Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Навчитель [Випуск № 1217]

90 років тому на благословенній Волинській землі народився видатний вчений, педагог-методист, просвітянин Борис Степанишин. Усе своє свідоме життя він віддав служінню українцям та рідній Україні, а у численних книгах та публікаціях будив громадську думку, вчив жити заради людей, плекав рідне українське слово. Пам’ятають Бориса Степанишина і в газеті «Волинь», на сторінках якої не раз звучали його полум’яні заклики борця і патріота. Народився Борис Степанишин 3 квітня 1925 року на Холмщині у багатодітній патріотичній родині. Його батько Ілько був дяком у православній церкві, керував церковним хором, займався господарством, бо був на всі руки майстер, а бабуся Оксана виховувала шестеро дітей. Коли сім’я перебралася на Волинь, у теперішній Горохівський район, свою патріотичну роль виконали українські націоналістичні організації — ОУН, «Просвіта».
Насправді мій тато пройшов шлях, притаманний більшості молодих волиняків 1939 - 1944 років. Займався просвітянською роботою, брав участь у різного роду молодіжних вишколах, зокрема у молодіжній ланці ОУН — юнацтві. Цікаво, що разом з ним вишкіл проходив відомий український поет Ростислав Братунь, дружні стосунки з яким не припинялися протягом усього життя. Після створення УПА Борис Степанишин був певний період зв’язковим і передавав грипси та таємну інформацію. З приходом на Волинь Червоної армії у 1944 році був мобілізований до її лав, воював у Польщі та Німеччині, був важко поранений. 
Ми вже, очевидно, встигли забути, що за радянської влади будь-який вияв патріотизму, любов до України вже вважалася страшною крамолою. А у працях, лекціях, виступах Бориса Степанишина завжди був присутній незламний український дух та віра у незалежну Україну. Такий націоналізм, звичайно, не міг бути непоміченим кагебістами, які вважали його особливо небезпечним і були готові у будь-яку мить запроторити педагога за грати.
Саме за націоналізм   його на рік виключили з Львівського університету, саме за це його не раз викликали на допити в КГБ, саме через це прослуховували нашу квартиру і всі телефонні розмови, саме через це його врешті-решт оголосили українським буржуазним націоналістом, посібником фашистів і звільнили з посади доцента кафедри української літератури Рівненського державного педагогічного інституту у 1982 році. Доходило до повного маразму: один запопадливий викладач звинуватив його в участі теракту проти Ярослава Галана. Одним словом, робилося все можливе й неможливе, щоб якомога більше очорнити світле ім’я Бориса Степанишина, знищити його морально та фізично. Не дивуйтесь, саме фізично. До нього не раз підходили працівники КГБ і запитували: «Ти ще досі не здох?», провокуючи тим самим на самогубство. 
На жаль, у той час я служив строкову службу у лавах збройних сил, а тому міг підтримати свого тата лише добрим словом у листах та ще своєю патріотичною позицією. Адже саме з того часу заради солідарності з батьком я практично перестав спілкуватися російською мовою в побуті, а розмовляв і розмовляю до цього часу лише рідною. Не повірите, але половина радіотехнічного батальйону завдяки мені, вітаючись, промовляли «Слава Україні!» 
А вдома, безумовно, лише його дружина та два його сини стали опорою і підтримкою для пана Бориса, бо більшість знайомих відвернулися від родини Степанишиних, чи то справді вважаючи їх головорізами-бандерівцями, чи то, в душі співчуваючи, боялися зашкодити собі зв’язками з націоналістами. Мало хто знає, що дружина Евеліна як справжня українська жінка, була поруч з татом на тому інститутському судилищі і захищала свого чоловіка до останнього. 
Ну і, звичайно, щоденна праця, без якої  Борис Степанишин не уявляв собі життя. За цей період він написав більшість своїх книжок, які були видані вже за незалежності України. Встаєш вранці, тато вже за письмовим столом, лягаєш спати — він ще за письмовим столом. Його життєвим кредо були слова Івана Франка: «Дай працювать, працювать, працювати, в праці сконать!» 
Одного разу увечері до нас у квартиру подзвонили, гостем виявився Любомир Шеремета, який передав привіт від Василя Червонія і запросив від його імені долучитися до просвітянських лав. Ми лише тоді чули, що інженер з «Азоту» Василь Червоній організував у Рівному Товариство шанувальників української мови. Ми вирішили вступити до цієї громадської організації. І не помилилися. Бо саме там і батько, і я знайшли своїх однодумців та зуміли реалізувати себе повною мірою. 
