Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Чи є це свято? Чиє це свято – “…со слезами на глазах…” [Випуск № 1220]

Незважаючи на агресію Росії і прийнятий закон про вшанування полеглих у Другій світовій війні 8 травня, як у всьому світі, законодавці все ж залишили шпарину, згідно з якою і 9 травня залишається святковим днем, хоч і без параду та пишноти.
24 роки тому український народ виборов волю і відродив свою державність. На мапі світу знову  з’явилася  велика європейська держава – Україна після кількасотлітнього неіснування. З’явилася всупереч Росії, яка століттями тримала її в кайданах, перетворивши в рабів усіх українців, які не загинули у боротьбі за свою волю.
Розлючений брат-трансвестит Росія пішла на свою сестру – Україну – війною, щоб “панудіть єйо к міру” (змусити не захищатися і погодитися на нову залежність і неволю), як у 2008 році таку ж сестру – Грузію. А перед тим – сестру-Молдову…
Менше з тим! Ми – є,  і на повних підставах радо святкуємо визволення з неволі – День Незалежності України. Це наше найбільше державне свято, але відзначаємо ми й низку інших – менших за рангом і за значенням для держави і народу свята. І серед таких інших у т. ч. Дєнь Пабєди (День перемоги по-нашому) 9 травня, у зв’язку з чим виникають неминучі питання.
По-перше, чому у травні, а не у вересні? Чому ми прогавили таку унікальну дату – 75-річчя “парада побєдітєлєй” у Бресті у вересні 1939 року, на якому радянський комбриг Кривошеїн з німецьким фельдмаршалом Гудеріаном спільно вітали переможців – колони Червоної Армії і Вермахту під однаково червоними прапорами двох братніх соціалістичних спільників світового розбою – СРСР і фашистської Німеччини?
По-друге, якщо ще й 24 роки не минуло, як ми визволилися і стали державою, які ж ми, у біса, були переможці 70 років тому! Хто у римському амфітеатрі був переможцем – скалічений, стікаючий кров’ю раб-гладіатор чи його рабовласник, який підлікує раба і завтра знову кине його завойовувати чергову перемогу для свого старого чи у разі перепродажу раба – нового господаря-рабовласника?
Саме таким новим рабовласником-правонаступником Сталіна проголосив себе – Путін. Він відверто заявив, що ніякої заслуги України у Великій Вітчизняній війні не було.
Як це не прикро чути, але Путін правий. Ну не було тоді України, була окреслена на мапі територія Української РСР. Не було і українського народу – було населення СРСР – совєцький народ-гладіатор, вояк, працівник – однаково: раб є раб, національність якого нікого не цікавила.
Для раба не було і бути не могло “вєлікай атєчєствєнной вайни” (Великої Вітчизняної війни), бо “атєчєством” був рабовласник. Без різниці, хто нападав і хто захищався. Для раба не існувало різниці, чи це справедлива, чи загарбницька війна: його на неї гнали під нагаями-автоматами наглядачів-заградзагонів.
То ж для підневільного й бути не могло перемоги, бо у будь-якому разі він залишався рабом того чи іншого рабовласника. Так і для українців не було вибору, під яким окупантом опинитися і який з них гірший, бо добрих не буває. Але під німецькою окупацією, хай чужі і жорстокі, але діяли якісь закони і правила гри, а під радянською – навіть поняття про законність не існувало в принципі (чи не тому на бік німецьких окупантів мільйонами переходили радянські солдати у РОА, бо і для них не було вітчизни, а значить, і вітчизняної війни).
Україна у Другій світовій війні (як і в першій) виявилася жертвою. Через неї котилися криваві хвилі із сходу на захід, і назад, і знову на захід. Українці гинули до війни під радянським окупантом у громадянських війнах, від репресій, депортацій, голодоморів.
