Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Українські перемоги: якщо треба, то можемо [Випуск № 1227]

Нині ми стали свідками та учасниками дивовижних трансформацій, які відбуваються з нашим народом. До перемоги ще далеко, війна за Україну лише розгоряється, ворожий чобіт поки що топче значну частину нашої землі, тож доведеться багато й плідно попрацювати, щоб нарешті запанував мир. Але, попри всі умовності, негаразди, проблеми й гібридність епохи, у якій доводиться жити, такі поняття, як героїзм, жертовність і відданість, нікуди не подінуться. Мужність простих вояків руйнує стереотипи й наближає нас до перемог.

Красний Лиман

3 червня 2014 року сили Антитерористичної операції розпочали звільнення Красного Лиману на Донеччині, а вже 5 червня над міськрадою та міськуправлінням міліції міста було знову піднято український прапор. Про початок операції з визволення міста й баталії на підступах до нього розповідає безпосередній учасник подій – Дмитро Моклецов, боєць 25-ї окремої повітряно-десантної бригади.
«Це був наш перший бій, бойове хрещення. Ми дістали завдання знешкодити лігво снайперів на підступах до Красного Лиману і просуватися далі. 
Виїхали о третій ранку. На допомогу нам дали Нацгвардію з бойовими машинами. У всіх перший бій, усім страшно. Рухаємося колоною, дощ мов із відра, дивлюся в очі хлопцям – круглі як п’ять копійок. Доїжджаємо до траси на Лиман, а там чи 95, чи 80 бригада обстрілює «зеленку», робить нам коридор. Ми зупинилися, теж пустили пару залпів. Звідти до місця розташування снайперів, водонапірної вежі, зовсім недалеко. Але туди ми не доїхали: потрапили в засідку.
Нас почали обстрілювати із «зеленки» – Нацгвардії не стало. Розвернулась і поїхала. Як потім з’ясувалося, вони нібито не мали наказу стріляти, були для масовки. Ми прийняли бій. Я був заступником командира БМД і водночас механіком-оператором, стріляв із гармати. Наказано було вести вогонь по недалекому блокпосту. Не помітив, як вистрілив дев’ять разів, від блокпоста нічого не залишилося. Раптом побачив, що за бронею ховається моя піша колона. Їм щось не давало вийти з-за машини. Били десь із флангу. За блокпостом стояв двоповерховий будинок, до другого поверху забарикадований мішками, і звідти з маленької бійнички строчив кулеметник. Я зарядив фугас, хоч ніколи цього не робив, і вистрелив. Знав у теорії, що летить навісом. Може, це Бог скерував, невідомо, чув як усі, хто сидів у броні, молилися – і фугас, ніби в уповільненій зйомці, влетів навісом чітко в те мале віконечко. Усе розсипалось, і я на мить розгубився. Блокпост зайняли без утрат і просунулися далі.
Неподалік Красного Лиману поставили нашу артилерію, а самі зайняли позицію на краю міста навпроти заводу. Окопалися. Була інформація, що на заводі сепаратисти. Вночі до нас намагалися пробратися їхні розвідники, добре, що волонтери попривозили тепловізори, і ми їх бачили. Нас пробували обстрілювати. В один прекрасний момент упіймали в лісі двох язиків. Люди з російськими паспортами та військовими квитками, в одного при собі лише пістолет Макарова, а в другого – ніж і бінокль. Казали, що грибники, але ніхто їм не вірив. Посадили в яму й повідомили СБУ. Не знущалися, все по-людськи, що ми їли, те й вони. Поки були в нас, допомагали окопи рити.
Пробули на посту ще два тижні – жодних обстрілів. Грандіозні бої під Красним Лиманом, як деінде, теж не точилися. Це був тільки початок серйозної війни. Іще без важкої техніки й танків. Максимум, із чого могли стріляти, – це з гранатометів. Ми просто витіснили бойовиків із двох сторін, і вони відійшли в бік Донецька».

Маріуполь: прапори на балконах на Луганськ: спостерігайте...

