Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Спершу свідомість, потім зброя [Випуск № 1212]

Серед багатьох смислів української дійсності, які з пронизливою відвертістю оголила чергова російсько-українська війна, на чільному місці, як не дивно після 20 років незалежної України, постала проблема національної ідеології та державницького фундаменту історичної пам’яті.
Сьогодні ми гостро, як ніколи, відчуваємо, наскільки українська перспектива залежить від того, чи адекватною викликам часу виявиться система історичних, ідеологічних, загальнолюдських переконань та цінностей пересічного українця. З початком російської агресії швидко з’ясувалося, що, як і раніше, в основі стратегій лежить неприхована війна за думки людей – спершу оволодіти свідомістю, а потім уже в хід піде звичайна зброя.
І ось несподівано для широкої громадськості у вирішальний історичний момент постали голими королями ті українські гуманітарії, хто ще вчора з погордою проповідував ідею «дистильованої науки», лякаючи, мовляв, інакше запанує ідеологічна зашореність і про наукове знання, як таке, можна буде забути. При цьому, щоправда, всі добре розуміють, що повна ізоляція історика, політолога, філософа та інших гуманітаріїв від суспільства не є можливою: будь-який науковий текст незалежно від бажання автора впливає на формування переконань та образів минулого, а тому неминуче виконує ідеологічну функцію. І якщо україноцентричних текстів бракує чи вони неконкурентоспроможні, то порожнеча відразу заповнюється кимось іншим, хто навіює свої ідеї з антиукраїнської перспективи. Найсвіжіший приклад – спроби Москви накинути концепцію «Новоросії», витягнуту з просякнутої нафталіном шухляди ХІХ століття. І невідомо, що було б на цій ділянці відстоювання українських інтересів, якби не зусилля низки сучасних запорізьких та одеських істориків, передусім школи світлої пам’яті професора Анатолія Бойка, які цілеспрямовано та якісно досліджували із середини 1990-х років історію Степової України XVIII–XIX століть і практично звели неподоланний науковий бар’єр проти суто пропагандистського витвору, яким є концепція «Новоросії».
Загалом можна констатувати, що, попри купу проблем, зусилля останніх двох століть не пішли в пісок. Зі скрипом долаючи спадок радянських часів, «мудрі» поради доброзичливців і штучно виставлені своєю ж державою перепони, українська гуманітаристика все-таки змогла закласти підвалини для формування україноцентричної історичної пам’яті та вкинути зерна здорового патріотизму.
Прості українці продемонстрували неабияку єдність у здатності захищати свої Батьківщину і свободу, всупереч, до речі, московським теоріям про ледь не цивілізаційні розлами між українськими регіонами. Сьогодні це найцінніший капітал України, який треба берегти й примножувати, і роль істориків у тому вирішальна. Однак саме стосовно їхньої спроможності розвинути позитивні тенденції та успіхи виникають сумніви. І головна загроза криється в тому, що значна частина наукової спільноти, на жаль, ще не подолала комплексів родом із недавнього бездержавного минулого.
«Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! Моголи!»
Руйнівний російський ідеологічний прес став одним із найбільш гнітючих наслідків періоду нашого бездержавного існування. В Україні, як і скрізь, де нація втрачала свою державу, потуга-переможець удавалася до інтелектуального поневолення, щоб паралізувати здатність до осмисленого та ефективного спротиву. З позиції сили і влади Москва взялася нав’язувати нам свою версію української історії, обґрунтовуючи «природне» право Росії на довічне володіння українськими землями. Кінцева ж мета полягала в тому, щоб змусити самих українців дивитися на світ загалом і свою історію зокрема московськими очима, мавпуючи моделі, розроблені в імперському центрі. Свого часу польський історик Ян Кеневич дуже влучно охарактеризував подібні ситуації: будь-який поневолювач завжди прагне, щоб «завойовані нації писали свої історії мовою й у формі, властивій країні гегемону».
Усі мантри сьогоднішнього Кремля про «спільну історичну долю», «один народ», «єдиний російський світ» тощо – це все банальні переспіви з ідеологем, сконструйованих російськими елітами ще у XVIII–ХІХ століттях. Водночас, починаючи з ХІХ століття, Росія нав’язувала і світові своє тлумачення української історії та образ українства, пропущені через російські експансіоністські інтереси. Саме імперія довго формувала і великою мірою до сьогодні формує зовнішні уявлення про Україну та її минуле. Це зайвий раз підтверджує дію закономірності, виведеної американською дослідницею Євою Томпсон: «Колонізовані країни не беруть участі у творенні власного образу, бо їхня нарація не доходить до світу. А нарація гегемона наголошує, що й не дивно, на слабкості, пасивності, бракові творчих сил і здобутків, нездатності до самовизначення колонізованих націй». Сприйняття України у світі, принаймні з ХІХ й до кінця ХХ століття, вписується у цитоване спостереження. І сьогодні «голос з України» ледь пробивається крізь товщу того викривленого образу, який невтомно конструює Росія. І в цьому полягає глибинна причина дивної, на перший погляд, безпорадності Заходу перед українськими подіями, його неадекватних реакцій, а також тривалих успіхів московської пропаганди.
