Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Чому Ольга Покальчук зводить наклепи на учасника АТО Сергія Пандрака? [Випуск № 1206]

На початку вересня 2014 року я написав статтю про свого батька – Сергія Пандрака, який був безпосереднім учасником бойових дій на передовій у складі добровольчого батальйону Збройних Сил України «Айдар». Він керував спецвідділенням у складі другої штурмової роти «Захід», і під час бою під Хрящуватим в Луганській області отримав важке поранення, внаслідок чого йому ампутували ліву ногу вище коліна. Стаття була написана мною для того, щоб громадськість Рівненщини дізналася про події, які пережила одна людина, доброволець, що захищав незалежність нашої Батьківщини. Але, виявляється, що тепер моєму батьку, який відстоював честь і гідність українців на війні, потрібно зараз захищати свою честь і своє добре ім’я тому, що на нього почала зводити різноманітні наклепи депутат Рівненської міської ради Ольга Покальчук.
Я вирішив написати ці рядки, тому, що мені, як сину свого батька, не байдуже за його репутацію, і я нікому не дозволю паплюжити його чесне ім’я і прізвище нашої сім’ї. Я дуже хочу, щоб рядки, які напишу нижче, раз і назавжди зняли будь-які безпідставні звинувачення з бойового офіцера - Сергія Пандрака.
Для того, щоб розібратися у тій брехні і наклепах, які висловлює Ольга Покальчук у різних інформаційних виданнях та інтерв’ю щодо мого батька, необхідно поглянути через призму стосунків Сергія Пандрака і депутата Рівненської міської ради Ольги Покальчук. Для цього потрібно повернутися у далекий 1997 рік, коли, тоді ще не депутат Ольга Покальчук, на зупинці «Льонокомбінат» разом зі своїм чоловіком «кланялися», в прямому розумінні цього слова, Сергію Пандраку в ноги і дякували, що він допоміг їм безкоштовно отримати трьохкімнатну квартиру по вул. М. Струтинської, 31 в районі МЖК. Тоді Ольга Покальчук сказала: «Сергію Богдановичу, я Вам дуже вдячна, якби не Ви, моя сім’я ніколи б не отримала цю квартиру. Я ніколи не забуду, що Ви нам допомогли». Дійсно вона не забула про ту допомогу, яку зробив для неї мій батько, зараз ми всі бачимо, як вона йому «віддячує».
З 2002 року Ольга Покальчук керувала ЖЕКом Молодіжного Житлового Комплексу (МЖК), який обслуговував багатоквартирні будинки по вул. М. Струтинської, 31 і 35. На цю посаду її призначило товариство Рівненського МЖК, головою товариства якого є Сергій Пандрак. З цієї посади її у 2007 році було  звільнено згідно з п.2 ст.41 «За втратою довіри» Кодексу законів про працю України у зв’язку з фінансовими зловживаннями, тому що вона привласнювала собі заробітну плату, яку нараховувала на підставних осіб, які нібито працювали в ЖЕКу, а саме за свого чоловіка, своїх двох братів і паспортистку (хоча в цей саме час її чоловік і брати працювали в Російській Федерації на заробітках, а паспортистки взагалі ніякої не було). Вона нанесла збитків товариству МЖК на загальну суму 69500 грн. Вона намагалася відновитися на цій посаді через суд, але суди програла. Після цього вона, з порушенням чинного законодавства, «створила» об’єднання співвласників ОСББ «Терен» і «Терен - Плюс». «Створила» його дуже просто – власноруч поставила більшість підписів замість мешканців будинків по вул. М. Струтинської, 31 і 35, що нібито були проведені збори і більшість мешканців проголосували за створення цього об’єднання і обрали її головою. Виявляється, для Ольги Покальчук більшість – це сорок чоловік із більше п’яти сотень мешканців, які проживали тоді в цих будинках в мікрорайоні МЖК. Це коротка характеристика діяльності цієї особи, яка на цей час є депутатом Рівненської міської ради.
