Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
22
жовтня
Випуск
№ 1342 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Гідний правнук свого прадіда [Випуск № 1193]

У складі одного з батальйонів Національної гвардії України служить капітан Андрій Робітницький, правнук провідника ОУН на північно-західних теренах. Андрій від початку заворушень на Сході брав участь в захисті Луганської облдержадміністрації, будівлі УМВС та аеропорту.  Під час відпустки зустрілись з ним в Клевані і правнук видатного ОУНівця розповів, як його закинуло на війну і що довелось пережити. - Андрію, як ти потрапив на війну?
- Я кадровий військовий, служу вже 16 років. У нас родина така цікава: вчителі, але військові. Прадід Володимир був вчителем і в той же час провідником ОУН на північно-західних українських землях. Ми до цих пір не знаємо всіх подробиць його життя і смерті, бо документи в архівах засекречені. Відомо, що він керував структурами ОУН у Рівненській та Житомирській областях.
В 2001 році нам повідомили, де знаходиться його могила. Похований у Львові, батько туди їздив, Ющенко туди приїжджав на відкриття пам’ятника на могилі.
Прадіда вбили в госпіталі, коли він підхопив запалення легень. Просто отруїли.
Родину прадіда виселили в Узбекистан. І вже мій дід сюди, в Клевань, із заслання пішки повернувся. Працював на заводі, працював кіномеханіком. Тато працює майстром в Клеванському професійому ліцеї.
- Як же ти став військовим?
- А я закінчив технікум у Рівному. Попрацював кілька місяців в туберкульозному санаторії в Новоставі, поїздив на 66-му «газоні», поїздив на « таблетці». В армію мене забрали водієм.
Після служби, в 1999 році, вирішив поступати у Харківське військове училище.
Після навчання, отримавши військове звання, дев’ять років прослужив у рівненському батальйоні, а тепер служу в Луцьку.
- Хто ти зараз за військовим званням?
- Капітан, командир другої патрульної роти Національної гвардії. Ця частина, в якій я служу, була гвардійською, поки в 1999 році Національну гвардію не розформували. Потім вона стала частиною внутрішніх військ і от тепер знову Національна гвардія.
- Коли ваша частина потрапила на Донбас?
- Туди ми мали їхати ще в березні, але спочатку поїхали на Київ. Побули там і знову повернулись додому. Тільки в квітні ми в терміновому порядку літаком були перекинуті в Луганськ. Де разом з Хмельницьким батальйоном по черзі утримували приміщення УМВС. Ще тоді серйозної «заварушкі» не було, але терористи вже закріпились в Словянську, а наші пробували його штурмувати.
У Луганську до нас люди по різному ставились. Були такі, що добре ставились, але в більшості – не дуже. До речі, я там в перші дні навіть Автомайдан бачив. Однак за пару днів вони десь зникли. Кажуть, що їм машини попалили.
Вони (сепаратисти – авт.) тоді утримували будівлю СБУ. А потім їм переклинило і вони захопили будівлю облдержадміністрації та роззброїли івано-франківський батальйон, який її охороняв. І пішли нас штурмувати. Спочатку з камінням і палками…
Луганська міліція відразу розбіглась. Щоб ти розумів, з їхньої міліції може відсотків 5-10, які нам допомагали. Навіть той самий «Беркут», який ще залишався, коли побачили, що ми стоїмо, допомогли нам відбити штурм. А в новинах чомусь сказали, що сепаратисти захопили адміністрацію і УМВС. Хоча ми будівлю УМВС втримали.
На вечір ми вже знали, що в натовпі з’явилась зброя: рушниці, автомати і навіть кулемети. Прийняли рішення, забарикадувались і організували оборону. Приходили до нас ті ЛНРівці, погрожували, якщо ми не вийдемо то за 5 хвилин штурм. Проходило 5 хвилин – ніхто не штурмував. Потім – через десять хвилин штурм. І знову нічого. Так кілька разів.
