Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Корсет для мрії [Випуск № 1216]

Віддзвеніли литаврами піар-торжества з нагоди 100 днів уряду, сформованого майже 50 на 50 президентом і прем’єром. Повсталі проти законів природи іміджмейкери вирішили не дати весні показати, хто і де... Але ж запах б’є в ніздрі.
Досі наша країна не має чіткого плану виживання, а головне — розвитку. Скажете: "Не до жиру". Відповім: "Не посіємо — не пожнемо". Реформи в країні не йдуть, а випадково або всупереч хаотично просочуються. Багато міністрів реформами називають те, що ними аж ніяк не є. Наприклад, Мінздоров'я пишається залученням до проведення тендерів міжнародних організацій. Припустімо. Хоча й там лобізму — з головою. Але ж річ у тому, що це — не ремонт. Це просто плиту в кухні помити. Що ж стосується самих реформ, то, навіть провівши "мантрові" децентралізацію, дерегуляцію, дегазифікацію і навіть боротьбу з корупцією, ми лише, у кращому разі, віділлємо з пластмаси деталі LEGO. Ключове запитання: щоб що? Якій точці зведення вони всі мають бути підпорядковані? Де інструкція? Не буває реформ заради реформ. У чому наші точки зростання? Яку економіку ми будуємо — експортоорієнтовану чи з обличчям, поверненим на внутрішній ринок? Які сфери економіки, при загальному розвалі, деградації та вбогості ресурсів, ми сьогодні мусимо рятувати попри все, щоб завтра на них обпертися, з їхньою продукцією вийти на ринки і бути конкурентоспроможними? Яка бізнес-модель України? 
Реформи мусять мати мету. Щоб не гасити постійно пожежу, працюючи в режимі "сьогодні на вчора", а все ж подумати про майбутнє і працювати на нього, чітко й послідовно, не дозволяючи кризі не бути нескінченною. Вже від мети залежатимуть і набір інструментів, і пріоритети використання вкрай обмежених ресурсів, коли рятуватимемо рештки активів нашої економіки. 
Якщо взяти за мету зменшення залежності від зовнішніх ринків, зробити ставку на повноцінний платоспроможний внутрішній ринок, — тоді нам потрібна політика високих зарплат і пенсій, пріоритетне вкладення коштів у людський капітал (освіта, наука, медицина) і концентрація держпідтримки на кількох перспективних кластерах, насамперед технології енергозбереження (від будинку, села-міста — до регіону і країни), енергетична ефективність виробництва (щоб не витрачали на випуск табуретки або шини вп'ятеро-вшестеро більше енергії, ніж конкуренти в Європі) і, очевидно, інфраструктурні проекти, які системно підніматимуть відразу по кілька галузей. 
Якщо взяти за мету нарощування експорту, тоді потрібні три речі — навпаки, на початковому етапі — дешева робоча сила (цього обвалом гривні ми вже досягли), захист власності інвесторів, стабільність (не факт, що демократія, Китай — приклад цього) і головне — відповідь на запитання, яка продукція стане візитною карткою України на міжнародних ринках. Очевидно, це не буде руда, хімія, первинна металургія, що виснажують ресурси країни, вбивають екологію, вкрай енерговитратні галузі. Тоді вже краще високоякісна й екологічно чиста продовольча продукція. Не зерно, молоко, м'ясо, насіння й рапс — саме продукти харчування, з високою доданою вартістю, з робочими місцями та наукою в Україні, а не за кордоном. IT? Створіть умови. Машинобудування? Рятуйте профільні виші та ще живі підприємства... Головне — визначтеся!
Багато носіїв влади переймаються цими питаннями або дискутують про них? 
Коли бути чесними, то в Україні сформувалася така ситуація. Верхи не можуть управляти по-старому, але хочуть. Низи не хочуть жити по-старому, але не можуть по-новому. 
Дивний ми народ: завжди боротимемося з диктатурою і завжди при цьому плюватимемо на демократію, якщо під демократією розуміти дотримання законів. Поштовхом до стратегічного, осмисленого розвитку держави й економіки у нас не служить ні авторитаризм, ні демократичні періоди. Більшість нас живилися радянською спадщиною при Кучмі, доїдали країну при Ющенку, обгризали кістки при Януковичу...
