Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
22
вересня
Випуск
№ 1338 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Великдень під час війни [Випуск № 1219]

Жодному психічно здоровому індивідові не буває комфортно, коли на його очах чиниться якесь неподобство (несправедливість, кривда і т.д.), - це змушує до дій, спрямованих на виправлення ситуації, на відновлення своєї «пошкодженої світобудови» до стану, з яким «можна жити». Якщо ж такі дії в реалі, з якихось причин, унеможливлено (а якщо втручатися стрьомно? а якщо просто тупо - влом розбиратися?..), комфортолюбна більшість природно обирає, за законом душевної інерції, шлях найменшого спротиву - і виправдовує своє невтручання (класичний приклад - мовчки пройшов повз бандитів, котрі ґвалтують жінку) тим, що «скидає вину» - на жертву (а чого вона коротку спідницю одягла?!). Саме тут і пролягає межа людяности: та невидима «червона лінія», за яку так легко непомітно «заступити». У цих умовах банальна душевна лінь, оте відрухове прагнення захистити свій "равликовий" комфорт від неприємностей (на біса кому здалися чужі неприємності?!) виявляються найкращим "гачком" для психологічної "вербовки" комфортолюбців на сторону злочинця - нашою "вічно-людською" зоною вразливости перед Імперією Зла. І інформаційна остракізація "лузера" (від "сам винуватий" до "так йому й треба!") є тут обов’язковою частиною програми: на пам’яті всіх живих поколінь у нашій країні "лузерство" було й залишається "чумним тавром" - від якого за СРСР треба було втікати, щоб і собі, крий Боже, не "потрапити під роздачу", а в останнє двадцятиліття, поки визрівав, заповняючи по вінця й наш інформаційний простір, російський "гламурний фашизм", глумитися з невдахи стало якщо й не добрим тоном, то принаймні чимсь морально неосудним (за радянських часів із виплюнутих системою аутсайдерів публічно глумилися тільки вже відверті покидьки!). Технології "опускання" жертви за ці 20 років не змінилися - всього лиш масофікувалися. На початку 1980-тих КҐБ спеціально доручав "літературознавцям у цивільному" і тодішнім "властителям дум" нишком ширити в інтеліґентських тусовках "авторитетну думку", буцімто "Стус поганий поет" (отже, в підтексті, - ніякої трагедії для української культури, якби й не вернувся з табору...). Тусовки вірили - і заспокоювались (тим більше, що справдити "авторитетну думку" за текстами самого поета не могли, бо тексти були недоступні): в результаті, знищення таборовою адміністрацією всього Стусового доробку за 1980-1985 роки пройшло гладко - й нікого не сколихнуло як акт вандалізму… За такою самою логікою сьогодні в Росії 84% "підтримує Путіна" у війні проти України, - і це зовсім не означає, ніби населення Росії на 84% складається з монстрів-убивць: просто, всім цим мільйонам спокійніше вірити телевізору ("авторитетній думці") - тому що, здай вони собі, хоч на мить, справу з реального стану речей, - як їм накажете жити далі?.. Це самозахисне, авжеж. (Пітер Померанцев уже завважив, дуже влучно, що чекіст Путін зробив безпрецедентну кар’єру - йому вдалося завербувати цілу націю). Штука в тому, що ця інфекція не має кордонів. "У 84%" вербують не лише росіян. І всі ті європейські еліти, які майже рік глибокодумно дошукувались на ґвалтованій Україні "короткої спідниці" (фашизму-расизму-ксенофобії…), щоб хоч якось виправдати російську аґресію, теж далеко не завжди робили це за газпромівські гроші (не кажу тут про тих, хто цю "спідницю" попередньо не один рік нам був "малював"!), - просто, надто різким і брутальним стало для них пробудження з чвертьстолітнього сну "чаювання з Росією", надто страшною - відкрита за тим реальність, у яку непідготовленій свідомості важко було повірити, і їм потрібен був час на "ховання під ковдрою", щоб побороти в собі інерцію отих "84%", що живуть у кожній людині. На щастя, європейська культура має на те вироблені й давні імунні механізми. "Сила Путіна" - умовного, звісно, бо йдеться не про особу, а про систему, - якраз у тому, що він звільняє від необхідності любити. На перших порах це здається полегкістю: всяка-бо любов - це труд, вона передбачає мобілізацію всіх наших ресурсів тонкого плану: треба думати, розуміти, співпереживати, діяти… Куди простіше розслабитись - і просто насолоджуватися життям, адже так?.. (Що з того виходить - бачимо на прикладі Росії, яка останні 15 років саме так, зразково-показово, і прожила - і тепер агонізує так дико, брудно і страшно, як жодна з імперій, знаних людству в модерну добу). В істоті своїй, війна, яку веде Росія проти людяности - за "перемогу" в людині отих лінивих "84%", - це війна, вицілена проти самого осердя християнської культури (що нинішнє офіційне "російське православ'я" є, властиво, пародією на християнство, як диявол, за старою екзегетичною формулою, є "мавпою Бога", - це інтуїтивно, "на хлопський розум", очевидно вже й найзапеклішим агностикам). Розуміється, щоб "полюбити ближнього, як самого себе" (найточніша дефініція емпатії з усіх, мені відомих!), зовсім не конче бути християнином. Але унікальність християнства (як на мій скромний погляд агностика) в тому, що воно наважилося зробити свого бога не просто земним чоловіком - а абсолютним "лузером" з вибору: тим, хто, тріумфально проїхавши крізь юрбу, яка кричала йому "осанну" й сподівалася на царство, пішов натомість на найганебнішу, найпринизливішу смерть, призначену для покидьків і розбишак, - щоб перетворити ідеально кероване тодішніми політтехнологами-первосвящениками стадо "дітей імперії" на громаду "братів і сестер", скріплену діяльною любов'ю "по горизонталі": аналог сьогоднішнього громадянського суспільства. Отак, одним жестом (жертвою) перевернути всю шкалу вартостей - як стола торговцям у храмі… Погодьмося: переконливішої гуманістичної революції за минулі дві тисячі років людство так і не зазнало. І жертва Небесної Сотні, і всі наступні, складені впродовж першого року війни, жертви наших добровольців мали для українського суспільства те саме "склеююче" значення - це була і є, насамперед, школа людяности - співучасти, співпереживання, словом - "любови до ближнього, як до самого себе". Саме в цьому й полягає наша головна сила, якій ворог нічого, геть-таки нічогісінько не має протиставити. І тому за всяку ціну, всією своєю надпотужною індустрією масового розтління намагатиметься цю силу підточити - розхитати і зруйнувати зсередини. І тут уже, без перебільшення, кожне наше "рака" на адресу ближнього - кожен полегшений видих "так вам і треба, тепер вас можна не любити!" у бік Криму чи Донбасу, кожен "самозаспокійливий" штурхан у спину тому, хто спіткнувся й падає ("сам винуватий!"), - це маленька "Путінова перемога": здача нами території духа - повзучій руїні з мертвою пустелею в остаточному ліміті. Тож "будьмо уважні", як кажуть під час служби в християнських церквах. Наші Страсті ще тривають. І найосмисленішим гаслом у ці святкові дні звучить те, котрим віталися на Великдень українські повстанці минулої - порівняно з нинішньою, здавалось, геть безнадійної - війни: "Христос Воскрес! - Воскресне й Україна!". Вірю, що так тому й бути.
Оксана Забужко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.