Пізніше ми випустили з будівлі солдат-строковиків і їх завезли у воєнкомат. А ми залишились і відбивали штурми. Вони єдине, що змогли – повісили на «козирок» російський прапор, але ми швидко його скинули і повернули на місце прапор України.
- Ти кажеш, що у строковиків не було зброї, а в решти солдат?
- Приїхавши туди, ми поступили в розпорядження Східного територіального командування. Вони нам дали наказ заступити без зброї. Але ми розуміли, що це може бути біда. В результаті всі контрактники та офіцери були зі зброєю. А строковики – без. Здали його у військову частину, де зброю склали в ящики і опломбували. Тоді ж військкомат, де були наші строковики, обстріляли. Ми це все в новинах дивились. А в російських новинах там розказували, що ніби там засів Правий сектор. Ще один з місцевих міліціонерів каже до мене: «Капітан це ж там твої пацани, то чого вони кажуть, що Правий сектор?». Деякі люди розуміли, що відбувається, але таких все-таки було мало.
Пізніше нас перевели на захист Луганського аеропорту. Зараз дивлюсь наші фото і на те, як він тепер виглядає… Він аеропорту нічого не лишилось. На початку травня нас перекинули в Маріуполь, де ми вже відбивали штурми на тамтешню будівлю УМВС. По суті, це були перші сутички зі стріляниною. Тоді найбільшою проблемою була відсутність координації. Для прикладу, там же в обороні був задіяний батальйон «Азов». Але ми не знали хто вони такі, а вони не знали нас. Самим доводилось розбиратись, координуватись. Дякувати Богу, обійшлось без стрілянини між собою. Бо в бою немає часу розбиратись.
Потім поступила інформація, що на нас йдуть чеченки і нас в терміновому порядку, під прикриттям резервістів вивели в аеропорт Маріуполя. Бачив, може, відео в Інтернеті, як там БМП летить через барикади. Ото ті резервісти проривались, які нам допомогли вийти. По суті, хто його знає, як би все обернулось, якби ми не знайшли з ними контакту і не передзвонили.
- А бійці «Азову» вам тоді теж допомагали?
- Вони нам допомагали оборонятись, а вириватись нам вже допомагали резервісти. Вони «працюють» як штурмові групи. До речі, що тоді, що зараз, у хлопців дуже високий професійний рівень та мотивація.
- З аеропорту Маріупоял ви далі куди піішли?
- В аеропорту ми ще були якийсь час. Заступали чергувати на блок-пости. Висувались на ростовський напрямок. Приблизно 12-13 травня нас перекинули в Ірпінь, а потім в Луцьк на відпочинок. Потім на кілька днів знову в Київ, заступили на охорону дільниць на президентських виборах. А за тиждень вже нас перекинули знову на Схід до міста Сніжне. Від початку червня і до серпня ми воювали в Донбасі. Несли службу за п’ять кілометрів від Савур-могили.
- Доводилось бути в справжніх боях?
- Ну як сказати (сміється – авт.), міна з «васілька» (автоматичний міномет калібра 82 мм – авт.) від мене рвонула за півтора метри. Ми були в окопі втрьох: я, снайпер та сержант. У них обох контузія різного ступеня, а мене пронесло, хоча я сидів між ними. Мабуть, мама і дружина відмолили.
Як таких прямих боїв там майже нема. Якщо наші не йдуть на штурм – то сепаратиста не побачиш. Біля наших позицій з’являються в основному розвідники і коректувальники. Їх задача засікати наші колони, рахувати техніку і давати координати для артилерії і «градів», які вже потім по нас луплять. Ми постійно прострілюємо «зєльонку» (лісополоси – авт.), щоб знищити їхню розвідку і коректувальників. Один раз захопили на блок-посту трьох ДНРівців: двох чоловіків і жінку. У них були посвідчення ДНР і автомати Калашникова. Вони просто дорогу переплутали і налетіли прямо на наш блок-пост.
Часто помагають виявляти сепаратистів самі місцеві жителі. Якось, коли ми стояли біля Григорівки, то люди нам розказали про хлопця, який рахує техніку, крутиться біля наших позицій і щось записує. Показали, де його хата, а розвідка його взяла.
