Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
22
жовтня
Випуск
№ 1342 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Отаман і його козачата [Випуск № 1222]

Олександр Гімбаржевський народився в 1923 році в с. Лисин Демидівського району Рівненської області. Це людина надзвичайних здібностей. Бог дарував йому неабияку фізичну силу: п’ятнадцятирічним хлопцем він піднімав і вантажив на віз 100-кілограмові мішки із зерном, боров всіх своїх ровесників. Олександр мав чудову пам’ять: читав напам’ять кобзаря Шевченка, вірші І.Франка, Л.Українки та інших поетів. Знав назви всіх птахів, що водились в наших теренах, назви рослин і комах. Був він також талановитим музикантом: грав на баяні, скрипці та на всіх інших струнних інструментах.
В дитинстві ми, хлопчики 12-15 років, пасли коней і корів в лісі і на лузі, що називався Бендюга. Луг дугою омивала річка Стир. Там росла велика розлога верба, під якою ми, пастушки, спорудили з тичок і очерету великий курінь, в якому ховались від дощу, і дали йому назву «штаб». Себе ж ми стали називати «козачатами». Олександра вибрали отаманом. Біля верби ми розпалювали вогнище, розташовувались по колу, а Олександр нам розповідав казки, декламував вірші, читав і розповідав оповідання про козаків, гетьманів та отаманів: Богдана Хмельницького, Тараса Бульбу, Мазепу, Петлюру, Коновальця та ін. Там ми займались спортом: хто далі і вище скочить, швидше пробіжить, дальше пропливе по воді, вилізе скоріше на дуба, де високо гілля. Також стріляли в ціль з лука, кидали гранату (гирю). Луг Бендюга граничив з лісом Перекальщина, де на березі річки Стир було дуже гарне місце для купання: пологий піщаний берег. Ми там купались, але діти польських осадників, що жили на іншому боці лісу в польській колонії Полянівка, нас звідти завжди проганяли, мотивуючи це тим, що ліс належав польському пану. Через те, що ми часто з ними бились, поляки спалили наш курінь. Тоді отаман Олександр зібрав нараду, на якій було вирішено відомстити ляхам, які знущались над нами на нашій рідній землі Україні. Ми поробили всім луки і стріли з очеретин, на кінці яких були виплавлені кулі, поробили з бузини пукавки, понабирали в торби камінців і над стежкою в лісі, якою проходили польські діти, зробили засідку. Частина хлопчиків залізла на дуби, інші поховались за кущами. Ми виставили стежу, сигналом якої було «пугу-пугу». Почувши сигнал, ми приготувались, і як тільки поляки зрівнялись із нами, на них посипались каміння і стріли. Багато з них було поранено. На другий день до батька Олександра приїхала поліція. Олександра сильно побили, а на батька наклали великий штраф. Також забрали всю українську бібліотеку - два повних вози книг та журналів. Ту бібліотеку подарував Олександру старший брат Пилип, котрий закінчив українську гімназію в Золочеві на відмінно. Поляки пропонували йому безкоштовне навчання в університеті, тільки щоб він прийняв польську віру. Але той відповів, що українцем народився, українцем і помре. Брат Олександра був членом ОУН. Йому вдалось виїхати на навчання в Югославію, де він закінчив університет. Коли ж на Югославію напали німецькі фашисти, Пилип виїхав до Канади. Там він закінчив аспірантуру і активно працював в українській діаспорі. Там же в Канаді він і помер.
Пилип подарував братові велику українську бібліотеку, з якої Олександр черпав свої знання. Крім бібліотеки, Олександр виписував багато журналів, таких як «Сонечко», «Золотий колос», «Молоді каменярі». Багато екземплярів він безкоштовно роздавав дітям. Він ходив на заробітки і всі зароблені гроші тратив на пресу.
На початку осені 1939 року, коли до нас прийшли другі окупанти, Олександр, знаючи їх злочинні дії із преси, вирішив втекти за кордон. На Бузі його спіймали прикордонники, доставили в районний відділ НКВД, де сильно побили, протримали 10 діб, а потім відпустили додому як неповнолітнього. Зима 1939-1940 рр. була дуже сильна, морози сягали -30- 35С°, снігом були занесені всі дороги.
