Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Рух за українську церкву на Волині в 1920–30 рр. [Випуск № 1203]

У ці дні, коли в нашому краї набирає обертів рух за перехід церковних парафій до рідної української Церкви, автор цих рядків вирішив зробити невеликий ретроспективний огляд розмосковлення Церкви на Волині, провести паралелі з сучасністю і нагадати братам-українцям, що їхній вибір не є і не може бути випадковістю, що він має стати логічним завершенням багатолітніх прагнень їхніх дідів і прадідів. У статті використано матеріали Державних архівів Рівненської та Волинської областей.

18 березня 1921 року згідно з Ризьким договором більша частина Волині, включаючи Рівненщину, офіційно відійшла до Польщі, хоча фактично поляки хазяйнували тут вже давно. 
Польща була незалежною державою, проте православна Церква в цій країні, зокрема у нас на Волині, перебувала в юрисдикції Московського патріархату. Такий стан польська влада, над відміну від нашої, вважала протиприродним, тим більше, що патріарх перебував на території безбожної держави. Поляки прагнули не допустити іноземних ідеологічних впливів. У Польщі на той час не було православного митрополита. За спонуканням польської влади у вересні 1921 року патріарх Тихон екзархом православної Церкви в Польщі призначає Ю. Ярошевського. Для православної Церкви в Польщі це означало автономію, але владі того було недостатньо. Вона взяла курс на автокефалію православ’я в Польщі. Переговори  про це з Москвою нічого не дали. Тому 30 січня 1922 року польський уряд видав “Тимчасові правила про ставлення уряду до православної Церкви в Польщі”, згідно з якими главою Церкви ставав митрополит, керівництво мав здійснювати собор єпископів.
У червні 1922 року собор єпископів у Варшаві висловився за те, щоб перейти в автокефалію, якщо буде отримана на це згода царгородського патріарха, інших патріархів та голів автокефальних Церков. Так і сталося. 13 листопада 1924 року константинопольський патріарх надав православній церкві в Польщі статус автокефальної. Урочисте проголошення автокефалії відбулося у Варшаві 17 вересня 1925 року.
Можна провести паралель між тодішніми і сучасними подіями. 
Московська патріархія з добре зрозумілих тепер причин автокефалії православ’я в Польщі не визнала. Патріарх Тихон мотивував це тим, що святі канони православної Церкви передбачають надання автокефалії тільки тим народам, які мають самостійні держави. А Польща, мовляв, має різноплемінних православних, що перебувають на становищі національних меншин. Однак цими канонами Москва чомусь не керується нині, коли Україна є незалежною і має повне право на власну єдину, незалежну від чужоземних опікунів Церкву. 
Як бачимо, з 1925 року православна Церква в Польщі стала автокефальною. Проте це була поки що польська автокефалія. Її треба ще було зробити українською.
Питання відродження рідної Церкви завжди постає на порядок денний при відродженні української державності і завжди натрапляє на потужний спротив проімперськи налаштованого духовенства. На тій частині Волині, що була окупована Польщею, росіяни були зовсім незначною національною меншиною, яка за чисельністю знаходилася позаду євреїв, чехів, німців і становила всього 1% населення. Незважаючи на те, що Церква в Польщі була автокефальною, високі церковні посади займали саме представники цієї меншини, які були вороже налаштовані до розмосковлення Церкви. Ієрархія взяла курс на подальшу русифікацію православ’я в Польщі, хоча більшість православних віруючих тут становили українці.
З іншого боку, на Волині діяла група національно свідомих українських православних священиків і світської інтелігенції, що розгорнула активну діяльність в напрямку українізації Волинської єпархії. Це єпископ Полікарп (Сікорський), архієпископ Олексій (Громадський), протоієрей Никанор Абрамович (згодом митрополит УАПЦ), Степан Скрипник, І.Власовський, І.Теодорович, М.Малюжинський, Ф.Шумовський, А.Річинський, С.Підгірський, М.Черкавський та багато інших. 