- Якщо не були в боях, то що то за війна?
- Це не війна автоматів. Тут найбільша проблема, це артобстріли. Біля нас, за кілька кілометрів, стояла бригада. Їх обстрілювали дванадцять днів поспіль з «перекурами» на годину-півтори. Хлопці не витримали і відійшли. Ще потім на них за це… А я вважаю, що вони правильно зробили. Який сенс стояти на місці, коли тебе тупо розстрілюють і ти навіть не можеш відповісти.
- Обстрілювали з мінометів?
- Якби ж то! Мінометний обстріл, то ще за щастя. З нейтральної полоси, з території Росії били «Гради». Там все поряд. Ми, як в розвідку ходили, то бачили місто Куйбишево, це вже Ростовська область. Це так злить, коли ти в бінокль бачиш територію Росії, бачиш, як машини з «Градом» заїжджають за якусь лісопосадку і звідти йдуть вже спалахи залпів. Ти бачиш, як по тобі стріляють, а у відповідь нічого зробити не можеш. Тільки рахуєш час між спалахом і вибухом.
- Про що думаєш під обстрілом?
- Взагалі не думаєш. Там починаєш згадувати фізику, особливо вночі. Коли бачиш в Росії спалах, починаєш рахувати: раз, два, три… Чуєш звук… Далі, маючи швидкість звуку та кількість секунд, розраховуєш відстань. Розумієш, скільки в тебе є часу, щоб сховатись. Залп спочатку дається при стрілочний, а потім вже корегувальник, бачачи, куди потрапив снаряд, корегує координати і вже тоді починається повномасштабний обстріл.
Якщо обстріл, значить десь поряд корегувальний. Тоді вже мій снайпер після вибуху має знайти, де ця скотина засіла. В той раз ми його «засікли» десь за вісімсот метрів від наших позицій. В кукурудзі помітили блиск від бінокля. Снайпер і автоматник почали по ньому вести вогонь, а я коригував в бінокль. Раптом відчув, що щось поряд гупнуло і нас почало засипати землею. Перша думка: «доведеться відкопуватись». Обертаюсь, бачу мій сержант стоїть в повний ріст, тримається за каску і кричить: «Командир, у мене плече!.. Командир, я нічого не чую!...».  Я за  каску, а він не дає зняти. Хоча раніше не можна було його заставити її вдягнути. Обдивився голову так, бачу, що крові нема – значить барабанні перетинки цілі.
Бачу на плечі пляма крові розпливається. Показую йому, що розріжу футболку ножем, він махнув – зрозумів. Розрізаю. Там рана: зачепило осколком, але нічого страшного.
До речі, цей сержант цього всього, що відбувалось, не пам’ятає зовсім.
- Що з корегувальником тим сталось?
- Ця сволоч зрозумівши, що ми його засікли, скорегував вогонь на нас. Після обстрілу не було можливості перевірити, чи ми його знищили чи ні. Зрозумій, йти вісімсот метрів по відкритій місцевості, це м’яко кажучи – не розумно.
- Є якісь моменти радості там, на війні?
- Радість була побачити наші номери на машині, яка заїхала на наш блок-пост. Як виявилось, то волонтери їхали до прикордонників. Безбашенні хлопці: їхати на рівненських і волинських номерах через всю Донецьку область (сміється –авт.), це тільки наші могли так зробити.
Якраз, коли вони до нас заїхали, почався обстріл пункту пропуску «Маринівка». Там ще те було видовище. Стріляли з гаубиць і там аж «грибки» піднімались. Волонтери питають: «кого це так обстрілюють?». А ми їм: «тих, до кого ви їдете». Вони почекали трохи, поки обстріл закінчиться і поїхали до них.
Був дуже радий земляків побачити. Приїжджали до нас по свого пораненого бійці з нашого рівненського батальйону територіальної оборони. Зустрів там хлопця з Зорі.
- Стосунки з місцевими у вас як складаються?