Ми обираємо владу, як банки, — хто більше пообіцяє, тому й відносимо голоси та заощадження. Віднесли? У стосунках із владою ми досить швидко робимо крок від любові до ненависті, не звинувачуючи себе в тому, що позавчора самі обрали цього президента, а вчора — цей парламент. Пригадуєте, у квітні минулого року ми запитали в жителів восьми областей "зони ризику", які були до того ж електоральною базою екс-президента: "Чи відчуваєте ви особисту відповідальність за дії Януковича та його команди?". Нагадаю, "безумовно, так" відповіли 4%... Але ж і цього разу попереджали. Попереджали, що не буває 13% на валютні вклади і 25% — на гривню. Це не банк. Це "пилосос" і "піраміда". І про інше попереджали: мільярдери першої хвилі, епохи первинного нагромадження капіталу, — це не просто люди з великими зубами, пазурами й міцними ліктями. Це люди з надзвичайно низьким моральним бар'єром, який дозволив їм свого часу зробити те, на що не зважилися ви. Але ж він гарно говорить, правда?.. На тлі некрасномовця Кучми, який говорив багато, але незрозуміло, Ющенка і вже тим більше Януковича, чиї виступи дивилися, жадібно відловлюючи чергову Ахметову та "умикнути" з "йолкою", людина, котра вміє гарно говорити, бачилася втіленням усіх чеснот, необхідних для президента. А виявилося — тільки однієї. Але ж попалися?
Ми вимагаємо обов'язкового вивчення у вишах української мови та історії — після 11 років вивчення у школі першого предмета і 7 — другого. Але ми не вимагаємо гнати поганою мітлою викладачів вишів, які за грошову закладку в заліковці приймають іспити, заліки, курсові, дипломи. Нам байдуже, що на наших очах убиваються і вже практично вбиті медична, інженерна, педагогічна, юридична, правоохоронна Школи. 
Ми вважаємо вичерпними виявами патріотизму національну символіку та волонтерство, а не сплату податків. Недавно я запитала топ-менеджера одного з банків, чи жертвує він гроші волонтерам на АТО. "Ні. Торік я, жодної копійки не приховавши, заплатив 2 млн. 830 тис. грн прибуткового податку. Я маю право розраховувати на те, що моя держава за ці гроші зможе забезпечити необхідним наших захисників". Якби податки платили всі або принаймні більшість, то країні не знадобився б такий масштабний волонтерський рух. Та й, якби платилися податки, в людей для волонтерства не було б такої ресурсної бази. Зате була б у держави можливість системно й ефективно забезпечити наші війська. А наше завдання полягало б у тому, щоб розшматувати уряд за втрату гривні з бюджету, призначеного для захисників України. 
У Європі звернення до судів із метою відновлення справедливості щодо незаконних угод, асоціальної поведінки сусідів, порушників громадського порядку, — норма. Переважна більшість людей таким чином намагається внести свою посильну лепту у збереження власного ж захисного шару, в якому робить діру будь-яке порушення закону. У нас цю європейську норму поведінки називають "стукацтвом". Які ми європейці? 
Інколи, замислюючись над тим, хто ж ми такі, я доходжу думки, що більшість моїх співвітчизників — анархісти-патерналісти. Ось такий оксюморон. Ми не благоговіємо перед владою. Не вважаємо інститут держави чимось, як заведено тапер казати, сакральним. Ми готові його обдурити в усьому й скрізь. І списати на нього всі злигодні та біди життя в Україні. Але при цьому переважна більшість, у кращому разі — сходивши на вибори, вважає, що держава зобов'язана забезпечити їй дороги, медицину, високу якість освіти, безпеки, зарплат, пенсій та рівня життя в цілому. Так не буває. 
