Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Чому СБУ декларує «за», а на практиці панічно боїться відпустити від себе архіви КГБ СССР? [Випуск № 1198]

За період тривалого часу щиросердечні та довірливі громадяни України вкотре наслухалися офіційних повідомлень Служби Безпеки України про те, що вона працює над відкриттям частини архіву колишнього КГБ СССР. Насправді все виглядає зовсім інакше. Служба Безпеки України за більш як двадцятилітній період свого існування ту частину фонду архіву КГБ СССР, що не спалила в декілька етапів, панічно не бажає нікому відкривати. За логікою вільного відкритого європейського суспільства досить незрозуміло, чому архіви колишнього КГБ, котрі за всіма юридичними ознаками вже давно мали бути передані до фондів державного архіву, досі не доступні громадськості? А ви часом не здогадуєтеся чому? Суть справи лежить в площині все тієї ж кадрової політики та новітньої люстрації. У засобах масової інформації останнім часом лунають повідомлення, що поряд з реформаторськими процесами в силових структурах (МВС, прокуратури та інших державних органах) має відбутися реформа СБУ. Що начебто вже скорочено 2,5 тисяч працівників (це часом не ті, що перейшли на бік російського окупанта в Криму, Донецькій та Луганській областях)? Що процеси люстрації в СБУ будуть займати певний період часу та відбудуться в декілька етапів. При чому тут колишні архіви КГБ СССР, скажете Ви? Так от вся річ в тім, що більш як 20 років кадрова політика СБУ будувалась за неофіційним сімейно-клановим принципом. Якщо, наприклад, звільнити з органів офіцерів, чия кар’єра була розпочата ще в системі КГБ та за приналежністю до членства в КПСС, то це лише частина декорації з цієї вистави, що називається «люстрація». Річ у тім, що не всі були в КГБ та членами КПСС. Але незмінною ознакою був кадровий підбір, де кандидати в СБУ проходили на «блатній» основі. В кожного мала бути відповідна «родословная». Як тут до цього не пригадати відомої більшовицької пісні «Ми дети тех, кто наступал на белые отряды, кто паровозы оставлял, идя на баррикади». Якщо в системі української прокуратури чи МВС можуть працювати (є такі випадки) родичі з репресованих Москвою сімей, то навряд чи ви знайдете серед працівників СБУ хоч одну людину,чий дід чи бабуся були дисидентами-шістдесятниками або перебували на висилці в Сибіру, не кажучи вже про членство в ОУН, чи перебування в українському збройному підпіллі. Проте, коли б навіть уважно придивитися хоч би до певної невеликої частини фондів Архіву КГБ СССР, ну принаймні, звітів СБ ОУН, то уважний читач знайшов би там знайомі прізвища (це, як правило, особи, що відзначилися співпрацею з МГБ і потрапили у свій час в поле зору СБ ОУН). Нащадки тих, котрі сьогодні тихенько сидять в затишних кабінетах багатьох обласних управлінь, особливо в Західній Україні. Ось чому архіви далекої епохи, котрі здавалося б можуть бути цікаві тільки для істориків, так панічно тривожать кадрову політику в СБУ. Невже оновлене керівництво української контррозвідки не знає (або робить вигляд, що не знає), що більшість її працівників - це нащадки працівників КГБ-МВД СССР, структур совєтських компартійних, профспілкових босів, або принаймні нащадки секретних агентів МГБ-КГБ, а в гіршому випадку, нащадки голів колгоспів. Керівниками, наприклад, обласних фондів архівів СБУ, як правило, мусять бути син чи донька секретарів райкомів компартії. І тому не все так просто з цими архівами, дідько б їх побрав…
І. ПРИСЯЖНЮК

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.