В ніч під Різдво Христове з 6 на 7 січня 1940 р. чекісти із військовими НКВД вирішили заарештувати всіх активістів українців по району. З нашого села було заплановано арештувати 5-х активістів: Демчука Андрія, Гімбаржевського Олександра, Бушевського Анатолія, Кравчука Сенефона та Гордієвого Василя. Забрали трьох, а Бушевському Анатолію і Гордієвому Василю вдалось втекти і піти в підпілля. Заарештованих полями привезли в село Княгинин, де в будинку колишньої гміни розташовувалось НКВД. Олександра серед ночі викликали на допит. Коли слідчий з якоїсь причини нагнувся, Олександр вдарив його табуреткою по голові, вибив вікно, на якому не було гратів, і втік. Коли слідчий опритомнів, негайно була організована погоня. По свіжих слідах на снігу Олександра догнали на Перекальських полях. До ранку всіх затриманих відправили в Дубенську тюрму. По дорозі над Гімбаржевським енкаведисти дуже знущались. Руки в нього були дротом прив'язані до рожен, кожух був розщебнутий. Везли їх полями, бо дороги були заметені снігом. На хуторі в Бокіймі зупинились, щоб відпочили коні. Олександр дуже просив попити. Один з конвоїрів приніс йому велику кружку води і став напувати. Побачивши це, другий конвоїр підскочив, вибив кружку з рук, і вся вода вилилась на одяг Олександра. Так із розщебнутим кожухом і мокрою нижньою одежею провезли його близько 20 км до Дубенської тюрми, в яку занесли його вже на ношах. Про все це розповів мешканець с. Княгинин Кондратюк В., який відвозив Гімбаржевського Олександра з Княгинина в Дубно. Більше про Олександра відомостей немає. Мабуть, помер від простуди в тюрмі. Царство йому небесне!
Вже влітку 1942 року ми всі вихованці Олександра, «козачата», були членами юнацької організації ОУН. В той час в нашому селі був організований пункт зв'язку, який обслуговував надрайонний провід ОУН, що розміщався в маленькому хуторку Кісилин.
Цей хуторок (4-5 хат), якому підпільники дали псевдо «Фінляндія», знаходився на окраїні Перекальського лісу, де в річку Стир впадала річка Рача. Шестеро з нас, найактивніших юнаків, працювали зв'язківцями. Кожен мав свій напрямок. Моїм напрямком були села Лопавши, Хрінники, Товпижин, Вербень та м. Берестечко. В пункті постійно чергував зв'язківець і підвода, виділена станичним. Також через наш пункт проходила кореспонденція таким керівникам на псевдо: Ватра, Білий, Еней, Юрко, Бувалий, Чернота, Гірняк, Береза, Микола, Журба і Босота. По зв'язку ми переводили людей. В листопаді 1943 року двох наших зв'язківців, рідних братів Миколу і Георгія Малишуків, на очах їх батька і матері вбили німці з поляками. Наближався фронт. Наші терени були під німцями, а потім під більшовиками. В березні наш пункт зв'язку був розпущений. Було сформовано більш законспірований зв'язок.
Літом 1944 року мене забрали до війська і в жовтні я вже був на передовій. В передмісті Варшави був легко поранений і контужений. Після лікування в госпіталі в м. Замості мене забрали в 6-ту повітряну армію, з котрої після визволення Варшави сформували 4-й польський авіаційний корпус. Таким чином я попав в польську армію, в якій служив до кінця 1946 року.
В листопаді 1944 року наших колишніх зв'язківців призвали в армію. Служили вони в м. Уфі. Влітку 1945 року на них поступив донос. Там же, в Уфі, їх всіх заарештували. Мене арешт минув, бо я в той час служив у польському війську. Над юнаками в тюрмі дуже знущались. Один із них, Віталюк Афоній, не витримавши тортур, помер. Другий, Іщук Федір, втративши здоров'я, помер вже через рік на волі.
Віталій Джеджера 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.