Похід української армії на окупований Луганськ, що розпочався в середині липня 2014 року, мав усі шанси завершитися гучною блискавичною перемогою. Тільки, як завжди, чогось забракло. Щонайменше – мудрості й волі вищого керівництва армії та держави. Утім, це аж ніяк не применшує героїзму й жертовності наших бійців, які неймовірними зусиллями та ціною своїх життів відвоювали величезний масив територій Луганщини. Ось що розповів "Тижню" безпосередній учасник цих боїв, вояк батальйону «Київ-12» Юрій.
«Наступ на Луганськ для нас почався з боку Щастя. Потім Красний Яр, Вергунка, Станиця Луганська. Далі він розширювався донизу, в бік Донецька, але я там не був.
Увесь час точилися бої. У Щасті ми міцно закріпились і перелізли на Веселу гору, це 5 км від міста. Там був перший обстріл «Градами». Раніше вони десь далеко били: сепаратисти, мабуть, тоді ще добре не вміли з ними працювати. А от на Веселій горі вперше обстріляли прицільно. Там у нас було хтозна-скільки «трьохсотих» і перші «двохсоті», бо «Гради» почали детонувати в кронах і накривати все довкола. Стріляли щодня. Дуже гарно нас привітали із Днем незалежності: до сьомої вечора вогонь був безперервний.
На Веселій горі стояли не тільки ми, а й Нацгвардія та артилерія. Ми там ціле підземне місто зробили. Зараз на тих позиціях бойовики. З гори видно і Щастя, і Луганськ – це кілометрів за 15 до центру, дуже зручна позиція. Сепаратисти, до речі, мали купу російської зброї. Із того, що бачив, – кулемети «Утес». У нас таких не було.
У Красному Яру ми взяли дуже багато полонених. Там два дні тривав суцільний треш. Наш батальйон уперше опинився не в стрілецькому бою, а під мінометним обстрілом. Коли ворог зрозумів, що втратив Красний Яр, почав глушити навіть по своїх, аж підірвав власний БТР.
Коли почався наступ на Луганськ, ми хотіли його розрізати. Обійти довкола (була така можливість) і, вдаривши з боку кордону, розділити на дві частини. Могли здобути обласний центр. Уже доїздили до аеропорту, але команди не було. На Вергунці нас серйозно штурмували, ми охороняли дорогу й залізницю, бо там був не просто блокпост, а укріпрайон. Іншим способом у Луганськ не проїдеш.
Проросійських бойовиків із півмільйонного Маріуполя сили АТО вибили 13 червня 2014 року. Основну частину роботи виконав «Азов», який на той час був батальйоном МВС (і лише згодом формально перейшов під командування Нацгвардії та став полком; незабаром «Азов» реорганізують у бригаду спецпризначення)».
«Того дня з нами були бійці Національної гвардії та батальйон «Дніпро-1», – згадує боєць «Азова» Байда. – Ми мали забезпечити всю штурмову частину роботи, у той час як нацгвардійці та «Дніпро-1» стояли в очепленні. Потім, після штурму, вони мали піти на зачистку міста. Однак зрештою Нацгвардію командування вивело, а рішення щодо батальйону «Дніпро-1» мені не відомі, але я знаю, що зачищав Маріуполь також «Азов».
Укріпрайон терористів, зазначає боєць, містився на перетині вулиць Грецької та Георгіївської. «…Пам’ятаю перший вибух – ВОГ із підствольника, який вибухнув просто під ногами нашого бійця…Його тяжко поранило. Ми тоді тільки вивантажувалися з КамАЗів», – згадує Байда.
Незважаючи на важкий початок, місто, на щастя, взяли фактично без втрат. «Двохсотих», каже боєць, не було взагалі. Були поранені, зокрема один важкий.
«Було відчуття тріумфу, оскільки ми ні на кого, крім себе, особливо не розраховували, – згадує боєць «Азова». – План звільнення Маріуполя розробило наше командування. У його розробці брало участь шестеро: комбат Андрій Білецький, Черкас, Душман, Боцман, Палій і ще хтось. На своєму полігоні в Бердянську ми приблизно відтворили перехрестя міста, приблизно відбудували барикади, щодо яких мали розвіддані. І почали відпрацьовувати рефлекторні моменти: як ходити, як кидати гранати, як захоплювати… Тоді ми були фактично дилетантами. Готувалися суто до цієї операції».
Після штурму та зачистки укріпрайону й прилеглих до нього кварталів на вулиці Італійській бійці почали вантажитися в машини, щоб вирушити далі, в аеропорт міста. «…І тоді на балконах стали з’являтися перші жовто-блакитні прапори, – усміхається Байда. – Вже тоді Маріуполь здивував нас своєю проукраїнською позицією, хоча й не так сильно, як здивував кількома місяцями пізніше, у вересні. Тоді нас у місті було зовсім небагато. Лише ми й трохи бійців Нацгвардії – смішно для оборони! Але місцеві мешканці почали влаштовувати проукраїнські мітинги, масово зголошувалися вступити до батальйону, підключилися до волонтерської роботи зі зміцнення оборони міста… Людей на наші заклики відізвалося просто море! Тоді мешканці фактично власними руками створили лінію оборони».
…У червні Маріуполь оголосили звільненим. Тоді ж, зауважує Байда, у місто переїхала Донецька ОДА.

