Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Обман [Випуск № 1199]

Катруся бачила, відчувала: з Юрком щось діється. Дивний якийсь. При розмові навіть в очі не дивиться, викручується, відмовляючись від зустрічей з нею. Плутає словами, відмовки знаходить такі, що за милю видно: шиті вони білими нитками. Та вона, вважаючи хлопця своїм й звикнувши до нього за три роки зустрічей, знаходить тій незвичній поведінці оправдання. Певно, в Юрка наразі важкий період. З роботою не ладиться. Попередню пропозицію скасували і тепер він в пошуках нового місця. Та й удома не все гаразд: батьки, схоже, всерйоз налаштувалися на розлучення. Такий, мабуть, період? Треба їй звикнути до цього. Треба підтримати. При нагоді спробує делікатно зазирнути в душу, поговорити відверто, пожаліти. Але ж раніше для цього особливих зусиль не треба було: він сам це робив. Та ж люди змінюються -залежно від обставин, часу. Нагода поговорити трапилася через годину, коли він зателефонував (певно, по інерції, за звичкою) й пісним голосом сказав, що сьогодні не може зустріти її з роботи. Не встигла Катруся озватися, як у відповідь - короткі гудки. Набрала звичний номер, яким раніше рясніла сторінка отриманих дзвінків. - Що іще? - Зовсім безбарвно, з нотками роздратування. - Я хотіла запитати... - Від хвилювання пауза. - Ти нічого не хочеш мені сказати? - Сказав уже. Не можу сьогодні. Зайнятий. І взагалі не до того. - Що за настрій, що за тон? Сталося що? - Слухай! Не діставай! Все! Завтра зідзвонимося. За декілька годин Юрко, правда, озветься. Скаже, що вона, мабуть, була права: не повинен він з нею так говорити. У Катрусі відлягло від серця. Але ненадовго. Як кажуть, чим далі в ліс, тим більше дров. Їх незрозуміла суперечка поглиблювалася. Вона декілька разів намагалася викликати Юрка на відверту розмову, але нічого путнього не вийшло. А вони ж мали влітку одружитися. Не знає, як у Юрка, а в неї вдома повним ходом налаштувалися на весілля. Він же наразі про цей не згадує. Одного разу все-таки сказав: - Ти повинна мене зрозуміти. Батьки. Це все. Я так заплутався, втомився. Вона доторкнулася до його волосся. Від несподіванки - відсахнувся і продовжив: - Я вирішив почекати з весіллям. - Ти вирішив? А мало б бути наше спільне рішення. - Знову починаєш? З тобою неможливо говорити! Так, це я так вирішив. Батьки розлучаються, важкий період. Не до весілля. Маму треба підтримати. Зараз то буде найкраще: і для твоєї сім'ї, і для моєї. - І для моєї? Ти так думаєш? - На очах в Катрусі закипали сльози, але вона не захоче показати своєї слабкості. То вже за десять хвилин, коли Юрко ще й скаже, що їм поки що треба зробити перерву в стосунках, якийсь час не зустрічатися, вона дасть волю почуттям й сльозам в підсобному приміщенні магазину, де працювала її подружка зі шкільної парти. Та заспокоюватиме банальними словами: - Та залиш ти! Всі вони, чоловіки, однакові: сьогодні кажуть, що найкращої, ніж ти, в житті не буває і взагалі це почуття - з категорії неземних, а проходить певний час - й за наступною спідницею. Певно, ті ж слова, ті ж погляди... І, затям, та ж поведінка. Так що наступну чекає подібна доля - трохи присмачена часовими змінами, але по суті своїй - однакова. - Що ти таке говориш? - Розмазюкавши тіні по щоках, округлила очі Катруся. - У нього зовсім не так. Він за сім’ю переживає. І за мою також. Каже, що так буде краще. Я вірю йому. За цих три роки він ні разу мене не обманув. - Ти впевнена? Катруся зупинилася на півслові, продовжуючи захищати Юрка, але зупинилася. В пам’яті зринуло декілька сцен, декілька моментів, коли Юрко поводився якось дивно. Було, на ранок, після декількох днів мовчання, винувато казав, що вчора зійшов з колії. Вона не допитувалася, з якої колії, а тепер... Може, й правду каже подруга? Та ні? Не може так її Юрко, якого вона вважала цілим світом. - У нього, крім мене, нікого немає... - Я не хотіла тобі казати, - озвалася подруга, - але, якщо ти так хочеш... - Нічого я не хочу! - Закрила обличчя руками Катруся. - Ні, хочу. - Я сьогодні не маю часу витирати тобі сльози. Та й треба тобі поки що. Страждання, кажуть, людину возвеличують. - Та не насміхайся ти, - вже більш мирно сказала Катруся. - О! Трохи світліше. Ще усміхнешся - і... Світліше Катрусі не стало: ні назавтра, ні через місяць. У дні, коли було по-особливому важко, так хотілося почути Юрків голос, але стримувала себе. Нехай іде все, як іде. А зустріч з ним підкинув випадок. - Пора тобі сказати, що обіцяла, - дзвінок від подруги, - якщо є бажання пересвідчитися, що твій коханий - не рожевий слоник, яким ти його собі уявила, - мерщій до мене. Це повідомлення Катрусю заінтригувало. Краще не поспішала б. Подруга вперто потягла за собою парковою доріжечкою, припорошеною першим жовтим листям. - Дивись, - показала на пару, що мирно сиділа за столиком. Теплі (на відстані вчувається) обійми юнака. Злива золотого волосся його супутниці на його плечі. Мирна розмова. - Ще тільки повітряних кульок у вигляді сердечок не вистачає, -пожартувала подруга, але спіткнулася об болісний погляд Катрусі. Задзвенів телефон й за мить подругу вітром здуло з парку: викликали терміново на роботу. Ще встигла сказати, аби Катруся зайшла за нею, разом підуть додому. Та, заворожено спостерігаючи за «своїм» Юрком, очам повірити не могла. Набрала номер: - Доброго вечора, любий. Оце все заради сім’ї? Юрко гарячково озирнувся на всі сторони, але помітити Катрусю було непросто. Вона ж продовжувала: - Брехливий ти наскрізь і без совісті. - Давай не будемо, - піднявся з-за столу й відійшов. - Боїшся поранити свою пасію? Чого ж? Готував би заздалегідь до того, що може бути боляче. Знаєш, а я тобі вдячна. Ти навчив, як можна любити і як можна ненавидіти. - Ти мене ненавидиш? - Та ні. Вже байдуже. Поки що ненавиджу почуття між людьми і не знаю, чи зможу вірити ще колись. Прощавай. Не повторюй помилок і будь щасливим. Катруся гірко плакатиме на лавочці під вербою, що плаче вічно. Чоловік із пакетом та з палицею в руках, стурбовано запитає: - У тебе, дитино, хтось помер? Вона кивне. - Не плач - таке життя. Нічого не зміниш і нічого іншого не вигадаєш. - Таке життя, - повторила за ним, - і жити треба, навіть після того, як обманюють, навіть після того, як людям уже не віриш. І падало під ноги жовте листя. Запорошував листопад порожній столик, за яким тільки-но сиділи двоє.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.