Рух за українську Церкву на території Волині  в період між двома війнами можна умовно розділити на три етапи з такими приблизними межами: 1921-1926, 1926-1936, 1936-1939 рр. У перші роки, коли православна ієрархія під тиском польської влади була змушена змиритися з автокефалією Церкви і не наважувалася відкрито виявляти своєї промосковської орієнтації, було зроблено низку кроків у напрямку українізації церкви. У квітні 1920 року митрополит Діонісій звернувся із закликом до духовенства і віруючих повернути українську мову в церковно-релігійне життя. З того часу вона починає впроваджуватися в Церквах і стає мовою діловодства. Українською мовою стали викладати богословські предмети в Волинській духовній семінарії та загальноосвітніх школах. Було дозволено правити службу Божу українською мовою в тих парафіях, де забажають того вірні. Але в цей період українізація була непослідовною, шовіністам часто робилися поступки.
Найбільш результативний період українізації припадає на роки перебування при владі в Польщі Ю. Пілсудського. Провідником його політики на Волині був волинський воєвода Г. Юзевський. Він, як і Пілсудський, підтримував ідею так званого прометеїзму, прагнучи ненасильницьким шляхом зробити українців патріотами Польщі, не зазіхаючи на їхні національні почуття. Планувалося забезпечити українцям таке задоволення національних та інших потреб, щоб вони самі не захотіли жити в іншій державі. Українці мали бути асимільовані політично, а не національно. Такою була теорія, а на практиці бувало по-різному і з ворогами своєї політики тогочасна Польща не церемонилася, часто вдаючись і до крові. Однак для українського православ’я цей період був найсприятливішим. 
Кульмінацією другого етапу українізації православ’я були події в Почаєві 10 вересня 1933 року. У квітні 1933 року у Варшаві святкувалася 20 річниця єпископського та 10 митрополичого служіння митрополита Діонісія. До ювілейного комітету ввійшли представники дев’ятнадцяти російських організацій. Майже всі українські організації бойкотували цей захід. Тоді організатори вирішили повторити святкування ювілею у Почаєві 10 вересня. Планували зібрати максимальне число присутніх і продемонструвати з їх допомогою солідарність рядових віруючих з проросійськи налаштованими ієрархами.
Зібралося близько 20 тисяч людей. В момент повернення Діонісія та його почту до Архієпископського дому на дзвіниці Лаври з’явився синьо-жовтий прапор. Підготовлена група людей почала скандувати “Слава! Слава!” і піднімати прапори з вимогами “Українському народові – рідне духовенство”, “Геть з русифікаторами Православної церкви!”, “За відродження українських традицій у Православній церкві в Польщі!” та ін. Присутні підтримали ці вимоги. Очевидець і учасник тих подій, уродженець села Підлужжя, що на Дубенщині, Микола Сивіцький у спогадах «Записки сірого волиняка» згадує: “Ми стояли і слухали, дивлячись на гору, на дзвіницю з прапором, який далі коливався легенько у блакитному небі. Мало сказати слухали – впивалися почутим, як губка водою, усвідомлюючи, що переживаємо історичний момент, може й одинокий того роду в житті, спроможний принести щось таке, чого ми зараз і назвати не потрапимо. Дивлячись на довколишні обличчя, можна було дати голову на одріз, що так думає вся юрба, зібрана у більшості з молоді. І сльози очі заволікали, як тисячі людей урочисто, поздіймавши шапки, присягалися “відстоювати батьківську віру православну, соборність в устрою Церкви, рідну мову в службі Божій, рідну ієрархію та домагання правлячого єпископа-українця для Волині”.
Організатори маніфестації в Почаєві прийняли схвалену присутніми резолюцію зібрання і вручили її ієрархам. Вони просили замислитися, до чого призвести незгода поміж ієрархією, духовенством та українською паствою. Просили дати для Волині владику-українця і припинити московське політиканство Кременецької духовної консисторії.
Тисячі учасників віча поверталися з Почаєва додому сповнені вражень і ставали агітаторами  за українізацію Церкви. По містах і селах відбувалися народні віча. У Рівному таке віче відбулося 21 вересня 1933 року. Люди надсилали свої вимоги до воєводи й митрополита. 1934 року Волинську єпархію очолив українець Олексій (Громадський), переведений з Гродна. 21 квітня архієпископа Олексія урочисто вітала на своїй землі Рівненщина. “Звідти почалися дальші зміни: підсилення духовних кадрів молодою українською генерацією, поступова українізація Духовної консисторії та Семінарії в Крем’янці, поява церковних журналів, календарів і книжок українською мовою, поширення українських богослужень тощо”, - писав Микола Сивіцький. 