При цьому, певна річ, не можна не помітити, що в країні лапками, в ім'я порятунку, збиває сметану, швидше, суспільство, ніж держава. Хтось ретельно, дотримуючись європейських стандартів і вимог, розвиває виробництво експортоспроможних продуктів харчування, меблевої фурнітури, пелетів, будматеріалів. Хтось, об'єднуючись із такими самими небайдужими громадянами, патрулює свої мікрорайони й райони, не розраховуючи на героїзм ментів тремтячих. Хтось розробляє і оббиває пороги держустанов зі своїми пропозиціями потрібних новацій для АТО, які до того ж легко впроваджуються. Хтось без допомоги держави налагоджує виробництво прицілів, бронежилетів, безпілотників, захищених систем зв'язку. Хтось витрачає дуже багато годин свого особистого часу, вкладаючи знання в талановитих українських дітей, які прославляють нашу країну на міжнародних олімпіадах. Хтось, всупереч багатоголосому істеричному верещанню "Не чіпай пастуха!", продовжує проводити журналістські розслідування, виводячи на чисту воду брудних мародерів від влади. Слава Богу, таких прикладів можна наводити дуже багато. Значно більше, ніж після першого Майдану. Але цього шару, затиснутого між яхтами та електоральними наборами з гречкою, замало для того, аби привести до тями країну. Є функції, які може виконати тільки держава: оборона; зовнішня політика; справедливість; масштабна боротьба за зовнішні ринки; освіта...
Чи виконує держава ці свої функції? Відповідь зрозуміла: ні. Чи здатна вона це робити своїм нинішнім складом? Моя відповідь: ні. 
Наша країна перебуває у стані війни. Ми боремося і ховаємо. Ми втрачаємо ресурси, виробничі потужності й ринки. Ми розполохали інвесторів і поступово розчаровуємо друзів. Ми вже майже повністю об'єкт, хоча мали шанс стати суб'єктом. В усьому винен Кремль? Не в усьому. 
Під час війни більшості зрадниками здаються ті, хто повідомляє ворогу місцезнаходження наших військ; підводить далекобійну зброю до лінії фронту для здачі, втікає в Росію, будучи спеціалістом-програмістом СБУ із забезпечення комплексів перехоплення мобільного зв'язку, і т.п. Але є й інші види зради. Саме під час війни, під час недуги, під час болю. 
Призначати на ключові посади не найкращих спеціалістів, а некомпетентних, профнепридатних, зате вірних і перевірених спільним бізнесом людей, — зрада. 
Для президента і прем'єра — у присутності західних спонсорів та союзників усміхатися одне одному і при цьому буцати одне одного під столом; закривати кадрові вакансії вірними дилетантами, з причини міжлюдської недовіри та політично-комерційної конкуренції; перекидати одне одному відповідальність за болючі для суспільства рішення, як гарячу картоплю біля багаття, — зрада.
Верховній Раді освячувати своїм формальним голосуванням затвердження кадрів, чия компетентність, як усім чудово відомо, не відповідає завданням, що стоять перед очолюваними органами, — зрада.
Тоді, коли вся країна переживає надзвичайно серйозні матеріальні проблеми, продовжувати красти і дозволяти красти мільярдами — зрада.
Замість того, щоб рішуче зупинити війну олігархів і, контролюючи всю правоохоронну систему, примусити монополістів прозоро вирішувати конфлікти й пройти примусову демонополізацію, — провокувати війну піраній, розраховуючи вийти одноосібно на простір звільнених мисливських угідь, — зрада.
Імітація боротьби з корупцією; суди над "ломиками", а не "ведмежатниками"; виборче переслідування вчорашніх за те, що масово роблять сьогоднішні, — зрада.
Допущення розвалу державної системи управління. Розвалу до такої міри, що жодна хунта не допоможе. Бо хунта — це зміна голови. А її ні до чого кріпити. Якість генерованих рішень, швидкість їх прийняття і чіткість формулювань ганебно впали. Виконавська дисципліна — викликає сльози. Рівень кваліфікації кадрів (і так низький) знищується недолугим законом про скорочення пенсій працюючим: пенсіонери, насамперед військові, масово залишають держоргани. Тільки за останні 10 днів близько 40 спеціалістів із економіки оборони та мобілізаційної системи залишили кабінети в міністерствах. Тепер ми платитимемо повноцінну зарплату слабшим спеціалістам, які прийдуть на їхнє місце, а їм — повноцінну пенсію. Виграш бачите? А зраду?
Піар-брехня в ефірах і відсутність чесної розмови з країною, визнання і усвідомлене (а не кон'юнктурно-вимушене) виправлення помилок — кадрових і смислових. Замість послідовної цілісної й логічної політики — безвідповідальне прагнення сподобатися всім і зберегти рейтинг. Це — зрада.
