Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

За що і проти чого [Випуск № 1214]

Мій друг Євген Степаненко привіз із фронту скромненьку брошурку на 16 сторінок завбільшки з долоню «Пам’ятка учаснику антитерористичної операції» – цілі поточної війни в запитаннях і відповідях. Оцінюю її рівень скептично, він вибухає: «Як ти не розумієш? На передовій саме цього бракує! Напиши ти краще!».
Виявляється, чимало з тих, хто свідомо підставляє голову під кулі, не маючи аніскільки сумнівів у правильності свого в буквальному сенсі життєвого вибору, не можуть раціонально сформулювати власні мотиви. Не певен, що моя думка їм потрібна. Тож пишу радше для себе. Чому вони це роблять? Бо на нашу країну, Батьківщину напали.
Звісно, українці різні, й наша спільна Вітчизна все одно в кожного своя, трохи інакша. Тож і мотивація неоднакова. Україна – це не лише вишиванки й пісні, хоча для когось (не всіх) вони скарб, і ними гріх нехтувати. І не лише мова, хоча в ній зафіксовано базові цінності, які розкриваються, коли ти в неї по-справжньому занурюєшся. І не лише історія з культурою, які більшість із нас до пуття не знає (узагальнюю так упевнено, бо інакше реакцією на новітні відкриття, пов’язані з ключовими постатями й моментами українського шляху, не були б розгубленість, а подеколи й активне несприйняття). Але останнім часом після супертолерантного Євромайдану спостерігається тенденція зовсім уже ігнорувати український фактор: мовляв, ми політична нація, а в кого яке коріння – це ваші особисті подробиці. Хочу сказати, що навіть так звані російськомовні співвітчизники (до яких належить і автор цих рядків) нібито байдужі до етнографічних сентиментів, десь у глибині душі страждають на своєрідний «комплекс ампутації» і відчувають полегшення, коли бодай частково, символічно повертаються або навертаються в українське силове поле.
У невгамовного режисера Сергія Проскурні в документальному фільмі «Тарас Шевченко. ІDентифікація» є епізод, котрий він знімав у Сніжному – тому самому, про яке ще рік тому мало хто чув поза межами Донецької області. Герой – місцевий бомж, який підтримує (чи вже підтримував?) життя підбиранням вугілля в занедбаній копанці. І там, власне, під землею, після кількох простих запитань цей дядько раптом зі сльозами переходить із суржику на взірцеву українську, якою не розмовляв із дитинства, починає читати Шевченка напам’ять... Це концентрований образ багатьох українців, які чи то під тиском обставин, чи то через слабкість характеру були відмовилися від своєї ідентичності й тепер потроху до неї повертаються. Не кажу вже про окремих стовідсоткових, без жодних домішок, етнічних росіян чи євреїв, що в безкомпромісності свого патріотизму сто очок наперед дадуть декому з автохтонів.
Та не лише минуле має об’єднувати здорову країну. Передусім не минуле. Останнім часом стало зрозуміло, що Україна – це ще й простір свободи, де ти можеш узяти участь у формуванні майбутнього. Ну, скажімо, маєш шанс. Раніше його не було, а тепер з’явився. В оскаженілого сусіда цього немає, а в нас є. За сприятливого сценарію Україна – вікно можливостей. Порозуміння, довіра, терпимість, взаємодія, ініціатива і т. ін. Власний проект життя. Оптимізм. Хай би як нові-старі еліти за останній рік намагалися цей оптимізм попсувати, він іще існує.
Це, так би мовити, позитивна програма: за що. Щоб була Україна. Така Україна.
Тепер – проти чого. Теж дуже просто: аби тут не було Росії. Не вигаданої Росії «всємірной отзивчівості», а реальної, де чесні й порядні люди – це за визначенням зрадники, диваки й маргінали, а гопота – мейнстрим. Де з узурпаторів-крадіїв не сміються, як у нас (і не скидають їх урешті-решт), а їхні обличчя, навпаки, друкують на футболках та іконах. Де брешуть зранку до вечора й отримують за це ордени та народну любов. Де влада може зробити з підданими – громадянами цей контингент назвати важко – все, що їй заманеться. Де суспільство свідомо плекає свою архаїчність і панічно боїться паростків новацій. Де всі декларують, що страшенно люблять одне одного та весь світ, а насправді ненавидять кого лиш можна, а надто Україну з Америкою (ніби вони те саме). Де нами лякають дітей, сіючи ворожнечу просто-таки з пелюшок: бачили ролик, у якому п’ятирічний хлопчик мріє мочити укрів, коли виросте? Де замість облаштовувати власне життя, хлопці їдуть за 6 тис. км руйнувати чуже, хоча вдома їх дражнять «чурками».
Багато чого можна написати про ту країну, яку ми любимо, й ту, яка принесла нам горе. Нічого нового. Будь-хто з учасників АТО, кого я знаю особисто, міг би перелічити те саме. Просто вони зайняті іншим.
Юрій Макаров

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.