Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

поклик серця не зупиниш [Випуск № 1196]

Про російсько-українську війну на Сході України ми чуємо щодня. Говорять про неї і політики, і економісти, і експерти. Наш часопис, продовжуючи серію мілітарних сюжетів із зони бойових дій, веде розмову з активним громадським діячем краю Олександром Онищуком. Він родом з Оржева – малої Батьківщини багатьох видатних провідників ОУН. Олександр – активний учасник сотні Самооборони Майдану «Волинська січ», пластун та організатор багатьох патріотичних акцій на Рівненщині. А ще – він учасник боротьби з московськими агресорами у лавах добровольчого батальйону «Січ». В ексклюзивному репортажі часопису «Волинь» Олександр розповів про свою участь у захисті Вітчизни. – Олександре, розкажи читачам про те, як ти потрапив на війну.
– Ще з дитинства, читаючи історію України, мене мучило питання: «Чому у нас все так погано?» Чому такий багатий,  трудолюбивий народ живе у злиднях? Коли вдумуєшся краще, вирізняєш одну особливість, ти бачиш маленьке недорозвинене створіння-шкідника! Яке намагається знищити, нашкодити твоєму народу. Це створіння вбивало наших побратимів під Крутами, морило голодом у 1932-33 роках. Воно вбивало нас в часи Другої світової війни…. Мої предки героїчно з ним боролися, не жаліючи власного життя. Українська Повстанська Армія стала єдиною опорою між моїм народом та паразитом, який бажав крові. Коли «режим Януческу» прийшов до влади, я разом з побратимами став до лав націоналістів, аби словом та ділом захистити Батьківщину. Ми перемогли на Майдані. Але створіння ще дужче розізлилося і пішло у наступ на нашу землю, не довго думаючи ми взяли до рук справжню зброю. Ми пішли боронитися!

– То що ж це за таке створіння?
– Це Московська імперія. Вона в різні часи носила різні назви: Московське царство, Російська імперія, СССР, Російська федерація… Але суть завжди залишалась одна і та ж: загарбання, обкрадання і нищення чужого. Тому ми й боремося з московською агресією та їхньою «п’ятою колоною».

– Тому ти і вирішив піти добровольцем?
– Я – сирота, тому в армії не служив. По повістці не викликали. Але поклик серця не зупиниш. Тому я пішов до лав добровольців. Кожен чоловік повинен захищати свою землю! Для чого ж ми тоді тут? Хто зі зброєю на передовій, а хто, збираючи харчі та спорядження для солдатів, готуючи інших. Ми одне ціле, ми єдина Українська армія! Я пішов тому, що знаю, якщо ми не зупинимо їх там, цей паразит прийде до мене в хату, забере те, що мені так дороге. Тому ми повинні зупинити ворога за будь-яку ціну!

– Ти говориш про волонтерів, які допомагають військовим. Як ти оціниш рівень вашого забезпечення?
– Практично все, окрім зброї, нам дали волонтери. Купили хорошу форму, яку привезли з Польщі, розвантажки придбали, підібрали зручне взуття! Також зібрали вдосталь їжі. Особливо картоплі. Вона нам там стала першою стравою. Хочеться їм страшенно подякувати. Вони дуже нам допомагають. Це піднімає настрій та бойовий дух.

– Яким саме був настрій у тебе і твоїх побратимів там, на передовій?
– Настрій був бойовий! Це найголовніше! Зіпсувати нам його ніхто не міг. Нас гріла наша земля, любов народу, злість до ворогів. Коли хтось падав духом, ми йому намагалися допомогти, ми були як свічки у церкві: коли одна гасне, інша її підпалює. Коли хтось догорав, його місце займав інший.

– Доводилось воювати з окупантами?
– Звичайно. Це головна і єдина ціль кожного добровольця. Тому ми й прийшли до батальйону. Дуже часто потрапляли під обстріли. Тоді психологічно важко насамперед. Відчуття страху тисне на мізки, перша думка: «Все…» Але потім звикаєш ніби і страх зникає швидше. Найбільш страшно потрапити до полону. Ми з хлопцями присягнули один одному, що в разі загрози полону, допоможемо один одному уникнути цих страждань. Як хлопці в 40-их з УПА…

– А як ставились до Вас місцеві мешканці?
– В основному добре. Хоча, звісно ж, там були і прихильники Москви. Від них чули і прокльони, і звинувачення у всіх бідах, і побажання швидше нам «здохнуть»… Але значна частина міст, що ми їх звільнили, бачать себе в Україні. Вони побачили справжнє обличчя «русского міра». Вони вже побачили, що їм несе Москва: тероризм, загибель людей, зґвалтування, грабежі.

– Які враження від війни?
– Враження багатогранні. Відчуваєш життя по-іншому. Цінуєш життя, і не лише своє. Знаєш, що таке голод і радієш звичайному хлібові. Цінуєш братерство. Бачиш вдячні очі громадян, чуєш їх подяку і це тобі допомагає, ти йдеш вперед. Ми переможемо.

– Побувавши там, чи змінилися якісь твої погляди на життя чи на Україну?
– Змінилися. Стали більш радикальними. Ніякої пощади ворогам. Ми, Українці, добрі і тому нас гноблять. Не потрібно давати ніякого поступу ворогам! Україну люблю ще дужче, люблю її за тих побратимів, хто був зі мною. За тих доньок, що, не жаліючи себе, шиють нам сітки, вишивають обереги на формі. За тих маленьких діток, які малюють малюнки, пишуть «повертайтеся живими». Москалям цього не відчути. Їх зариють край дороги, як собак, і ніхто про них не пам’ятатиме.

– Щоб ти хотів побажати читачам «Волині»?
– Зараз ввесь народ України став грудьми на захист України. Будьте пильними, об’єднуйтеся! Не жалійте ворогів і не пробачайте їм смертей наших лицарів. Лише пліч-о-пліч ми здобудемо перемогу, звільнимо рідну землю від паразитів.

Розмовляв Тарас ДАВИДЮК

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.