- По-різному, але в основному нормальні. В селі, неподалік нашого блок-посту, жив грузин. Мав кілька гектарів землі, господарство, комбайн, техніку. Він нам допомагав харчами, водою, пускав до себе в душ помитись.
Один місцевий, як побачив наш блок-пост, то аж перехрестився і пустив сльозу. Каже: «Ви перші українці, яких я тут зустрів». Чоловік вивозив свою сім’ю з захопленої території. Був один хлопчина зі Сніжного, який постійно вивозив сім’ї. То він, як хтось нас боявся, з його пасажирів, постійно заспокоював: «Їх нє надо бояться, они ничего плохого не сделают».
Був ще інший випадок. Нас цілу ніч обстрілювали. На ранок жінки йдуть повз наш блок-пост корів доїти і питають: «Рєбяткі ви тут живы? Мы за вас всю ночь молились».
Найбільше запам’ятав, як він раз віз двох жінок з чотирирічною дівчинкою. Вони виходять з машини, для огляду. Бо такий порядок. А дівчинка підходить до мене і каже: «Дядєнька, только не стреляйте». Ти уявляєш це собі? Як тій дитині та стрілянина вже набридла. Так образливо стало. От як, скажи, після такого туди не їхати? Це ж наші діти.
- Людина вулиці, як зараз реагують на людину у військовій формі?
- Коли були в Маріуполі, то тоді населення в більшості ставилось насторожено. Але побачивши що таке ДНР ставлення у них змінилось. Подивившись, що сталось з Слов’янськом, Луганськом, Донецьком і іншими містами, до них дійшло, що нічого хорошого їх в тому ДНР не чекає. Вже, як ми знову їхали, то нас вітали, руками махали.
Зараз образливо бачити по телевізору Новоазовськ, де ми проїжджали, а тепер там російські танки. Російські, бо як їх ще назвати? Де «сєпари», стільки їх взяли? Це все з Росії.
- Як у вас взагалі було з забезпеченням?
- Ми, як перший раз поїхали, то в нас були пластикові шоломи і бронежилети першого класу. Вже пізніше волонтери, Автомайдан і Спілка афганців допомогли більш-менш екіпіруватись. Тоді вже в нас з’явились кевларові каски, броніки четвертого класу, «беушна» британська і німецька форма.
Ще, як були в Києві, то нам видали старі бронежилети БЗТМ. В сучасній війні він зовсім не практичний. Вже наші розробки ТМ-300 набагато кращі. Вони в нас з’явились вже пізніше, завдяки волонтерам та Спілці афганців. Камуфляжи нам теж волонтери привозили. Наша, так би мовити, офіційна форма чорна.
Тут ще треба розуміти, що держава не встигає забезпечувати, бо багато розгорталось частин резервістів і ми виявились не готовими. Добре, що хоч з боєприпасами немає проблем. Всі заявки, які ми давали на озброєння і боєприпаси, всі були виконані.
Мого друга недавно призвали, то я йому свій камуфляж «британку» віддав. Мені його прикордонники подарували. Термобілизну та «розгрузку» йому дав. Теж з волонтерської допомоги. Йому форму, берци, кепку дали, а бушлата і розгрузки – нема. Бронежилет йому дружина знайшла, через ваших рівненських волонтерів.
- Чого найбільше не вистачає армії?
- Нормального керівництва. От скільки спілкувався і з добровольцями, і з контрактниками, всі в один голос кажуть: «дайте наказ». Поставте хлопцям чітку задачу і вони її виконають.
Ще бракує практичного досвіду. Був такий випадок у нас на блок-посту. Проходила через нас колона з двома танками Т-64. Один заглох і більше не заводився. Колона пішла далі, а танк з екіпажем залишили в нас. Вони мали знайти несправність, відремонтувати і доганяти колону. Хлопці той танк вздовж і впоперек пролазили і нічого не можуть зробити. Ніби все в порядку, але танк не заводиться.
