Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

ПРАВЕДНИК ІЗ БЕРЕГІВ ГОРИНІ [Випуск № 1192]

Початок третього тисячоліття «подарував» Україні друге пришестя Президента Кучми, а мені - перше безробіття: відпрацювавши понад 20 літ в республіканській «Робітничій газеті», я був змушений піти з редакції, коли нею, після десятирічної перерви,  знову заволоділа «гоп-компартія» Петра Симоненка.  Відчай топив у літературній праці, з головою поринувши в написання роману «Заграва». Був задум - розповісти про витоки й генезу Української Повстанської Армії, тим більше, що  уся моя рідня, включаючи батька, воювала спочатку в «Поліській січі» Бульби-Боровця, а потім - загоні курінного Лайдаки. Чесно кажучи, було дещо образливо, що слава УПА з Волині й Полісся, де вона виникла і досягла особливої могутності й підтримки, поступово «перекочувала» на Галичину, тож хотілось, як то кажуть, розставити всі крапки над «і» в цій історії й воздати данину шани своїм землякам. Тодішній голова Спілки письменників України Володимир Яворівський, який визвався написати передмову, прочитавши «Заграву», зауважив: «Піднімай вище планку, Петре! Опиши життя свого Полісся не лише за період УПА, а - за сто років. Три покоління поліщуків покажи, починаючи від часів УНР і - аж до нашого часу».
Я завагався. І не тому, що написати трилогію – це не шапку слив з’їсти. Просто, подумав: « Коли із героями перших двох томів більш-менш зрозуміло – це повстанці, політв’язні, дисиденти, то про що, точніше, про кого писатиму в третьому томі? Де знайти героїв нашого часу? Героїв нашого покоління?»  
Поділився своїми сумнівами з  Яворівським, а у відповідь почув: « А ти придивись уважніше до своїх земляків. Переконаний, що такий край, як ваше Полісся, не може не мати сьогодні справжніх героїв!».
Наша розмова відбулась  на Стрітення 2001 року, а 9 Березня, увечері, Володимир Олександрович зателефонував мені і схвильованим голосом запитав: « Ти телевізор дивишся? Що відбувається в Києві знаєш?».
Я відповів ствердно, бо на той момент уже весь світ знав про сутички в центрі столиці.
- Ти казав мені, як Бог колись Аврааму казав - дай тобі не 10, а хоча б одного сучасного українського «праведника» і ти не руйнуватимеш ідею трилогії? Так от, я кажу тобі - є такий праведник!  Причому, праведник з Надгорині, з рідної тобі Дубровиці!
Так я уперше почув про Миколу Ляховича. Кинувся з’ясовувати через знайомих у Рівному і Дубровиці (звичний нині Інтернет з Вікіпедією був тоді рідкістю), що ж це за такий «український праведник» у наших краях об’явився? І почув : « Ляхович ? Та це наш новітній Бульба-Боровець. Керівник обласної  організації УНА-УНСО. Кучмісти від одного його імені бліднуть. Два тижні тому, 23 січня, під час організованого ним мітингу проти правлячого режиму президента  Леоніда Кучми у Рівному хлопчину навіть пробували вбити».
Звідтоді розпочалось наше заочне знайомство. Із захопленням читав я у пресі про незламний дух, продемонстрований «внуком Бульби-Боровця», як жартома називали товариші по неволі Ляховича на всіх етапах слідства, про те, як гордо відкидав він усі інкриміновані йому слідством звинувачення, намагаючись навіть суд над собою перетворити в суд над режимом Кучми, підписуючи всі протоколи й ухвали дошкульним псевдом – «Кучмугеть». Навіть вимагав нотаріально засвідчити цей свій підпис і надати йому статус «офіційного».  
Тож не дивно, що й власний вирок -5 років позбавлення волі, політв’язень №1 зустрів мужньо, з презирливим усміхом і вигуком - «Кучму – геть!».  Таке - не прощалось. І режим знав, як поступати з патріотами такими, як Ляхович.
– Перебуваючи в СІЗО, я став відчувати біль у правому боці грудей. Два місяці  пролежав з температурою, але мене так і не обстежили як слід. – Згадував він опісля.- На всі звертання до лікаря, відповідь була одна: тут тюрма, а не курорт...
Словом, перебуваючи під слідством, внаслідок цілеспрямованого позбавлення доступу до повноцінного медичного обстеження, Микола отримав «професійну» хворобу революціонерів - туберкульоз. Та виявилось, це лише після карцеру Маневицької ВК-42, куди запроторили його вертухаї прямо з етапу - за відмову здати в камеру схову подаровані мамою вишиті сорочку і рушник.