Якщо проаналізувати останнє інтерв’ю, яке дала журналістам Ольга Покальчук на телебаченні після останньої сесії Рівненської міської ради, можна сказати одне, що дана особа і далі продовжує брехати і зводити наклепи, для неї нічого не варті слова більше двадцяти «айдарівців», добровольців, учасників бойових дій, які приїхали з фронту, з передової, щоб підтримати мого батька і засвідчити, що він дійсно пліч-о-пліч воював разом зі своїми побратимами. У Сергія Пандрака три бойових виходи по декілька днів важких боїв в Луганській області, а саме – бої в населених пунктах Мала Вергунка, Велика Вергунка і Красний Яр (Жовтневий район, м.Луганськ), бій під Хрящуватим, де він зазнав важкого поранення. Це все записано в його особовій справі, яка знаходиться в штабі батальйону «Айдар» у м. Щастя. Шановні читачі можуть ознайомитися із фотодовідки з Міністерства оборони України за підписом комбата «Айдара» Сергія Мельничука, в якій чітко сказано, що Сергій Пандрак  – дійсно є учасником бойових дій в зоні АТО (див.фото). Тоді, хотілося б запитати у цього депутата, як вона могла бачити Сергія Пандрака за два дні до поранення біля Рівненської облдержадміністрації, якщо в цей час він разом зі своїм спецвідділенням УНСО у складі другої роти «Айдару» з важкими боями із сепаратистами у населених пунктах Георгіївка і Новосвітлівка просувалися до Хрящуватого, передмістя Луганська, щоб взяти місто в кільце, і не дозволити окупантам отримувати підкріплення і боєприпаси з Росії?  
Щодо ситуації з її сином, який нібито врятував Сергія Пандрака, то це взагалі повна нісенітниця. В понеділок, 22 грудня 2014р., перебуваючи з батьком в Києві, де він зустрічався зі своїм бойовим командиром другої роти «Айдару» – Ігорем Лапіним, позивний «Зола»,  народним депутатом України, я став свідком зустрічі мого батька із фельдшером Андрієм з Полтави, який після поранення транспортував його в Луганській аеропорт на «айдарівській» швидкій. Він розповів таке: «13 серпня 2014 р. близько сьомої години ранку батальйон «Айдар» з боями дістався населеного пункту Хрящувате, почався бій з ворогом, з’явилися перші вбиті і поренені «айдарівці». Близько 18.00 я отримав повідомлення по рації, про чергового «трьохсотого», ним виявився «Сивий» (такий позивний має Сергій Пандрак). Коли наша швидка під обстрілами мінометів і «ГРАДів» під’їхала до цього перехрестя, який вже обороняла друга рота «Айдару», я побачив, як на плащ-палатці два бійці, а саме  – снайпер Леонід Курдельчук (Лео) і Руслан Кашлюк  тягнули пораненого «Сивого». Вони допомогли мені покласти його на другу полицю у нашу швидку, тому що на нижній полиці лежав загиблий – молодий хлопець, 26-й річний кулеметник, якому снайпер прострілив сонну артерію. Після цього я крикнув водієві: «Мчи! Мчи!», тому що поряд «лягали» ворожі снаряди, і наша швидка на шаленій швидкості помчала в сторону Луганського аеропорту. Я вколов «Сивому» протишоковий укол і перетягнув поранену ногу джгутом. Три рази, поки ми їхали, нас обстрілювали ворожі окупанти, два рази хотіли підбити з гранатомета. Через дві години ми дісталися аеропорту, десантники з львівської 80-ї бригади допомогли мені занести пораненого в підземний бункер. Я особисто бачив, як підполковник медичної хірургії з Чернівців Валерій Пастернак робив «Сивому» ампутацію лівої ноги штик - ножем, а оскільки «Сивий» втратив багато крові, то частину крові, яку йому влили – це моя кров, я був для нього донором». Це слова фельдшера «Айдару» Андрія, який особисто був присутній при цих подіях, і ніякого Тараса Покальчука, сина депутата Рівненської міської ради, він там не бачив, тому, будь-які плітки про те, що нібито син Ольги Покальчук врятував мого батька є брехнею, яку сама розповсюджує Ольга Покальчук. Мого батька врятували його бойові побратими, фельдшер Андрій, хірург Валерій Пастернак з колегами-лікарями і Господь Бог. На сайті ЦЕНЗОР.