Звільнення Дзержинська

21 липня 2014 року над звільненим Дзержинськом знову замайорів український прапор. Успішну операцію провів штурмовий загін Сил спеціальних операцій ЗСУ за подальшої підтримки Національної гвардії. Ось що розповів про звільнення Дзержинська безпосередній його учасник, військовий журналіст підполковник Петро Гасай.
«Ми під’їхали до міста близько шостої ранку. Хлопці розосередилися й почали квартал за кварталом підступати до міськадміністрації, де, за даними розвідки, містився штаб сепаратистів. Дорогою зустрічалися місцеві мешканці, поодинокі автомобілі. Два не відреагували на команду зупинитися, тож ми стріляли по колесах. Як виявилося, недарма. Це були озброєні сепаратисти. За кількасот метрів до адміністрації нашу групу було виявлено, і сепаратисти відкрили вогонь із сусідніх будинків. Ми дали відповідь, швиденько зачистили їх, кількох взяли в полон і миттєво захопили міськадміністрацію. Від моменту, коли заїхали в місто, до її захоплення минуло не більш як 20 хвилин. Діяв штурмовий загін Сил спеціальних операцій. Хлопці справді аси. Злагодженість повна…
У міськадміністрації звільнили заручників – до 10 осіб. Жінки, люди похилого віку й зовсім молоді хлопці. Зайняли вогневі позиції, виставили прикриття і почали перевіряти саме приміщення на наявність сепаратистів та вибухових предметів. Поверх за поверхом, кімната за кімнатою. Щойно вилізли на дах піднімати стяг – кулеметник підійшов до флагштоку, щоб зняти деенерівський, і по ньому з багатоповерхівки навпроти відкрили снайперський, а потім кулеметний вогонь. Ми зайняли позиції на поверхах і на виходах, а сепари стали стягувати резерви й стріляти. Їм на підкріплення під’їхала бронетехніка: БТР 70, БМД і два танки. Нас оточили й почали по нас працювати: сидиш у коридорі між кабінетами й тільки чуєш гуркіт, незрозуміло, з якого боку зайде. Танки по нас стріляли більш як 20 разів. Коли влучає в зовнішню стіну будівлі – нормально, а коли у вікно чи внутрішню стіну – гірше. Один поцілив у наш поверх, метрів за три, то ми з командиром аж відлетіли.
Хлопці не виказували найменшого сумніву і страху, давали гідну відсіч. Так ми трималися близько шести годин. Коли сепари зрозуміли, що нас не викурити, підпалили другий поверх. Тоді найбойовіші з наших залишилися тримати будівлю, щоб не впустити їх, а решта зі звільненими заручниками спустилася в підвал за димовою завісою.
Ми чекали підкріплення. Але сепари також не сиділи склавши руки: перекривали дорогу, влаштовували засідки, заблокували залізничний переїзд. Поки його зачистили, час ішов. Так ми вистояли вісім годин. Нас було 30 проти їхнього угруповання з більш ніж 150 осіб із бронетехнікою. За цей час поміж наших було лише три неважких «трьохсотих» і жодного «двохсотого». Завдання штабу захопити адмінбудівлю, втримати її і звільнити заручників виконали без втрат. Ще й підбили БТР і один танк. Коли ми тримали оборону, Ґіркін на своїй сторінці писав: «Тридцать наглых укров хотели взять горадминистрацию в Дзержинске и заживо сгорели в подвале». Де там.
Коли підійшло підкріплення, сепари зрозуміли, що їм вже закривають тили і, якщо візьмуть у кільце, ми також вдаримо. Вони кинули техніку і втекли в Горлівку. Фактично це вже був повноцінний наступ. З цього й почалося».

