Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Покласти край двомовності і здійснити повну декомунізацію [Випуск № 1202]

Відкритий лист віце-прем’єру з гуманітарної політики, міністру культури В’ячеславу Кириленку
Шановний пане Кириленко!
Ваше призначення на важливу урядову посаду вселяє в нас надію на позитивні зміни у гуманітарній сфері через реформи, які, в першу чергу, полягатимуть у забезпеченні конституційності повноцінного статусу української мови, як єдиної державної, припинення вкрай шкідливої практики застосування у всіх сферах так званої двомовності і здійснення широкомасштабної декомунізації та десовєтизації, як головного чинника запровадження в Україні європейських цінностей і збереження самоідентифікації української нації.
 Адже над двомовною країною майже завжди нависає небезпека втрати територіальної цілісності. Поширення білінгвізму в межах однієї держави неминуче спричиняє конфлікт між двома мовами, а, відповідно, й двома культурами та ідентичностями. Масовий білінгвізм зазвичай є тимчасовим явищем, яке закінчується або перемогою однієї з мов, або ж розпадом національної держави.
Добре вивчивши  за роки їх правління повадки та заміри «регіоналів», покликаних боротися з українством та просувати «русскій мір», не варт і дивуватися. Дивує інше, а саме те, з якою готовністю, сказати б, запопадливістю державне чиновництво почало відкараскуватися від української мови, наче б вона вже й не державна зовсім, а так собі, заблукана попелюшка на їхньому балюванні. Доводячи цим, що воно давно хотіло спекатись її, й не лише у службовому своєму повсякденні, та вихваляючись наввипередки своїм службовим заповзяттям. Й тепер куди не поткнешся, а там — усе па-русскі. У школах та ВНЗ, у всіляких державних установах, міліції тощо. Ви скажете: так воно ж і до цього так було.  Отож бо: було і є, а вони ще й тепер продовжують «захищати» українців... від рідної української мови. У сільських районах з переважаючими етнічними українцями (а таких районів — так само переважаюча більшість) високе обласне чиновництво з людьми розмовляє російською. А на них дивлячись, і місцеві чиновнички так само.
То хіба ж це не окупація — попри всі інші чинники? Знищ мову — і роби з цим народом, що заманеться, він уже й так збайдужів до краю. Адже мова — це й історична пам’ять, і культура, й духовність, мова — це те, від чого все починається. Бо ж нема на світі двомовного народу — то вже два народи, дві держави. А який, скажіть, може бути український патріотизм без рідної української мови?
Де українська мова ще залишається де-факто державною? На папері хіба що. Але ж мова — це жива субстанція, вона мусить звучати, вона повинна дихати. А їй затуляють рота, перекривають кисень. У своїй ненависті до всього українського колишня влада ні для кого не залишила можливості бодай трохи вивчити державну мову — бо упевнена в тому, що такою буде російська. В освіті стан її вивчення жалюгідний. Про якісь курси, як, скажімо, у європейських країнах, звісно ж, не йдеться. Не вивчають її ні іноземні студенти, ні мігранти. Дуже рідко, на жаль, можна почути державну мову з вуст акредитованих тут дипломатичних представників. Не дає такої можливості й інформаційно-культурний простір, уже майже повністю окупований. 
Людині, котра дивиться телевізор чи слухає радіо, постійно і послідовно нав’язується російська мова. Один ведучий говорить російською другий — поряд з ним — українською., як колись Тарапунька і Штепсель. І ніякого перекладу. Ви не можете навіть п’ять хвилин побути наодинці з рідною мовою, відчути всю її красу та глибінь. Й так — з дня у день. При цьому придивіться: перший ведучий (чи вона) привабливий та креативний, на нього приємно дивитися, а російською він говорить, як рідною. А його український колега — так собі, та й мова у нього якась кострубата, позбавлена своєї оригінальності, притаманного їй багатства, поліфонічності, отого неповторного аромату, властивого, до слова сказати, кожній мові... Він немовби перекладає у своїй голові з російської, тому мова його випотрошена, вторинна. Хіба це не навмисне робиться? У такий спосіб у людини на підсвідомому рівні виробляється відповідне ставлення до української мови як до чогось такого обмежено провінційного, не конкурентного, хуторянського.
Це лише один з багатьох фактів русифікації українців — примусової, насильницької русифіації. Русифікації ментальної, коли повороту назад нема. Коли, наприклад, батьки ще розмовляють рідною українською, а для дітей, онуків рідною вже стала російська. Через те й чуємо не раз маячню на кшталт: сама я українка, но мой родной язик — русскій.