У мене батько, ти ж знаєш, працює майстром в профтехучилищі і він добре розбирається в двигунах. І в армії служив танкістом. Телефоную батьку, пояснюю, в чому проблема. Тато почав щось пояснювати, але я ж не танкіст. Передав телефон механіку.
Батько йому щось там пояснив і хлопці знайшли несправність, виправили та завели танк.  Виявляється, там ще є якісь фільтри, які можуть забитись. Тим більше, якщо техніка довго не використовувалась. Танк, видно, зняли з консервації, нове масло залили, але ті фільтри не промили. Такщо досвід – важлива штука.
- Цього року на перше вересня у школі ти був «зіркою». Дівчата тобі квіти приносили, всі хотіли з тобою сфотографуватись.
- Та то таке… (посміхається зніяковіло і червоніє – авт.). Я випускник цієї школи (Клеванська школа-інтернат –авт.). Нас двоє, які вчились у цій школі, зараз воюють. Директор школи зателефонувала і запросила прийти на перше вересня, а в мене там син вчиться. А ще батько попросив провести, щось типу виховної години в училищі, де він працює (Клеванський професійний ліцей – авт.). Мені хіба шкода? Чого не прийти і не розказати…
Привіз всю екіпіровку, вдягнув в училищі на одного хлопчину, то він бідолага просидів в ній годину і сказав що важко. А ми в тому місяцями живемо.
- Були моменти, коли шкодував, що став військовим?
- Вже ні.
- А коли шкодував?
- Після навчання. Бо  там вчили одне, в армії – бачив зовсім інше. Хоча заради справедливості маю сказати, що й навчили в інституті багато чого корисного і по тактиці, і по техніці.
- В твоєму підрозділі були бійці, які просились додому?
- Ні. Були такі, що видно великий страх на обличчі. Але може через те, що вони бачили, як веду себе я, як ведуть себе інші бійці – то свій страх вони ховали і тримались добре. Потім втягувались: страшно до першого вибуху, до першого обстрілу. А потім вже не задумуєшся про це.
Все робиться на «автоматі». Ти не думаєш, як і куди впасти, коли чуєш вибухи чи свист куль. Просто падаєш і автоматично шукаєш очима укриття.
- Зараз доводиться чути такі думки, що може треба віддати Донбас і хай вони там живуть, як хочуть. Навіщо, мовляв, за нього воювати.
- І що? У мене мама з Росії, кум з Харкова. Часом телефонує і каже: «нас тут называют бандэровцами». Мій же син в Харкові народився і куми звідти.
Згадую цих людей, згадую тих селян, які під обстрілами на комбайнах збирають урожай. Один комбайн ми витягали посічений шрапнеллю. Вони ризикують, щоб себе прогодувати, ризикують, допомагаючи нам. Як їх можна залишити? Вже Крим показав, що буває, якщо махнути рукою. Ворог зупиниться тільки там, де ми його зупинимо.
А як не зупинимо, він прийде сюди. Тому треба їхати. Треба цих "сєпарів" і росіян виганяти з своєї землі.
- Як твої рідні ставляться до того, що ти воюєш?
- Дружина спочатку дуже сильно нервувала і переживала. Зараз трохи звикла, але все одно переживає. Коли дзвонить, то знає, що коли не беру трубки чи відбив – то зайнятий і передзвоню, як матиму можливість. Вона вже знає, що коли відсутній зв'язок, то ми вимкнули телефони, щоб нас не засікли. По 250 раз вона мені не дзвонить. Хоча я розумію, що як будь-яка жінка – вона переживає і нервується.
Мама ще більше нервується. І дзвонить поки не додзвониться. Дружина то вже новин не дивиться, а мама навпаки – подивиться всі, які може, а потім вся на нервах. Я вже казав, що як не перестане дивитись новини, то викину телевізор (сміється – авт.).
- Що, на твою думку, потрібно, щоб закінчити війну?