Попасна: без жодного пострілу

Місто Попасну, залізничний вузол за 90 км від Луганська, сили АТО взяли під контроль 22 липня 2014 року. Того самого дня, до речі, було визволено й Сєверодонецьк Луганської області. Як підкреслив тоді радник міністра внутрішніх справ України Антон Геращенко, Попасну звільнили частини ЗСУ та Нацгвардії, але «основною ударною силою при тому був 3-й батальйон Нацгвардії «Донбас».
«Попасну ми брали тричі. І третього разу зайшли без бою, – розповідає "Тижню" Дмитро «Тайлер» Різниченко, боєць батальйону ЗСУ «Донбас-Україна», який тоді воював у лавах підконтрольного Нацгвардії батальйону «Донбас». – Я приїхав на базу в Артемівськ, коли наші саме поверталися з чергового бою за Попасну. Були втрати. Тоді я був у навчальній роті, якій зброю ще не видали, тому випросив у друга автомат, сів у автобус і за особистою ініціативою разом зі штурмовиками поїхав брати місто…»
"Тайлер" так і не дізнався, хто саме з армійців допоміг тоді добровольцям, але підкреслює, що підтримка ЗСУ була. «Був танк – не наш, це точно. Ймовірно, армійський. Решта колони наша. Ми висадилися неподалік Попасної, довго стирчали в полі, потім під’їжджали ближче й знову стирчали… Спека, пити хочеться, але ми чекаємо. Згодом танк поїхав уперед, але не стріляв. Ми вирушили туди, де був попередній бій. Побачили землю, всипану гільзами, але тіл наших не знайшли. Потім натрапили на накритий нашою артилерією блокпост сепаратистів – там не було нікого. Підійшли до напису «Попасна» – теж нікого! Уже в місті наші штурмовики почали зачищати будівлі, а я пішов уздовж дороги в центр. Невтямки було: у місті справді немає бойовиків чи нас заманюють? Але я зрозумів: якщо розвернуся, то наші й стрілятимуть по мені з переляку, тому крокував уперед. Місто було пусте: ані собак, ані котів, ані птахів, ані людей… І тут підлітає джип із комбатом Семенченком, він махає мені рукою, я застрибую на підніжку і мчимо до центру. А там уже люди з прапорами українськими… Так із третьої спроби ми й узяли місто – без жодного пострілу».

Мар’їнка: «всім операціям операція»

Мар’їнку – стратегічне місто, майже впритул прилегле до Петровського району Донецька, потенційний плацдарм для звільнення обласного центру – сили АТО звільнили 5 серпня 2014-го. Перемога дісталася важко й не без утрат: один загиблий (боєць «Азова», громадянин Російської Федерації, позивний Балаган) та 14 поранених (9 із них – унаслідок підриву нашого танка на фугасі). Під час зачистки по Мар’їнці постійно працювали ворожі «Гради» та великокаліберні міномети. Артилерія противника, зокрема й під час операції зі знищення ворожого блокпоста, біля якого сепаратисти влаштували засідку, працювала не тільки по силах АТО, а й по своїх.
«Тоді ми приїхали до Оленівки (Волноваський район Донецької області. – Ред.), де зустрілись із 51 механізованою бригадою. У них був комбат із позивним Фазан – дуже крутий дядько! – розповів "Тижню" «азовець» Байда. – Звільнення Мар’їнки тоді зайняло весь світловий день. Бої точились і в темряві: уже майже вночі ми потрапили в засідку в передмісті Донецька».
«Для нас це були супербої, – каже хлопець. – Ми, звісно, вже мали якийсь досвід, якусь підготовку… Але на той момент це була всім операціям операція. Взяли ми Мар’їнку, відверто кажучи, завдяки характерові та ентузіазму. Планування дій, безперечно, було. І, коли Фазан з Андрієм Білецьким стояли й дивилися на мапу, все мало чіткий вигляд. Утім, під час боїв у радіоефірі зчинився страшний хаос, була погана координація… Але ми все-таки дійшли до межі Донецька, зайняли блокпост. Наступного дня 51 бригада вже виставила там власні блокпости. На жаль, у нас був перший «двохсотий» – Балаган…»
На відміну від Маріуполя у цьому звільненому місті «Азов» не затримався. «Наша головна відповідальність – південний фронт, Сектор М, – підкреслює Байда. – Розгорнувши наприкінці зими поточного року широку наступальну операцію, ми звільнили Павлопіль, Комінтернове, Широкине, відсунули лінію «комфорту» ближче до Новоазовська й після того сконцентрувались у Широкиному, де зараз відбуваються найактивніші бої в секторі протистояння».
А Мар’їнку в украй складній ситуації вже влітку 2015 року вдалося втримати відважним бійцям 28 бригади ЗСУ. За оцінками журналіста BBC, ця червнева баталія стала наймасштабнішою від моменту підписання Мінська-2.
Роман Малко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.