У цьому мовному протистоянні — а інакше й не скажеш — підстерігає нас ще одна небезпека. Мовне роздвоєння поступово поглиблюється, переходячи у психічне захворювання — шизофренію, психічне роздвоєння. «Двомовність деформує душу людини», — казав славетний мовознавець Олександр Потебня. Чи бодай чули це ім’я  тисячі невігласів  у нашій владі?
 Українську  мову   крізь сотні варварських заборон, крізь сибіри та соловки зуміли зберегти для нас наші предки. Сьогодні вони суворо запитують нас: а що, нащадки, де сила ваша — наш вам духовний спадок? Віддасте мову — й сліду од вас не залишиться, лише територія, безмовними холуями заселена. А територія нічиєю не буває.
Плани розчленування України оприлюднювались у Донецьку цілком відверто, і в державі з відповідальною владою давно вже мали б зацікавити Службу безпеки. Так, газета «Донецький кряж» у квітні 2007 року опублікувала інтерв’ю з Андроніком Міграняном, головою комісії з питань глобалізації та світової інтеграції Громадської палати Російської Федерації. Професор Мігранян пропонував українському політикуму три варіанти виходу з кризи, кожен з яких був проектом розчленування України. «Первый выход, – казав Мігранян, – заключается в том, что политический класс Украины будет вынужден признать, что на Украине проживают два народа или две политические нации. В этом случае возможна федерализация Украины по типу Канады или Бельгии, с приданием широкой автономии ее различным самоопределяющим частям».
Другий варіант містив заклик до Сходу й Півдня протистояти тискові Києва і Львова: «Если регионы Востока и Юга не сумеют организовать свои силы для отпора этому давлению, то они пропадут в этой борьбе». Останній варіант московський професор вбачав у сепаратизмі: «надо рассматривать и третью перспективу разрешения политического кризиса: как можно более безболезненный раскол Украины. Тогда два народа, живущие на современной Украине, обретут возможность строить два различных государства на тех принципах, которые каждый из этих народов считает для себя более подходящим».
Ось так „цивілізована” двомовність призвела до прямої російської агресії і стала головним інструментом підбурювання до антидержавних дій російських шовіністів Сходу України. І лише однозначна позиція в питанні непорушності статті Конституції про єдину державну українську мову і безумовне її виконання на всіх рівнях і у всіх сферах реально знімуть напругу протистояння частини суспільства та суттєво посприяють перемозі українського світу над „русскім міром”.
Нема великого секрету в тому, що безрадісна і безвольна совковість нашого суспільства є наслідком вчасно не здійсненої декомунізації України. З часом комуністична ідеологія непомітно для нас трансформувалась в реально домінуючу, хоча Конституція і забороняє визнання першості за будь-якою ідеологією. 
Все відбулось конституційно і законно: формально держава сповідує європейські стандарти демократії і давно діє Указ Президента про демонтаж комуністичних символів, але де-факто домінує трансформована комуністична ідеологія тільки тому, що вона корисна великому числу діяльних і небідних громадян України. 
Саме тому, що нейтральний совковий ступор комунізованого загалу гарантовано не заважає гламурно жити і казково багатіти багатьом успішним людям в Україні, дбайливо збережені численні символи-монументи комунізму. Комуністичний символ тепер вірно працює на будь-який хижий капітал, як працював на велику Москву. 
Смішно подумати, що сучасні українські комуністи, які роз’їжджають на мерседесах, вірять в ідеали комунізму взірця Маркса-Леніна-Симоненка. Вони грають ролі, бо відчувають свою потрібність мільйонерам-лібералам, є частиною отої безвідмовної технології неокомунізації України, що дозволяє безмежне панування малої частки скоробагатьків над народом. Отже, домінуюча трансформована комуністична ідеологія є всього лиш дуже зручною, історично випробуваною, універсальною технологією, яка гарантовано заводить наш роботящий народ у рамки колоніального життя з вічними боргами решті світу. Єдиний спосіб припинити дію цієї колонізуючої технології - здійснити тотальну декомунізацію всього суспільства з допомогою потужного громадянського державницького руху. 
Якщо цього не станеться, безпорадністю суспільства завжди користатиме місцевий олігарх, заокеанський “стратегічний інвестор ” або якась “акула голодного світового капіталу”, не говорячи вже про традиційного експлуататора ідеології совка в Україні – Російську Федерацію. Нам треба затямити - від декомунізації безпосередньо залежить успішна конкурентоспроможність держави , а в кінцевому вимірі – рівень життя кожного з нас. 