Але й після закінчення цієї страхітливої Другої світової війни українці продовжували гинути у все нових імперіалістичних війнах, без яких не могла існувати найагресивніша за всю історію людства Російська імперія зла по всьому світу: Корея і В’єтнам,  Ангола і Конго, Чилі і Нікарагуа, Німеччина й  Угорщина, Чехословаччина і Польща, Ічкерія і Карабах, Грузія і Литва, Афганістан…
Тисячі, десятки, сотні тисяч загиблих, скалічених, осиротілих коштували Україні вовчі апетити біснуватих кремлівських вождів-хижаків. Коли ж хтось намагався апелювати до закону, до розуму і справедливості або до світу, ці сміливці назавжди зникали у тому ж концтаборі на 1/6 землі. І лише Богом дарована нам у 1991 році незалежність від Росії дозволила українцям уникнути цілої низки війн, без яких спадкоємиця СРСР Росія жити не може: Ічкерія, Молдова, Грузія. Та не уникли ми прямої агресії Росії проти України.
І тепер нам пропонують святкувати на кістках наших батьків і дідів, наших найближчих перемогу їхніх убивць! Чи ж ми зовсім совісті не маємо, чи ж ми до церкви зможемо після цього увійти і поставити свічку за своїх загиблих родичів після такої наруги над їхньою пам’яттю!
Гаразд, але що ж  робити нашим  героям – ветеранам, але не Великої Вітчизняної, а ІІ світової війни, бо ті, хто гинув у 1939 році у Польщі чи Фінляндії або у 1945 у Маньчжурії, нічим не гірші від тих, хто так само гинув з 22 червня 1941 року по 7 травня 1945 року. Забути про них?
Потрібно добре придивитися: а чи це ветерани? Війна закінчилася 70 років тому, коли їм мало бути по 20 і більше років. Хотів би я побачити при статистичній тривалості життя українців 64 роки 90-річного браво крокуючого у святковій колоні центром міста рясно умедальованого “ветерана”! (Родичі справжніх ветеранів знають, що всі ці ордени призначали виключно старшим офіцерам, яких на передовій було негусто. Ті ж, хто місив болото в окопах, у кращому разі потрапили додому, а не в радянські концтабори. Там орденів теж не роздавали…) То хто ж тоді ці крокуючі “іконостаси” орденів і планок на новеньких кітелях? Може, варто придивитися до них та запам’ятати їхні обличчя, чи не доведеться з ними зустрітися у несвятковій обстановці, як у Криму чи Донбасі…
А по-третє, нам аж ніяк не годиться брати участь у тому фарсі – “Дні перемоги”. Не перемогла тоді Україна. Та й не за Україну тоді вони воювали. Знайдіть бодай одну книгу, один фільм, одну фотографію з гаслом “За Україну!” За Україну воювали виключно вояки ОУН-УПА. І нам має бути, нарешті, соромно, що ми, як папуги, десятиліттями повторюємо московську вигадку, підлий наклеп і не шануємо своїх справжніх героїв, які розпачливо вели нерівну, але дійсно Вітчизняну війну проти двох окупантів одразу за власну державу, за волю українського народу і волю своєї Батьківщини України. Добіг кінця Великий Піст, і ми радісно відсвяткували світле Христове Воскресіння з надією на воскресіння України, але…
Але, якщо ми досі не усвідомили себе українцями, якщо продовжуємо жити нав’язаними нам нашими ворогами стереотипами і символами, якщо ми не усвідомили і не висповідалися у своїх гріхах, то й до причастя не сміємо підходити. Якщо ми не змінилися самі, наша країна не може змінитися і воскреснути.
Отож найкращий час подякувати Богові за даровану нам Волю і попросити прощення у наших героїв, а не просто скандувати “Героям Слава!” А у травні замовити всеукраїнську Панахиду за душі мільйонів наших закатованих і загиблих на війнах співвітчизників, наших батьків і дідів – жертв московських убивць, які, схоже, ще не напилися нашої крові і знову хлебчуть її в Криму і Донбасі та прагнуть добратися до інших артерій.
Але цього вже замало. Настав час Нюрнбергу-2: час готувати великий міжнародний процес для визначення справжнього ідеолога і організатора ІІ світової війни з визначенням матеріального відшкодування втрат країнам-учасницям та надійного механізму знешкодження цього злочинця на всі часи.
Без цього, як всі тепер переконалися, миру у світі і в ХХІ столітті марно сподіватися.
Боже, Україну бережи! Господи, помилуй нас…

Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.