Встановлення на поталу публіці сміховинних зарплат у системі влади (що в низах системи провокує зростання хабарництва) і при цьому забезпечення топ-менеджменту держави "конвертованими" доплатами олігархічного походження — це зрада. 
Замість особистої відповідальності і збереження необхідного для функціонування збройних сил єдиноначалія — потішний Військовий кабінет РНБО, який вивчає бойові плани (!), приймає їх голосуванням (!), передає на розгляд РНБОУ (!), що, своєю чергою, їх рекомендує Верховному головнокомандувачу! Зробити все, аби тільки під час війни уникнути особистої відповідальності за прийняті рішення, — це зрада.
Коли прем'єр каже, що в його уряді реальним сектором займається "ніхто"; коли на питання про горизонт планування він відповідає: "Завтрашній день"; коли він чесно зізнається в тому, що як економіст знає, що потрібно робити, а як політик — не може собі цього дозволити, — це зрада.
Коли колосальна енергія народного духу була витрачена на утримання рейтингів, вибори і, як наслідок, розсадження потокових контролерів або безпорадних — переважно — імпортних міністрів, коли народні батарейки, за влучним висловом Кузьми, були витрачені на своєкорисливу бридню, а не на державні перетворення, — це зрада.
Володимир Путін — обличчя російської системи, фігура, що володіє бадьорою ходою, — не може бути об'єктом нашого з вами впливу. А наша влада — може. У своєму нинішньому стані вона не здатна вивести Україну зі штопора, в який, значною мірою через особисту гігантську самовпевненість і низьку компетентність, занурила країну. Що ж робити? Простої відповіді немає. Однієї пігулки від усіх хронічних хвороб — теж. 
Про хунту, яка однозначно перетворить Україну на парію, ми вже говорили. Третій Майдан розшматує зметану держсистему, а разом із нею (при активному використанні Кремлем створеного приводу) — і країну. Дострокові вибори, які багато хто прогнозує вже на майбутню осінь... Вони мало що змінять. Ресурси, інформаційні й фінансові, як і раніше, в руках стовпів нинішньої влади та їхніх спонсорів. Але навіть не це головне. 
По-перше, процес усвідомлення особистої відповідальності виборця за свій вибір усе ще, м'яко кажучи, не завершився. А по-друге, смію нагадати про вже колись написане: стара еліта відходить, нова тільки формується. Вибір між гнилим і зеленим? Час. Нам так потрібен час! Для того, щоб з'єднати досвід і молодість, а не гаманці й нові лоти на політичному аукціоні. Для того, щоб молоді усвідомили не тільки свої права — що вони вже зробили, — а й обов'язки. І, що ще важливіше,— набралися знань, необхідних для їх реалізації. Не дурні придумали три "П" — Патріотизми, Порядність і ПРОФЕСІОНАЛІЗМ. 
Знаєте, я багато разів могла, відгукнувшись на пропозиції, стати депутатом, міністром і навіть віце-прем'єром. Але щоразу щиро дивувалася: "Як? Я не зможу! Мені забракне компетентності!" Багатьом здалося, що цим питанням не варто заморочуватися. Варто. Хоча б після набуття статусу. І, до честі ряду молодих депутатів, процес гармонізації розмірів корони та власних знань іде досить активно, що, безперечно, згодом допоможе державі отримати лікарів, а не фахівців із макіяжу. Але часу немає. А змінювати підходи до управління країною необхідно сьогодні. Проводити кадрові заміни у виконавчій владі — сьогодні. І розробляти стратегічний план розвитку економіки, якого за нас жоден МВФ не напише, — теж сьогодні. І повертати, попри складність, віру людей у позитивні зміни, заряджати батарейки — теж сьогодні. 
Іншого виходу, ніж узяти владу в кліщі західного контролю та контролю громадянського суспільства, — я поки що не бачу. Синхронізувати дію "щелеп" буде непросто. І в Заходу є в Україні інтереси, які не в усьому збігаються з нашими національними, і громадянське суспільство — не косяк риб, який діє швидко, чітко й злагоджено. Зате в них є фінансова розвідка, а в нас немає іншої країни. Ми повинні примусити владу працювати, а не імітувати; боротися за країну, а не за власні рейтинги та доходи. Ми не можемо дозволити, щоб на місці нашої країни з'явився напис: "Загинула через дурість і жадібність.
Юлія Мостова

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.