- (Зітхає – авт.). Війна, це поняття «розтяжиме», дивлячись про яку війну ти говориш. Якщо нам розв’яжуть руки, то ми цю катавасію можемо силою дуже швидко закінчити. Питання: якою ціною. Ще на самому початку у нас постійно було таке, що ми запитували дозволу відкрити вогонь. Такі дурні правила і накази. Сидиш в обороні, тебе штурмують, по тобі стріляють, а ти питаєш дозволу відповісти.
Думаю, мають політики домовитись…
- Зараз теж чекаєте наказу, щоб відповідати на вогонь?
- Коли було перше перемир’я, ми не стріляли взагалі. Хоча біля нас і їхнього руху  не спостерігалось. Але, коли перемир’я немає і ми бачимо, що «чудакі» лізуть зі зброєю, то ніякого наказу ніхто не чекає.
Як біля нас збили літак Су-25. Він впав за селом у невелику балку. Бачимо, що по полі два «тіла» біжить. Мабуть, бігли по пілота чи за «чорним ящиком». Наші хлопці по них смальнули з танка Т-64 і ті сховались в кущі. Менше хвилини і в ті кущі прилітає два снаряди з боку Росії. Там, видно, не розібрались, хто біг до літака, і росіяни «накрили» своїх.
Там, на війні, різні неймовірні історії траплаються. Було, що на наш блок-пост вийшов солдат. Його підрозділ попав під обстріл і його вибуховою хвилею скинуло з БТРа. Він чотири доби блукав, поки вийшов на нас. Не знаю, хто за нього так молився, але він навіть мінне поле цілим пройшов. І це з пораненою осколком ногою. Ніс з собою кавуна. Видовбав в ньому середину, набрав води і ніс, щоб мати, що пити.
Приїхали хлопці з його підрозділу, то дуже зраділи, побачивши його живим. Казали, що його вже списали на втрати і не сподівались побачити в живих. Молодий пацан, років двадцяти.
Взагалі багато інформації йде незрозумілої. Тоді передали, що взяли Савур-могилу, а її після того, ще три доби «брали». Росіяни «долбали» так, що «гради» без перерви літали над головою. Наш блок-пост стояв якраз між Росією і Савур-могилою. Вийшло так, що ракети літали через нашу голову.
- Що потрібно, щоб вижити на війні?
- (Сміючись – авт.). Закопатись в землю так, щоб тільки голова стирчала. Дивитись по сторонах і добре дивитись під ноги. І буде все в порядку.
Якщо їдеш на машині, особливо в колоні, головне  не зупинятись. Степ, звук від мотора розлітається, та й все далеко видно, особливо, якщо близько до Росії. Тільки но зупинився, вже летить тобі якийсь «подарунок».
- Багато зараз розмов про трагедію в Іловайську. На твій погляд, як командира: що там сталось?
- З того, що я знаю і з чого можу робити висновки – там прорахунок керівництва. З точки зору тактики, коли зайняли якусь територію, потрібно закріпитись. Хлопці взяли територію, але їм не дали змоги закріпитись, не перекинули їм бронетехніку, артилерію. Крім того, частини, які прикривали прорив по боках, відійшли і фактично дали можливість ворогу взяти наші підрозділи в котел.
- В офіційних звітах ми постійно щодння чуємо про одного, двох, п'ятьох загиблих. Скільки насправді гине наших солдат?
- Там, де я був, полеглих майже не було. Залп з «Граду», це сорок пострілів. Бувало таке, що після обстрілу навіть не було поранених, якщо вчасно встигли поховатись і не було прямих попадань. Бо якщо ти в окопі чи бліндажі, то тебе можуть «дістати» тільки прямим попаданням.
Може бути так, що після обстрілу 3-4 машин «Граду», не буде жодного загиблого. Будуть контужені, можуть бути поранені осколками, але всі живі. Бо хлопці добре окопались і встигли сховатись. Правда, техніка горить, як факели.
Візьми хоча б наших десантників в Донецькому аеропорту. Скільки вони там тримаються? Значить хлопці щось таки розуміють у військовій справі. В того грузина, що я вже згадував, в нього був підвал: три метри в глибину, бетонне перекриття і метр землі зверху. Що його там дістане?