Найнебезпечнішим є те, що підходи, накинуті Москвою, вчуваються і в багатьох українських інтерпретаціях минулого. І це ще більше ускладнює завдання позбавити світ московських окулярів. Довге перебування під впливом історичної науки держави-завойовника і такого самого задавненого комплексу меншовартості, самоїдства та епігонства ще дається взнаки. І сьогодні наполегливі заклики застосовувати нібито «безсторонній науковий підхід», які лунають як ззовні, так і зсередини, виказують відверте бажання новими засобами підтримати старий статус-кво. Як наслідок – оновлення, яке з кінця 1980-х років переживає українська історіографія, часто виявляється безсилим знищити внутрішнього цензора, породженого підсвідомим страхом бути звинуваченим у національній зашореності чи хуторянстві під час спроб вийти за силове поле сформованих зовні уявлень про нібито вторинність і безпорадність українського минулого. Такий страх постати провінціалом і невідповідним сучасним модним інтелектуальним трендам паралізує, особливо молодих істориків, а також схиляє мімікрувати замість того, щоб називати речі своїми іменами.
Подивившись під таким кутом зору на поле української історії, ми зрозуміємо, що однією з найпроблемніших ділянок у ній є прочитання українського Середньовіччя. Попри всі проблеми з дослідженням пізніших періодів, там є головний чинник для формування самодостатньої історичної пам’яті українців – потужний шар новітніх досліджень, базованих на підходах, уже позбавлених комплексів вторинності. Натомість концептуалізації Київської Русі, які виходять з-під пера сучасних українських істориків, за невеликим винятком і далі вмонтовані в накинутий північним сусідом каркас, пропонуючи підсвіжений новими науковими віяннями москвоцентричний погляд. Прогалини в цьому питанні надзвичайно небезпечні, порівнювані хіба що з пробоїнами у підводному човні. Вони унеможливлюють появу цілісного і внутрішньо збалансованого образу українського минулого й таким чином постійно загрожують виробленню україноцентричних засад гуманітарної політики.
Період Київської Русі як ядра історії українського Середньовіччя – один із найважливіших для розуміння корінь української державності та усвідомлення історичної тяглості. Проте домінуюча тональність праць, присвячених цій епосі, пропонує в найкращому разі розмито-відсторонений, сказати б, вибачливий погляд бідного родича на причетність українського світу до києворуської історії. Звичайно, того факту, що Київська Русь є однією зі складових українського минулого, ніхто прямо не заперечує. Однак уявлення про неї та її природу, які з наукової висоти транслюються в суспільство, не дають чіткої відповіді на головне запитання: кого ж слід вважати прямим спадкоємцем Русі, а кого бічним. Розмитість пояснень та півтонни однозначно навіюють враження, що сучасна Україна та український світ пов’язані з її спадщиною лише дотично. Київська Русь піднята на висоту особливої суспільної формації, яка, голосно заявивши про себе, згодом пішла з історичної арени, залишивши, щоправда, по собі чомусь лише бічних спадкоємців.
Москва тривалий час методично й безальтернативно вкидала в українське суспільство концепцію про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів», у якій росіяни були за старшого брата. Тому відсутність чіткої, зрозумілої та конкурентоспроможної альтернативи з українського боку однозначно працює на збереження успадкованого з радянських часів канону уявлень. Навіть уникнення прямих апеляцій до «колиски» не рятує сьогодні ситуацію – це лише тиражує розмитість ставлення до питання Київської Русі й кореня української державності та відповідно схиляє радше залишатися при старих уявленнях, аніж змінювати їх на нові.
При цьому відкинуті і дорадянська українська наукова традиція, старанно викорчовувана Москвою, і праці Михайла Брайчевського, який зумів у радянські часи рухатися своїм науковим шляхом, і доробок сучасних істориків щодо сприйняття Київської Русі в XVI–XVIII століттях в Україні та інших частинах Європи, який дає свіжі й промовисті наукові аргументи для прямої відповіді на запитання про її місце в українській історії. Більше того, реакція багатьох дослідників києво-руського періоду на свіжі й промовисті аргументи про те, як в Україні XVI–XVIII століть сприймали Київську Русь, створює враження, ніби саме вони їм найдужче й дошкуляють, бо підкопують підвалини звичного московського каркаса. З’явилися виразні симптоми, які вказують на те, що головне своє завдання такі дослідники вбачають якраз у захисті цього каркаса від деформації та збереженні в Україні позицій старого промосковського образу Київської Русі.   