А Василь Червоній вже у той час завдяки своїй далекоглядності зумів розгледіти в Борисові Степанишині того, хто стане головою Рівненської обласної «Просвіти» на довгі роки і підніме цю організацію на найвищий рівень. З того часу «Просвіта» стала його життям: щотижня збиралося правління, на яке (о диво!) приходили найвищі посадовці області і звітувалися про виконання Закону про мови, на повну потужність запрацював Університет, читати лекції в якому приїжджали вчені, письменники, народні депутати зі всієї України, на найвищому рівні відзначалися ювілейні дати, проводилися мітинги, був організований збір коштів на пам’ятник Тарасу Шевченку в Рівному. 
Зі здобуттям Україною омріяної незалежності Борис Степанишин нарешті вдихнув вітру свободи на повні груди. Він встигав усюди — і в інституті, в якому його поновили на роботі у 1991 році, і в «Просвіті», і в Русі, і за письмовим столом. Саме на цей час припадає пік його наукової творчості, одна за одною виходять з друку десятки книг, сотні статей. А у 1995 році Борису Степанишину вручили державну премію України в галузі науки і техніки за підручник з української літератури для дев’ятого класу.  Здобув він її цілком заслужено, бо був справжнім науковцем, результатом роботи якого стали відкриття в галузі педагогіки та методики викладання української літератури у школі. Борис Степанишин розглядав літературу в школі як не просто окремий навчальний предмет, а цілий комплекс особливих ефективних засобів, спрямованих на створення кращих умов для навчання і виховання підростаючих поколінь, підготовки їх до життя і праці, активної громадської діяльності . Щоб здобуті на уроках знання з історії і теорії літератури, літературної критики і персоналій письменників, а також уміння і навики стали повноправним компонентом літературної освіти, учень, на глибоке переконання Бориса Степанишина, «може (і повинен!) застосовувати їх на гуртку, музично-літературному вечорі, читацькій конференції, в бібліотеці, в дописах до газет і часописів, в куточках і музеях письменників, на годинах класного керівника, на класних і загальношкільних зборах тощо». Основна форма «плекання читача» (вислів Б. Степанишина) – урок, але неабияку роль відіграють і позаурочні форми навчання.
Взагалі, методичний науковий доробок Бориса Степанишина настільки вагомий, що потребує окремого дослідження і, безумовно, навіки вписаний у золотий фонд української методичної науки.
І все ж, переконаний, шо основне призначення Бориса Степанишина на цій землі  - навчительство, метою якого було плекання українського шкільного вчителя нової формації - вдумливого, вимогливого, начитаного, вільного від пропагандистських штампів.  Майстерно володіючи лекторською технікою, він умів палким словом, а нерідко і піснею вмить заволодіти аудиторією, коли студенти готові брати на озброєння концепцію свого викладача, а головне – вірити йому.
Сотні вчителів Рівненщини , заряджені ідеями свого навчителя, стали у своїх школах висококласними спеціалістами, які вчать учнів  читати, мислити, аналізувати, виховують їх справжніми громадянами рідної України. Зрештою, не лише на Рівненщині. Бо не раз, як викладач інституту удосконалення вчителів, їздив з лекціями до вчителів Центру та Сходу України. Пам’ятаю захопливі відгуки вчителів Миколаївщини, які бажали постійно спілкуватися з улюбленим лектором. Цілком можливо, що у  несприйнятті мешканцями Миколаївщини російської пропагандистської отрути, є і маленька часточка праці видатного вченого.
Слухати Бориса Степанишина було одне задоволення : він вражав своєю ерудованістю, логікою, винятковою професійною пам’яттю (знав, приміром, напам’ять всього Шевченкового Кобзаря), а ще винятковою любов’ю до України і українців.
Прикро, звичайно, що час ніби завмер і про Бориса Степанишина практично публічно ніхто не згадує. Але водночас я розумію, що зараз не до ювілеїв, бо йде війна і підступний московський ворог готовий до широкомасштабного наступу.  А на владу сподіватися марно,  вона Степанишина ніколи не любила за його принциповість і небажання їй догоджати. Та й світ став іншим, матеріалістичним, не таким, про який мріяв Борис Ількович. Духовні цінності наразі замінені на долари, вілли, курорти, автівки. Розумію також, для того щоб оцінити усю велич постаті Бориса Степанишина та вивчити усю його творчу і наукову спадщину, повинен пройти певний період. Та й етап прагматичного матеріалізму теж колись закінчиться. 
Власне, не про ювілейні вечори пам’яті мріяв Борис Степанишин. Він жив Україною, був заангажований нею, мріяв про те, щоб хоч його внуки побачили її українською за змістом. Саме тому шанувати пам’ять про Бориса Степанишина — це бути гідними його заповітів і наближати час омріяної ним України.

Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.