Або та сама Савур-могила. Там цілий підземний комплекс. Чого наші їх так довго звідти вибивали. Ти по них стріляєш, бомбиш, а вони опустились під землю і їм пофіг. Ще в часи Другої світової війни Савур-могилу брали місяцями.
- Але ж наші взяли Савур-могилу?
- Так, взяли… Ми ще тоді жартували, що треба їх накрити артилерією, дати підійти піхоті і заварити двері. Хай сидять там далі (сміючись – авт.).
До речі, я там вперше побачив, як наша артилерія 152 калібром, за чотири кілометри попала прямо в броньовані двері укріплення цієї Савур-могили. Двері звичайно улетіли. Питаю в артилеристів, що буде з тими, хто там були. Кажуть, якщо в тому приміщенні за дверима хтось був, то від ударної хвилі… картини на стінах.
- Як вважаєш, потрібно зараз проводити повну мобілізацію?
- Не спішіть воювати. Я це всім своїм знайомим кажу. Я – кадровий військовий і це є моя робота. Поки я і такі як я живі, не спішіть. Є армія, резервісти, добровольці – їх вчать стріляти, користуватись військовою технікою. Але навіть вони стають справжніми вояками вже в бою, потрапивши перший раз під обстріл, вистрілявши автоматний рожок по реальній цілі, а не по мішені на полігоні. От тоді тільки стаєш справжнім бійцем. Українці хороші вояки. Щоб там не говорили, а росіяни це тепер теж знають.
Коли "сєпари" наших оточили і обстрілювали, то хлопці викрутили взриватєль з міни і запустили з запискою: «приходьте в рукопашну». Але їх ще два дні обстрілювали і  тільки тоді пішла піхота. Атаку відбили, а вони (росіяни і терористи – авт.) втратили один зі своїх бойових підрозділів. А все чому? Бо нарвались на бійців, яким вже було все пофіг і які воюють на своїй землі.
Повертаючись до питання, хотів би сказати, що потрібно відновлювати строкову військову службу. Потрібно відновлювати військову підготовку молоді в школах. Потрібно постійно працювати з резервістами і підтримувати бойову підготовку.
- Під час війни людям потрібно всю правду казати?
- Однозначно – ні. По-перше: не можна взагалі говорити про плани щось штурмувати чи когось звідкись вибивати. Не треба давати ворогу можливість підготуватись. А такі моменти у нас траплялись. По-друге: не треба все розповідати про втрати. Загиблі вони будуть на будь-якій війні. Кожен солдат сподівається вижити, але й розуміє, що може будь-якої миті загинути. І не треба зайвий раз додавати приводів людям нервуватись. Приводів і без того вистачає.
У кожного командира роти є обов'язок: в разі загибелі, завезти солдата батькам. Я, слава Богу (стукає по дереву – авт.), жодного разу не їздив. Молитиму Бога, щоб і не довелось їхати. Поранені є, але всі живі. Наш командир отримав чотири кульових в груди і то вижив. Взагалі було дев'ять куль: п'ять втримав «бронік», а чотири отримав у груди. Зараз у відпустці – лікується.
Один хлопець отримав рикошетом кулю в хребет. Дякувати Богу, теж обійшлося: живий, зробили операцію і навіть ходить. Ну й контужений, про якого я вже згадував. Зараз в Луцьку лікується. Підтримуємо його чим можемо, люди допомагають. Волонтери провідують, навіть концерти в палаті організовують. Це, до речі, теж потрібно. Щоб поранені якось відволікались.
- Яка підтримка потрібна тим, хто на передовій?
- Будь-яка. Особливо листи і дитячі малюнки. Сидиш в  тому БТРі, на жарі, під обстрілом, а потім розкриєш той дитячий малюнок, то аж настрій піднімається. Важкко навіть словами передати. А ще молитись за нас…

Розмовляв Олексій Кривошеєв
Сайт „ВСЕ”

P.S. Днями капітан Національної гвардії Андрій Робітницький знову поїхав в зону бойових дій.


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.