На жаль, не всім віриться в реальність і небезпеку пристосованої для обслуговування інтересів великого капіталу ідеології комунізації. Хоча мав би переконати стрімкий кар’єрний злет багатьох колишніх комуністів, комсомольців і працівників КГБ в усіх структурах влади, трепетне ставлення колишнього парламенту до ювілею комсомолу і демонстрація багатьма нардепами показово-викличної російськомовності. Чимало процесів осучасненої комунізації діють приховано. Єдине, що кидається у вічі – це збережені багаточисельні пам’ятники Леніну, яких попри ленінопад в Україні залишилось 1700, та інші символи комунізму, які ніби знаходяться під чиєюсь негласною охороною і які потроху множаться зацікавленими меценатами прибуткового увічнення совковості. 
Можна скласти просту формулу: комунізація України = русифікація всього суспільства + радянська влада для особистої вигоди чиновників. Зловживання владою тепер називають корупцією, яка в постсовковому виконанні є вірною ознакою комунізації. Комунізована корупція і корупція в демократичних державах - абсолютно різні за сенсом терміни. В Європі корупція з осторогою використовується для особистої наживи, а в нас вона передовсім загрожує національній безпеці як елемент технології комунізації – здачі заради «дружби між народами» національних інтересів в економіці і геополітиці. 
Радянське зросійщення придушувало національний спротив системі, перетворювало людину на пслухняного і безправного, бідного совка. Зараз зросійщення підтримують небідні люди в Україні, а також світові “приятелі” тільки тому, що це чудовий спосіб збереження і відтворення в поколіннях того ж , слухняного, безправного, бідного українця, що забув мову й те - хто він є на світі. 
Все менше людей мають бажання і здатність аналізувати події в державі і все більше здаються на волю телезомбувальника. Наша зневіра і слабкість є найстрашнішою ознакою комунізації. Не пам’ятники Леніну страшні, а байдужість людей до того, що вони повсюдно бовваніють. Тому завдання нового реформаторського уряду не повинно обмежитись знесенням пам’ятників, які і так масово зносяться за ініціативи громад. Потрібна не кампанія, а грамотна, системна робота, націлена на повну декомунізацію України до кінця 2015року. 
Що потрібно зробити:
Розробити і видати Постанову, згідно з якою усі державні установи, заклади освіти і культури зобов’язані користуватися лише державною мовою, а вживання іноземної мови забороняється.
Провести перереєстрацію усіх засобів масової інформації і видавати нову ліцензію лише за умови стовідсоткового використання української мови.
Зобов’язати усі телевізійні канали здійснювати трансляції лише державною мовою, продублювати українською усі, без винятку, кінофільми.
Ввести зміни до кримінального кодексу, в яких передбачити покарання за протидію впровадження української мови, знущання та насмішки над нею.
Провести протягом тижня повну ліквідацію усіх більшовицьких та проросійських  символів, пам’ятників, позбавити назв вулиць, установ і підприємств від імен радянських діячів та подій, що уособлюють комуністичну ідеологію.
Прирівняти комуністичну ідеологію до фашистської і заборонити її на всій території України.
Знайти способи невідкладного відсторонення від посад в державних структурах і в системі освіти, культури та виховання молоді усіх, без винятків, осіб, які зумисно допускають продовження і збереження комунізації суспільства. 
Припинити святкування на всіх рівнях радянських свят і ювілеїв, що возвеличують більшовицьку епоху.
Отже, декомунізація України – це не “полювання на відьом”, а державницька громадянська дія виключно на основі Конституції і законів України. Адже без декомунізації про європейський вибір, вільну національну державність і загальний достаток доведеться лише мріяти. Єдина дія нової української еліти трохи запізнилась, тому відкладати активний рух декомунізації-дерусифікації надалі вже не можна. 
Домінуюча комуністична за суттю ідеологія не дає і не дасть Україні вийти на вільний шлях розвитку доти, поки її визнаватиме особисто корисною незчисленна армія політиків, чиновників і прагматичних скоробагатьків в Україні . Зрозуміло, що декомунізація держави не станеться сама собою. З нами завжди залишається останній непереможний аргумент - сила громадської організації і достойна поведінка кожного українця в щоденному житті. Для успіху цього достатньо.

З надією на розуміння та співпрацю, 
головний редактор газети „Волинь” , 
Заслужений журналіст України Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.