Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
22
жовтня
Випуск
№ 1342 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Спеціально для Володимира Хомка, деяких педагогів Рівненського ліцею № 2 повторюємо матеріал з газети “Волинь” 30 листопада 2001 року, № 48 (554), підготовлений до друку професором Йосипом Пацулою [Випуск № 923]

ЦЕ БУЛО В РiВНОМУ

Якою зберегла у своїй пам’яті нацистську окупацію Рівного єврейка Варвара Барац? І не лише вона.

 У своїх спогадах організатор і перший Головний командир УПА Тарас Бульба-Боровець пише: «Я ніколи не припускав, що жидівський народ є аж настільки фаталістичний. В Олевську вже давно відомо, що сталося з жидами в Києві, Рівному, Житомирі. У наших казармах багато жидів працювали кравцями, гарбарами... Коли гебітскомісаром був виданий наказ про те, що 16 листопада 1941 року всі жиди повинні зібратися зі своїми речами на одній площі «для переїзду» в інше місце, ми зробили звечора так, що сотник С.Сиголенко проговорився перед головою жидівської громади, що насправді цей «переїзд» означає. Він виразно підказував, щоб жиди вночі тікали, поки ще є час. Голова громади, старша людина, подякувавши нам, сказав, що він повідомить про це всіх своїх людей, але чи хто з них буде тікати - він сумнівається. По-перше, тому, що нема куди тікати, їх однак переловлять і перестріляють, а по-друге, коли Бог допускає таку кару на Ізраїля за його гріхи, вони не мають права противитися Божій волі». (Отаман Тарас Бульба-Боровець. «Армія без держави». - Інститут дослідів Волині, ч.45, Вінніпег, Канада, 1981р., стор 171).

Книгу спогадів Варвари Барац «Втеча від долі» (Арт-Бізнес-Центр, Москва, 1993) редагувала й фактично видала її дочка п.Марія Ріцер у Ізраїлі. Як дізнаємося з її передмови, спогади матері побачили світ, окрім російської, також англійською та німецькою мовами.

Хоч маємо справу не з бестселером, та, тим не менше, ця публікація вельми читабельна, причому не лише євреями.

Рівне, як відомо, перебувало під нацистською займанщиною 950 днів, або понад два з половиною роки. Перший рік панування гітлерівців у цьому місті, яке з прихоті нацистських бонз стало навіть столицею окупованої території, знайшов своє віддзеркалення у мемуарах Варвари Барац. Це, власне, і привернуло нашу увагу та зацікавленість тим, що вважала за потрібне викласти на сторінках своєї книжки ця жінка.

Уже перший день німецько-радянської війни завдав цій жінці прикрощів. Чоловік, діти, батьки опинилися в різних містах, що були піддані бомбардуванню та руйнації. Лише чудо повернуло їй дітей, та ненадовго. Рівне уже в неділю, 22 червня 1941 року, стало прифронтовим містом. «Вечорами нам заборонялося виходити на вулицю, - пише В.Барац, - а тому ніхто з жителів не знав, як розгортаються події. Лише вранці 25 червня ми дізналися, що вночі всі працівники НКВД й міліції таємно покинули місто».

Наступного дня від будинку, у якому мешкала сім’я Бараців, залишилися тільки руїни. Довелося шукати притулку у приятелів.

У суботу, 28 червня, німці зайняли Рівне. «Жити в місті стало невимовно важко, небезпечно, навіть страшно... Увечері 8 липня німці захопили близько чотирьохсот євреїв, загнали їх у двір державного банку, а наступного ранку ми бачили, як цих людей під конвоєм кудись повели. Услід за ними повезли два кулемети, та нікому і в голову не могло прийти, що їх ведуть на розстріл».

У кінці липня, згадує авторка, у місті поширилася чутка, що німці збираються організувати єврейське самоврядування, так званий «юденрат» («єврейська рада»). Так воно й сталося. Цей орган очолив учитель історії колишньої єврейської гімназії доктор Б. До складу його правління увійшли відомі в місті єврейські діячі.

Одне з перших завдань, яке належало виконати юденрату, полягало в тому, щоб віддати новій владі все наявне в євреїв міста срібло, золото та інші цінні речі. «Тисячі людей стали в чергу зі своїми коштовностями, - пише В.Барац, - щоб віддати їх владі. Боляче нам було розставатися з нажитим, часто не одним поколінням, добром. Особливо гнітюче враження справило на нас те, як з міських синагог стали вивозити ритуальні срібні предмети та інші атрибути духовного змісту. У цьому було щось символічне...»