Ось так, шановний читачу, хотіли української Церкви ваші предки. 20 тисяч волинян-українців у 1933 році присягалися відстоювати «батьківську віру православну, рідну мову». І від духовного єднання сльози їм заволікали очі… 
В останні роки перед початком Другої світової війни Церква стала об’єктом полонізації. Але було вже пізно, українська мова і український дух запанували в більшості Церков. У 1937 році секретар Волинської духовної консисторії І. Власовський розіслав по парафіях анкету з питаннями щодо вживання української мови як богослужбової. Відповіді на анкети засвідчили, що з 689 церков Волині українська мова була в тій чи іншій мірі присутня в 415. Відповіді розподілилися так:
Правилося виключно українською мовою 124 церкви.
Правилося по-українськи час від часу 126 церков.
Українська чергувалася з церковнослов’янською 40 церков.
По-слов’янськи, але з читанням за літургією Апостола та Євангелія зі співом “Вірую” та “Отче наш” українською мовою 99 церков.
По-слов’янськи з українською вимовою 26 церков.
"Церковні відомості Рівненського повіту" за 1936 рік дають змогу скласти уявлення про стан українізації в Церквах Рівненського повіту, щоправда, там є лише дані, що стосуються мови проповіді та мови навчання релігії. Однак, зрозуміло, що там, де настоятель не поспішав говорити по-українськи проповідь, не могло бути й мови про українську мову як богослужбову. В анкетах рідко де згадується російська чи слов’янська. Очевидно, що в тих селах, де не було опору священиків, українська мова запанувала одразу. Село Понебель - мова проповідей українська з 1918 року. Коловерть (тепер Корецький район) – з 1919 року, с. Дерев’яне  – українська з 1920 року, Коростятин (нині Малинівка в складі Гощанського району) – з 1924. Хоча зустрічаємо і інші приклади, зокрема в Гощанському районі: Гоща – українська від 1933 року, Посягва – від 1934. У Рівненському соборі бачимо дві мови: “українська і російська від 1934 року”. В селі Дорогобуж – мова казань українська з 1921 року. “Богослужбова мова – тільки слов’янська”, – поспішив запевнити священик. Наука релігії, якщо вірити документам, скрізь викладалася українською мовою. 
У 1936 році в селі Поляни на Березнівщині настоятелем був отець Г. Служив там зо три роки. “З того часу топче ногами все, що є українське, він з церковного амвону говорив, що всі служебники перекладені на українську мову проф. І. Огієнком неправильно, що хто молиться по-українськи, то ті всі є безбожники, послідувателі антихриста і діти сатани”, - пише Василь Коваль. Священик, коли чув у Церкві українську мову, кидався на людей з кулаками. Парафіянин просить  в С. Скрипника поради, “як позбутись нам того москаля”.
Міжвоєнна українізація Церкви не оминула Деражного. В Державному архіві Рівненської області зберігається документ за 1923 рік, в якому йдеться про те, що деражненський священик Іван Карвовський є дуже популярним серед місцевих мешканців, бере активну участь в діяльності «Просвіти», почувається щирим українцем, «є цензором українських видавництв». Звичайно, що такими самими мали бути і його парафіяни. У 1921 році тут уже існував осередок «Просвіти». 
У 1926 році в Деражне прибуває новий священик – Дмитро Протерійович Чирський. Саме з його іменем пов’язане ще активніше розмосковлення місцевої церкви. Родом з  Поділля, один із засновників Кам’янець-Подільського державного університету в часи гетьмана Скоропадського, соратник велета української науки і культури Івана Огієнка, учень видатного політичного і релігійного діяча Володимира Чехівського, у котрого навчався в Кам’янець-Подільській духовній семінарії.  Активний дописувач до преси, зокрема журналу «Шлях», організатор української бібліотеки, агітатор за проукраїнські сили на місцевих виборах. 