НЕТ є стаття від 05.11.2014 під назвою «Валерій Пастернак – хірург, що в умовах обстрілу провів ампутацію солдатським штик-ножем», де він згадує мого батька. Наводжу цитату з даної статті: «Поряд з нами був загін "Айдару", вони вели бойові дії в ближніх селах. Від них дуже багато поранених привозили до нас, і я пам'ятаю одного з перших - Пандрака Сергія. Він - бойовий дядько. Його, коли до нас заносили, то ноги практично не було - вся роздроблена, а він кричав: "Слава Україні, хлопці". Був дуже заведений. Потрапив до нас десь приблизно через півтори-дві години після поранення, нога в нього була вже напівжива. За життєвими показами ми йому її ампутували, але думали, що він не виживе. В нього був шок. Дали наркоз, зробили переливання крові. Хоча, коли стояло питання рятувати людину, це доводилось робити не один раз. Тому брали хлопців з такою ж групою і робили переливання. Нам навіть не було чим кістку відрізати. Стегнова кістка - дуже міцна. Її перепиляти не так просто. Пилу Джиглі ми знайшли вже пізніше, бо частина майна залишалася в машинах. Я сказав хлопцям, що візьмемо у солдат штик-ніж і спробуємо ним перепиляти кістку. Ми обробили ніж антисептиком і зробили ампутацію. Потім ми евакуювали Сергія і я б дуже хотів його знайти, поспілкуватися. Взагалі, за 37 діб перебування в аеропорту ми зробили 5 ампутацйі». Після цієї статті, у відгуках, небайдужі люди дякували Валерію Пастернаку за врятовані життя бійців, мій батько також подякував йому за своє врятоване життя, після його відгуку з’явився ще один відгук, фельдшера Андрія з «Айдару», він був адресований Сергію Пандраку: «Вряд ли ты вспомнишь меня, но возможно вспомнишь как тянули на плащ-палатке, как читали вместе отченаш по дороге с Хрящеватого в аэродром, как нас трижды по этой дороге обстреляли, как ты перечислял своих родственников и я обещал, что ты еще будешь внуков нянчить))), рад что ты выжил и я обещал не в пустую! Всем Мужчинам)) с бункера в аэропорту большой привет и низкий поклон за ваше радушие, гостеприимность, за джин, сгущенку, колбасу)) и ту добрую и домашнюю атмосферу, что царила в том непростом месте. Привет Юре, Ростику, Земляку-стоматологу, Диме, Андрею, Игорю..может кого и забыл по имени, но помню всех! Привет водителям - санитарам - операционным братьям))). Отдельное спасибо за тот прием в первый день с Сывым и за чай с джином после переливания... Надеюсь, вы все здоровы и выбрались! Андрей, рядовой, фелшер (Айдар) СЛАВА УКРАИНЕ!!!» (цитата наведена в оригіналі).  Щодо УНСОвського посвідчення журналіста газети «Наша справа», яке мав при собі Сергій Пандрак, то якби він потрапив у полон до сепаратистів, то його б відразу розстріляли, тому що «айдарівців», а тим більше УНСОвців – націоналістів, терористи в живих не залишають, До речі, «айдарівці», як і УНСОвці, в полон не здаються, а підривають себе і ворогів гранатою.  Посвідчення Сергію Пандраку було потрібне тільки для одного випадку, що якби він загинув, то хоча б можна було б повідомити рідним і встановити особу загибливого, тому що будь-які інші документи, коли батальйон ішов у бій, брати було заборонено.  
Щодо неправдивого твердження Ольги Покальчук: «Він не брав участі у бойових діях, а поїхав на Схід з допомогою бійцям заради піару перед виборами у Верховну Раду, але потрапив у халепу», можна сказати єдине: якби мій батько справді хотів балотуватися до Верховної Ради України, то він би міг це зробити і після поранення, тому що на момент подання заяви щодо участі у виборах він почував себе вже краще і на той час пересувався на інвалідному візку і ходив на милицях. Одна із політичних сил під час того, як Сергій Пандрак перебував у Київському військовому госпіталі, пропонувала йому стати №12 у виборчому списку, до речі місце було стовідсотково прохідне. Але батько через свої політичні переконання не погодився на цю пропозицію. Тому ці звинувачення є також безпідставними.
Отже, наклепи, які розповсюджує депутат Рівненської міської ради Ольга Покальчук про мого батька Сергія Пандрака, є абсолютно безпідставними і є лише проявом її помсти за те, що її колись осоромили і звільнили.  
Мій батько не отримав ніякої нагороди від держави за свої бойові заслуги, для нього основна нагорода – це повага від його бойових побратимів, з якими він разом ішов у бій, це співчуття і підтримка від сім’ї, друзів, близьких і знайомих людей, які, дізнавшись про його поранення, допомагають морально і матеріально. Адже Сергій Пандрак воював не тільки за свою сім’ю, а воював і за них, за їхні сім’ї також. 
Правда завжди переможе брехню, Господь завжди врятує людину від загибелі, яка живе правдиво. Так, мій батько – не святий, але він ніколи за своє життя не «віджав» чужий бізнес, не «кинув» жодної людини на гроші, не переступив через свої життєві принципи, він ніколи не написав заяву на когось у міліцію, прокуратуру чи СБУ, а вирішував питання дивлячись очі-в-очі, він завжди тримав і тримає своє чоловіче слово. 
Андрій Пандрак

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.