Тижнів через два окупанти зажадали від єврейської громади міста (на початок окупації в Рівному мешкало близько 30 тисяч євреїв) контрибуцію в розмірі 1 млн. 200 тис.марок. Юденрат повинен був зібрати цю суму протягом трьох днів. Його чиновники взялися розподіляти, скільки хто з громадян повинен внести. «Важко описати, які сварки, крики та звинувачення посипалися один на одного з цього приводу, - згадує авторка. - Одні доводили, що такої суми в них немає, інші, навпаки, погоджувалися внести названу суму, якщо й інші внесуть стільки ж...»

Наступні місяці приносили все нові сюрпризи. Гітлерівці не припиняли полювання на євреїв. Їх кудись вивозили, і більше ніхто цих людей не бачив.

«Не проходило й дня, щоб німці не висували перед юденратом все нові й нові вимоги: то йому належало зібрати гарні меблі для нових службових кабінетів, то комплекти білизни для лазаретів, то столове срібло, сервізи, килими... Термін збору сягав, як правило, декілька годин, у кращому випадку - добу. За відмову від виконання чи навіть за затримку термінів кара була одна - розстріл».

«Поширилася чутка, що невдовзі нас вивозитимуть у якийсь табір. Через пару днів появилася нова: юденрат ніби домовився з німецькою владою, що переселення відкладено та взамін на міську громаду накладено нову контрибуцію».

У кінці жовтня міська служба праці Арбайтсамт передала юденрату декілька тисяч бланків посвідчень, які належало вручити «потрібним для міста фахівцям». «Яке значення цей папірець міг мати для євреїв міста, - згадує В.Барац, - ніхто не знав. Але за них стали платити гроші, причому великі суми. Звичайно, придбати їх могли хіба що багаті люди. Щодо справжніх ремісників, то вони отримували ці папірці з труднощами. Нерідко у приміщенні юденрату за них доходило до бійки».

«Це було 5 листопада, - згадує далі авторка. - Ми з дочкою підійшли до будинку юденрату, де побачили велике скупчення людей. На балконі стояв комендант єврейської міліції і зачитував офіційну вказівку німецької влади. У ній говорилося приблизно таке: все єврейське населення міста повинно завтра, 6 листопада, о 6-ій годині ранку зібратися в Сосонках. Кожному належить мати при собі особисті документи та найцінніші речі вагою не більше 8 кг. Відтіля всіх відправлятимуть до таборів. У місті мають право залишатися тільки власники посвідчень, які видані Арбайтсамтом, але цим людям під загрозою смерті заборонено виходити на вулицю 6 і 7 листопада. За порушення даної вказівки - розстріл. «Важко описати страх і паніку, що охопили євреїв, читаємо далі у спогадах. - Люди хотіли вірити цьому розпорядженню, але ніхто не знав, що треба розуміти під словом «табір». Правду знали тільки члени юденрату та наближені до них люди. Але через страх перед німцями вони приховували це від населення».

Лише тепер люди усвідомили значимість посвідчень, про які йшлося напередодні, і зрозуміли, чому багато хто намагався придбати їх за будь-яку ціну.

Наступного дня о шостій ранку на вулицях міста з’явилися натовпи євреїв. З мішечками та вузликами на плечах, з немовлятами на руках, вони у візочках везли навіть паралізованих людей і дуже спішили до призначеного місця, боячись запізнитися. «Щодо нас, щасливих власників трудових посвідчень, - пише В.Барац, - то ми не виходили з дому. Упродовж дня есесівці шастали по квартирах та будинках, перевіряючи, чи не заховався бува який-небудь єврей. Погода того дня була жахлива. Дув сильний вітер з дощем та снігом. Ніби саме небо оплакувало нещасних євреїв».

О третій годині пополудні до нас прибігла дівчина Ліда. Її перші слова прозвучали жахливо: «Кріпіться! Ще раз кріпіться! Знайте: усіх, кого повели вранці в Сосонки, тепер поголовно розстрілюють. Наша хата дрижить від пострілів настільки, що в ній сидіти страшно».

Декому з тих, хто не мав посвідчень, вдалося заховатися. Допомогли українці та поляки, хоч це й загрожувало їм розстрілом усієї сім’ї.

«Після акції в Сосонках у місті живими залишилося близько п’яти тисяч євреїв. Нас повідомили, що кожен живий повинен працювати на німецьку владу і тільки це може нас врятувати».