16 березня 1930 року Д. Чирський влаштував у Деражному урочисту академію на честь Т. Шевченка за участі близько 300 осіб, про що повідомлялося у зведеннях поліції. Заснував у містечку антиалкогольне і антинікотинове товариство «Відродження». Воно діяло багато років, навіть тоді, коли о. Чирського вже там не було. Люди відвикали від спиртного та тютюну, у них з’являлися інші інтереси. Львівський часопис «Відродження» писав: “В Деражнім на Волині протиалкогольний рух росте: вся молодь виховується в протиалкогольнім дусі, з-поміж усієї молоді може знайдеться 3 курці і то з темняків, а решта вся молодь не курить. З-поміж старших теж рідко хто курить, багато кинули курити з переконання, що курення шкодить здоров’ю. На загал протиалкогольна свідомість зростає». Ось імена декотрих з дераженських відродженців: Явдоха Остапчук, Ганна Попова, Володимир Бас, Марія, Параска та Степанія Войцешко, Надія Єпік, Гликера Лук’янчук. Брали приклад і люди із сусідніх сіл: Постійне (Володимир Юхимець), Углище (Іван Остапчук, Микола Кушнір). А вірші Бориса Попова прикрашали мало не кожну титульну сторінку львівського часопису в 1937 році.
Борис Попов поклав за Україну голову. І не лише він. Усе це цвіт нації. 
Про високоморальне життя парафії в часи служби отця Івана Гаськевича (1935–1943) знає майже кожен деражнянець. Часто старожили розповідають про місцеву «Просвіту». Ми не знаємо, як офіційно називався цей осередок. В 30-х роках це не могла бути «Просвіта», бо її діяльність на Рівненщині тоді вже була під забороною. Але суть не в назві, а у високій духовності, що панувала у той час в Деражному. Неподалік церкви парафіяни влаштували читальню. Там була просвітянська бібліотека, піаніно і зал, де відбувалися репетиції самодіяльного театру та хору. Поширювали серед односельців знання з історії України. Читали на призьбах селянам твори Грушевського. Вчили одні одних шити, куховарити. Часто їздили з виступами хору та сценічного гуртка до інших поселень. Не могло бути й мови про пияцтво, брудну російську лайку, як це часто спостерігаємо тепер. Звичайно, великою є заслуга священиків-патріотів. Але не слід забувати, що зерна їхньої праці лягали в підготовлений ґрунт. Люди горнулися до рідної мови, до рідної культури, Церкви. Бо то своє, бо то материнське.
У 1937 році деражнянська Церква виявила особливий патріотизм. Саме тоді, у період з 24 серпня по 4 вересня, в Костопільському повіті відбувалася архіпастирська візитація церков владикою Олексієм. З-поміж 33 парафій повіту церква в Деражному виділилася тим, що під час зустрічі владики була відсутня польська державна символіка. У воєводському «Зведенні громадсько-політичного становища» на Волині за вересень 1937 року це розцінили як інцидент: «У Деражному тріумфальна брама була прикрашена виключно українськими національними барвами». Отець Іван мало не втратив парафії.
Можливо, приклад з Деражним є не зовсім типовим, адже селу пощастило з такими отцями, як Д. Чирський та І. Гаськевич. Можливо, село трохи виділялося більшим патріотизмом, адже недарма ж казали: «Від Деражна до Постійна – Україна самостійна». Тут працював і, безперечно, відвідував храм Ніл Хасевич. Та все одно, прикладів прагнення волинян до рідної Церкви, мови і культури можна навести безліч.
Теперішній священик в Деражному, Віктор Чабан, теж є патріотом і налаштований проукраїнськи. Ось уже 20 років у Церкві правиться рідною мовою. Громада на чолі з отцем вшановує пам'ять вояків УПА та жертв НКВД. У кінці кожної служби в храмі співають «Боже, Великий Єдиний». Лишилося зовсім небагато: не вірити байкам, що за місяць буде єдина помісна Церква, і перейти в лоно Церкви рідної. 
У 1920–30-рр. на наших землях під Польщею не існувало української автокефальної Церкви, але наші предки зуміли позбутися московських ідеологічних впливів. А в нинішній незалежній Українській державі – навпаки: є своя церква, а ідеологічні впливи чужої ворожої держави набагато більші, ніж за Польщі. Робіть висновки, читачу. Ми живемо в історичний час. Саме зараз вирішується доля України. 
Володимир Шабаровський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.