Саме з цього середовища найчастіше лунають заперечення концепції Михайла Грушевського про неперервність української історії та її перетікання від Київської Русі до Галицько-Волинського королівства і потім через структури польсько-литовського періоду до Гетьманщини й далі. Її пропонують відкинути без належного наукового спростування. Противники такого підходу не надали суто наукових спростувань концепції Грушевського, а натомість висувають концепцію «розривів» в історії (звісно ж, «безсторонню»!), чим виразно натякають, зокрема, й на опосередкованість для України києво-руського періоду. Відтак українську історію цілком штучно і надумано перетворюють на будівлю без фундаменту, зведену з наживо скріплених між собою блоків, які погано пасують один до одного. І хіба за всім цим не стоїть прозорий натяк на невизначеність подальшої цивілізаційної перспективи України та її внутрішньої цілісності? А отже, і трьохсотлітні прагнення Московії-Росії вмонтувати Україну у своє лоно, і проекти розчленування (включно з федералізацією) Української держави постають як цілком умотивовані, зважаючи на нібито аморфність української ідентичності.
У такій ситуації не варто дивуватися відсутності поступу в концептуалізації ще однієї принципової складової києво-руської доби – специфіки зв’язку Київської Русі з подальшою українською державністю. Відверте провисання сьогодні цієї теми (та ще й посилене концепцією розривів в українській історії) однозначно ллє воду на млин «звичайної схеми російської історії» – давньої московської ідеологеми, згідно з якою державність Київської Русі перетекла не до Галицько-Волинського королівства, а транзитом через Володимир-на-Клязьмі прямісінько до Московського князівства. Ключовим аргументом, яким у Московії обґрунтовували свою першість на спадщину Київської Русі як держави, був лише той факт, що рід московських князів походив із Рюриковичів. Цю зачіпку використовували інтегрально: і як свідчення про трансформацію «київської історії» в «московську», і як джерело для ідеологічного обґрунтування «природного права» Москви на «київську спадщину», тобто на українські та білоруські землі.
Показово, що проблеми з концептуалізацією Київської Русі в українській науці виникли на тлі появи і в Україні, і поза її межами якісних напрацювань з історії сприйняття «київської спадщини» в ранньомодерній Україні. Як уже переконливо з’ясовано, традиційна українська еліта – князі та шляхта – однозначно усвідомлювала себе спадкоємицею князів і бояр Київської Русі, а український світ пізніших часів вважала продовженням києво-руського. На початку 1620-х років українські інтелектуали навіть сконструювали києво-руський родовід козацтву, вивівши його з дружинників давніх князів київських, тобто з того самого середовища, з якого походила частина української шляхти. В уявленнях тогочасної еліти українська історія безперервно тягнулася від княжих часів до України в складі Речі Посполитої й виступала ключовим джерелом як особливого статусу українських земель на момент укладення Люблінської унії, так і легітимності подальших претензій на його збереження та розширення. Український світ вважали історично відмінним від усіх сусідів включно з московитами.
Тогочасна Європа так само добре усвідомлювала відмінність у засадах причетності України та Росії до Русі. Українські землі називали «Руссю», а населення – «русинами», Росію ж – «Московією», а росіян – «московитами».
Як бачимо, традиційно у свідомості українських еліт і близько не було проблем із розумінням того, хто є прямий спадкоємець Київської Русі й на чому ґрунтується безперервність української історії. Що Русь органічно перетекла в Русь-Україну і що Московія постала на окремому бічному пагоні, не сумнівалися і в ранньомодерній Європі. Лише тепер в Україні заговорили про розриви української історії, штучно ламаючи давню українську традицію. Той, хто заперечує спадковість України від Русі або сповідує концепцію «і вашим, і нашим», фактично позбавляє Україну цілої епохи в її історії, тримається таким чином накинутого Москвою канону прочитання Київської Русі й формує стійке підґрунтя для різноманітних маніпуляцій з історичною пам’яттю сучасних українців. Поки не буде подолана ця тенденція, годі говорити про повноцінну сучасну українську націю.
Тож треба перестати орієнтуватися на московські концепції, які завжди були густо замішані на ідеологічних інгредієнтах. Тим паче що в Москві завжди з неприхованою погордою дивилися й нині дивляться на догідливих українських русистів як на молодших колег, такий собі «підлісок» справжніх концептуалістів. І ніякі догоджання не рятували й не рятують від зверхньої, часто упередженої критики, якщо тільки хтось із київських колег переходив межу, визначену за умовчанням, і замахувався на російську монополію творити загальний образ Київської Русі. Натомість, як і годиться, у Москві мусили рахуватися із сильними і самодостатніми, з тими ж таки Михайлом Грушевським та Михайлом Брайчевським. Слід нарешті подивитися на Київську Русь власними очима та опрацювати конкурентоспроможні концепції, взявши в союзники бодай напрацювання західних русистів і доробок дослідників ранньомодерної України, здатний стати неабияким інтелектуальним підживлювачем.

Віктор Брехуненко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.