 40-х-50-х років особливе місце займав зв’язок. Це була своєрідна нервова система, що охоплювала структури ОУН-УПА від Центрального проводу до первинних осередків-станиць і навпаки.
Від оперативності і злагодженості роботи системи зв’язку залежав успіх боротьби. Тому для цієї окремої служби підпілля ставились особливо високі вимоги. На керівників служби та керівників зв’язкових ліній завжди підбирали людей з неабияким хистом, непересічною відвагою та відповідальністю.
Як носій важливої інформації, життя зв’язківців постійно перебувало у смертельній небезпеці – як правило, зв’язківці у полон не потрапляли. Вони самоліквідовувались або гинули в бою.
Лініями зв’язку інформація надходила від Центрального проводу до найнижчих ланок підпілля у вигляді наказів, інструкцій та від низів піднімалась нагору у вигляді звітів, повідомлень тощо.
Велику небезпеку для підпільного руху становила ворожа агентура, впроваджена у лінії зв’язку, адже по цих лініях також рухалися реальні дійові особи підпілля – провідники ОУН та працівники штабів УПА. Слід відзначити, що Служба безпеки ОУН користувалася своєю окремою лінією зв’язку і мала окремі кур’єрські групи.
Задля знищення системи підпільного зв’язку органи МГБ-МВД застосовували ретельно підготовлені оперативно-розшукові заходи. Для них це було першочерговим завданням. Левова частка так званих чекістсько-військових операцій зі знищення системи підпільного зв’язку та їхніх носіїв – кур’єрських груп проходила саме на теренах Волині та сучасної Рівненської області.
Однією з таких підпільних кур’єрських груп, що виконувала завдання підпілля до останнього подиху, була група, що діяла на Рівненщині в кінці 40-х на початку 50-х років під керівництвом підпільника „Байди”. У жовтні 1948 року в кур’єрську групу провідника ОУН були впроваджені двоє молодих хлопців  з сіл Рівненського району. Один – з села Зозів – Домащук Олександр Федорович, 1926 року народження на псевдо „Горіх”, другий – з села Великий Олексин – Муляр Микола Васильович, 1931 року народження на псевдо „Марко”.
Боївка „Байди” забезпечувала зв’язок між референтурами Гощанського, Рівненського та Дубенського надрайонних проводів ОУН   і  крайовим провідником Анатолієм Маєвським – „Уляном”.
10 жовтня 1949 року близько 10-ої години вечора „Горіх” та „Марко” йшли на зв’язок і біля залізничного переїзду Шпанівського цукрозаводу потрапили у засідку чекістсько-оперативної групи. Група ця чекала на них заздалегідь, зрозуміло, що не випадково, а за донесенням агентурної мережі, впровадженої в систему підпілля. Керував операцією старший лейтенант Усков Іван Данилович. Освітивши темноту бурякового поля ракетами, з криками „Стой, кто идет!” чекісти відкрили вогонь. „Горіх” заліг між буряковими рядами і став відстрелюватися зі свого „ППСа”. Усков наказав сержанту Дудіну знешкодити оунівця. Смертельний град кулемета Дегтярьова дістав підпільника. Повстанця було вбито. В перестрілці був поранений і „Марко”. Проте в метушні нічної перестрілки він непомітно дістався до крайніх хуторів села Великий Олексин і ніби крізь землю провалився. Чекісти, котрі кинулись за втікачем, не знайшовши його, повернулись на місце засідки до вбитого. „Горіха” перевезли в караульне приміщення охорони цукрозаводу і там, згідно з інструкцією МГБ, підперши тіло дошками, поставили його під стіною для упізнання. Перед тим йому скинули з однієї ноги чобіт (нога в дитячі роки була пошкоджена і помітно виділялась кривизна ступеневого суглоба). На другий день чекісти приводили жителів села Зозів, котрі працювали на заводі, з метою упізнання вбитого. 
А тим часом поранений „Марко” перебував в підземних схронах сіл Зозів, Ходоси, Малий Олексин і, залікуваши рани, через місяць знову вийшов сам на зв’язок з крайовим зверхником „Уляном”. Проте життя Миколи Муляра обірвалося у 1950 році. Неподалік села Грушвиці в урочищі Угловини він знову потрапив на засідку загону Ускова, прийнявши нерівний бій, загинув смертю героя. На слід кур’єра „Марка” групу Ускова навела жінка-агент з села Великий Олексин.
А як склалася доля інших членів кур’єрської групи „Байди”? „Петро” разом з районним провідником „Матвієм” загинули навесні 24 березня 1953 року, оточені в одній з клунь на хуторі села Дядьковичі. Про цю подію чекісти доповідали в центральний штаб МВД Москви. Підпільник „Павло” був переведений в Гощансткий район і ввійшов до складу боївки, яку очолював "Муха", де потім загинув. Сам керівник групи „Байда” прийняв свій останній бій біля села Дорогобуж Гощанського району у 1953 році.
Ось як це було. Згідно з шифротелеграмою під службовим грифом „секретно” "командуючий 10-м мотоотрядом внутренней охрани МВД полковник Бочаров" доповідав, що 24 серпня 1953 року о 15год.45 хв. з метою пошуку каналів зв’язку, що ведуть до крайового провідника „Уляна”, начальником четвертого відділу УМВД  Рівненської області підполковником Дмітрієнком та його замом майором Риловим на Дорогобузьких хуторах в квадраті 8706 за масштабом карти 100000 Гощанського району в господарстві місцевого селянина було блоковано двох особистих кур’єрів „Уляна” – „Байду” та „Степана”. В результаті бою було взято, як трофеї: один кулемет чеського виробництва, один десятизарядний карабін, один пістолет „ТТ” та один пістолет „Вальтер”. Під час бою чекісти понесли втрати: було вбито рядового Солдатенкова, уродженця Ярославської області та важко поранено Кафанова. Чекістсько–військова група півгодини вела переговори про здачу в полон підпільників. Проте „Байда” та „Степан” від ганебної пропозиції відмовились та вирішили вести нерівний бій. Вони відкрили кулеметно-рушничний вогонь, під час якого підпалили сухе сіно в клуні і під димовою завісою намагалися зникнути. Але були скошені автоматними чергами.
Останнім слідом діяльності кур’єрських груп на Рівненщині є день 12 серпня 1955 року. Саме тоді під час спроби навести втрачену лінію зв’язку між „Уляном”, що перебував на Здолбунівщині, та керівником ОУН з північних теренів Волині „Сергієм”- Линником Степаном Андріановичем на Бичальських хуторах Костопільського району силами КГБ була блокована кур’єрська група. Очевидці розповідають, що того дня на Бичальські хутори наїхала сила-силенна автомашин з військом. Внаслідок довготривалого бою була ліквідована боївка, яка складалася всього з двох чоловік. Це були „Юрко”, він же „Дмитро” – Махновець Опанас Васильович, уродженець села Четвертнія Ківерецького району і „Чорний” – Ткачук Анастас Харитонович, уродженець села Велецьк Глобського району.
Вважається, що це була остання бойова сутичка підпілля з органами КГБ на теренах Волині, не враховуючи самоліквідації провідника „Уляна”19 серпня того ж року в селі Здовбиця на Здолбунівщині та підступного вбивства завербованим агентом 2 жовтня 1955 року „Сергія” – Линника Степана.

Сергій Кричильський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.