«У грудні, - розповідає далі В.Барац, - вийшов наказ про переселення євреїв до гетто. Для цієї резервації було відведено дві чи три вулиці на околиці міста біля самого залізничного полотна. І знову розпочалася гонка за те, щоб заволодіти кращим приміщенням. Більш пристойні помешкання та будинки дісталися, в першу чергу, тим, у кого були гроші та зв’язки. У нас з Мірою не було ні того, ні другого. Два тижні ми тулилися в кімнатці нашої знайомої мадам Тов, спали на підлозі, а вдень перебували в основному надворі. Відтак, добрі люди допомогли нам переселитися в помешкання, яке покинула сім’я «арійців». Так називали рівнян - не євреїв. Нова кімната була просторішою, зате холодною, вікна побиті, двері без замків. Спали ми, не роздягаючись. Та все ж були задоволені, що маємо свій куток. Однак не пройшло і двох днів, як нашому «розкошуванню» настав кінець. Прибув єврейський міліціонер і поставив нас до відома, що юденрат виділив це приміщення іншим людям, а нам належить його негайно звільнити. «Для вас воно занадто розкішне», - презирливо кинув міліціонер. І тут же пригрозив насильним виселенням, якщо по-доброму не виберемося. З того, як він це сказав, з його вигляду я зрозуміла, що загроза буде здійснена. Порятунок прийшов від одинокого службовця, який теж шукав житло, і погодився розділити з нами нашу кімнату».

Неважко здогадатися, яка доля чекала би п.Барац та її дочку Міру, якби на їхньому шляху не трапився український інженер Яків Сухенок - людина великої душі й порядності. Ціною неймовірних зусиль він домігся, що мати й дочка придбали «арійські» документи, які допомогли їм перебратися на південь України і там під виглядом польських біженок пережити окупацію.

На цьому закінчується рівненський період спогадів Варвари Барац.

Рівнянин Хаїм Лернер, що був одним з жителів міського гетто, продовжує сумну розповідь про свою історію, а отже про долю тих п’яти тисяч євреїв.

«У ніч на 13 липня 1942 р., - згадує Х.Лернер, - німецька жандармерія оточила гетто щільним кільцем. На території з’явилися солдати айнзацкоманди. Людей стали насильно виганяти з помешкань та будинків і повели до запасної колії, що прилягала до єврейського району. Тих, хто опирався або проявляв кволість, стріляли на місці. Під ранок ешелони вирушили на північ. Ліс під Костополем був станцією прибуття, яка стала останньою в житті цих п’яти тисяч рівненських євреїв. Недалеко від залізничного полотна у приміському лісі настав другий акт єврейської трагедії Рівного. Людей розстрілювали, трупи кидали в заздалегідь викопані траншеї».

У серпні сорок другого окупаційна адміністрація Еріка Коха рапортувала Берліну, що «з єврейським питанням на Волині покінчено». Вагома доля правди в цьому дійсно була.

Але повернемось іще раз до спогадів Варвари Барац, але вже з іншого приводу. Справа в тому, що, перекруючи історичну правду, ліві «інтернаціоналісти» (наприкалад, депутат Рівненської міської ради Леонід Бріф) стверджують, що в Україні, особливо ж у західних її регіонах, найбільш віддано служила гітлерівському режиму саме українська поліція. Що маємо насправді?

У 1941 році німецька окупаційна адміністрація створювала поліційні загони за національним принципом. Робилося це з розрахунку: 1 поліцейський на 1000 чоловік населення однієї нації. Якщо врахувати, що у згаданий період тільки у Рівному мешкало 20-30 тисяч євреїв, стає зрозумілим, що саме їхня поліція, або, як вона тоді називалась, єврейська міліція, становила левову частку фашистських прислужників. Чисельність польської й української національних поліцій була приблизно однаковою, причому поляків усе-таки було більше.

Але існує ще одна, найголовніша відмінність: у 1942 році, остаточно впевнившись у злочинності гітлерівського режиму, українська поліція Рівного вирушила до лісу - вступила до лав Української Повстанської Армії, забравши з собою зброю, кошти та інші матеріальні цінності, і стала на шлях збройної боротьби з німецькими окупантами. У той же час єврейська міліція, як, зокрема, це випливає зі спогадів В.Барац, продовжувала служити окупаційному режиму. Не виступила проти гітлерівців і польська поліція, а охорону в’язниць у Рівному фашисти взагалі доручили власівцям та донським козачкам, які мордували українське населення.

Масові розстріли євреїв у Рівному нічим не поступаються трагедії українців, у тому ж масовому порядку розстріляних на Видумці (нині це місце по вулиці Степана Бандери в обласному центрі), де було винищено цвіт інтелігенції краю, на вулиці Білій поблизу залізничного вокзалу, в інших місцях масових страт. Так само в селах, де переважало польське населення, польська поліція займалася репресіями проти українських сімей.

Тож на тлі цих зафіксованих історією подій цілком безглуздо звинувачувати українських патріотів, чиї поліційні формування за наказом проводу ОУН пішли до лісу в новостворену УПА і вели збройну боротьбу проти гітлерівських людиноненависників, у якихось антинародних діях. Інша справа, що, паплюжачи чисті імена борців за волю України, ліві намагаються приховати репресивну роль, антиукраїнську політику й вину у геноциді проти українців рідної їм комуністичної партії.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.