Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Екскурсія війною, або Блюз східних доріг [Випуск № 1215]

– Поїхали зі мною на Піски. 
(Не вірю вухам). 
– Серйозно?.. 
– Ну та, давай. Фотоапарат є? 
– Так, є! Я зараз!
Мчу до рюкзака. Мене беруть із собою на саму передову! А я лиш волонтер Першого Добровольчого Мобільного Шпиталю імені Пирогова, парамедик поки що без бойового чи бодай хоч якого-небудь досвіду.
Суміш дитячого захоплення й дорослого, (хммм...) "очкування", пробачте мені на слові. Брати із собою якісь речі? Бронік шукати? Та ж сказали, що дадуть. Байдуже, аби швидше.
…Поїхали. Роздивляюсь нутрощі броньованого джипу, вдихаю запах металу та шкіри – майже так само пахнуть мої друзі-реконструктори в обладунку. Тут теж обладунки. А за кермом, який збіг, – "госпітальєр". Якщо ви розумієте, про що я.
Тільки століття – двадцять перше, війна справжня, зброя – теж. Як і ймовірність отримати із цієї зброї.
Пейзажі Сходу – степи, терикони, заводи й шахти – уже звичні. І навіть блокпости – як частина пейзажу. Дорогою обговорюємо смаки щодо кави. 
– А я не п'ю розчинної. 
– Ну-у, на безриб'ї й рак – пістолет. 
За кавою водії жартують про своє. 
– …Та з моєю ходовою двохсоті стають трьохсотими – встають і тікають, аби на цьому не їхати…
– …А я шо, я сплю тіки двадцять часов у сутки!..
Я була тут восени кілька разів. Але з тих пір блокпостів побільшало й контроль став суворішим. Здається, абревіатура "АТО" – це щось про минуле. Про сучасне – війна. Просте слово, поки воно не про тебе. Війна для мене пахне пилом, залізом та страхом.
Зупиняємось, одягаємо броніки. Який же він в біса важкий. Та то з незвички, далі буде легше.
Заїжджаємо в гості до сучасних лицарів-рятівників, нас чекають і раді. Їхній фургон-операційна з кінця січня врятував уже понад 70 поранених, яких вивозили з аеропорту та його околиць.
"Госпітальєри" не штурмовики, вони – медики. Можна бути яким завгодно спеціалістом у теорії: у бойових умовах більшість знань забудеш, і залишаться тільки доведені до автоматизму дії, а значення матиме лише одне: зможеш чи ні в умовах стресу, дискомфорту, а то й стрілянини над головою просто робити свою роботу. У "Госпітальєрах" залишаються ті, хто зміг.
Дорога на Піски – як швидкісний тунель, де не можна зупинятися й краще "втопити" сильніше. В останні дні тут не стріляють. Але посічені дерева, іржава техніка на узбіччі та фактична відсутність транспорту не залишають ілюзій: це дорога війни, а не мирного життя.
Заїжджаємо в село. Ні людей, ні тварин не видно. Вибиті шибки та вищерблені осколками стіни. Але люди тут є, і це найсміливіші з "госпітальєрів". Саме вони евакуюють поранених бійців із самого пекла, надають першу допомогу та відправляють у безпечне місце для повноцінного лікування.
Вони живуть у будинку, що виглядав колись палацом, а тепер – просто одна з побитих війною споруд.
– Вам господарі ключі під килимком залишили? 
– Аякже. На підвіконні.
Іванка – дівчина-сонце із чарівною усмішкою. Вона вперше мене бачить, але знайомлячись, потискає руку й обіймає. Які ми всі важливі одне одному на цій війні.
Нас поять кавою, годують пиріжками. Кажуть, що їм нічого не треба, а мені так хочеться хоч чимось допомогти, хоч якось висловити своє захоплення, і любов, і віру в цих відчайдух, яким, можливо, ніхто не дасть статусу "учасника АТО"...
Неподалік чути вибухи. Кажуть, що стріляють не по нас. Ходжу навколо, фотографую.
– Ти тут уперше. Тобі не страшно? 
– Та ні. 
– Це погано… 
А мені просто дивно, що навколо така весна, і повітря пахне вечірнім сонцем, як буває тільки навесні, і співають пташки. Звісно, шкірою відчуваю готовність "якщо що" падати або бігти й ховатись.
Та поки стріляють не по нас, і мені майже не страшно. Кажуть, що проти ночі стане значно "веселіше". У будь-якому разі нам час їхати. І я подумки бажаю всім триматись, і сподіваюсь ще повернутись сюди в більш корисній ролі ніж турист.
У якийсь момент між черговою точкою А і В я виникає відчуття: їзда по цих дорогах – це блюз. Це музика суму й надії, неквапний ритм кроків уперед, коли ти знаєш, що ще дуже далеко йти, але знаєш і те, що дійдеш обов'язково. Коли ти сам і водночас не сам.
Акорди в невизначеній тональності звучать у моїй голові, поки ми летимо крізь сутінки, а потім і крізь ніч.
Сьогодні маємо ще один пункт призначення – база Добровольчого Українського Корпусу "Правий сектор". Там ми ненадовго, до ночі маємо повернутись до себе. Та я встигаю поспілкуватись з кількома хлопцями, повечеряти та випити кави.
А ще відчути головне: ось вони, ті самі, для кого Україна, без перебільшень – понад усе.
І вони захищатимуть її не за винагороди чи статуси, а тому що не можуть інакше.
Дарія Зубенко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.