У тюремній «біографії» праведника з Надгорині, як за влучним висловом Володимира Яворівського став називати я Миколу, було все: і участь в акціях непокори, і голодування, і навіть тюремна «диба» - підвішування за скручені назад руки. І хто знає, чим закінчилася б його табірна Одіссея, якби  завдяки професійним діям адвокатів і втручанню опозиційних народних депутатів із Правового Комітету ВР 3 жовтня 2003 року Микола Ляхович не вийшов на волю, провівши за ґратами два роки і сім місяців.
Після виходу з в'язниці, ми з ним вперше зустрілися. І – потоваришували.  Скажу по правді: таку щиру, щедру, а головне - віддану українській справі людину, я зустрів уперше. Не одну сотню кілометрів опісля відміряли ми разом із ним  польовими дорогами рідного Полісся, записуючи спогади учасників УПА, відшукуючи могили учасників визвольних змагань, і всякий раз я знову і знов пересвідчувався - недаремно колись товариші по неволі назвали Ляховича внуком Бульби-Боровця. Є у ньому щось від легендарного нашого «поліського самородка», як називала Боровця тогочасна преса.  Саме дякуючи Миколиній наполегливості, чи - настирності, як кажуть у нас на  Поліссі, нам вдалось зробити маленьке історичне відкриття – встановити місце на околиці села Немовичі Сарненськоого району, де на Покрову 1943 року відбувся перший випуск підстаршинського вишколу УПА «Холодний яр», в якому науку перемагати проходили  25 майбутніх сотники УПА і серед них - Коробка-Перегійняк, Шавула, Кора, Ярема. А вишколювали їх - Клим Савур, Еней, Бористен, Дубовий. Не виключено, щоправда - це поки що наша з Миколою «теорія», що офіційна дата створення УПА - 14 жовтня, пов’язана саме із першим вишколом «Холодного Яру».
Як істинний патріот України, він завжди там, де вирішується доля країни. Тому ніяк не здивувався, коли зустрів його спочатку на Помаранчевому Майдані, а нещодавно - під час Революції гідності.
- Головне, щоб Євромайдан не закінчився тим, чим закінчився Помаранчевий!- пам’ятаю, сказав йому я.
- Не закінчиться, Петре!- зауважив Микола і додав;- На Помаранчевім майдані ми, принаймні я - стояв за Ющенка, а нині – стою за себе. За своє майбутнє, за майбутнє своїх дітей. І за це я не вагаючись піду на смерть.
Що ці слова - не просто слова, я пересвідчився кілька місяців назад, коли дізнався, що Микола записався добровольцем у зону АТО. Що потрапив під снайперський вогонь під Іловайськом. Дивом вижив, закривши очі в тому бою двом найближчим своїм побратимам, імена яких відомі тепер усій Україні - Андрію Дьоміну (Світляку) і Миколі Березовому- (Березі).
Знаючи Ляховича, свідчу, немов на Біблії: на Схід (маючи двох маленьких дітей) він пішов не заради почестей чи нагород, до яких – байдужий, а заради Вкраїни, яка для нього воістину – понад усе! Кажу це тому, що знаю: у той час, коли багато хто з тих, хто і в очі не бачив Майдану, але опісля із шкіри пнувся, щоб отримати відзнаку Помаранчевої Революції, він відмовився від нагороди, як відмовився пізніше від ордену «За мужність», мотивуючи це тим, що не хоче бути в когорті тих, хто вже отримав такі нагороди, бо бачив власними очима їхню «мужність».
- Поки я не відчую, що орденами в Україні нагороджують справді за заслуги перед Україною, а не перед Президентом, губернатором чи головою райдержадміністрації, я ніякої нагороди не прийму. Ні від кого. А в нас, Петре, поки що виходить, що орден чи медаль - це знак заслуги перед тим, хто вручає цей орден чи медаль. Так пояснив він мені свій вчинок.  
Я гірко всміхнувся: розумію, ой розумію тебе, мій друже, мій праведнику! От як би всі це розуміли в Україні, і не лише розуміли, а й жили за подібними правилами і принципами, дивись, багато що перемінилось у нашому сьогоденні...
Нещодавно випадково, подорожуючи павутиною Інтернету, наткнувся на інформацію: Миколу Ляховича зареєстровано кандидатом у депутати до Верховної Ради по рідному мені Дубровицькому виборчому округу. Зателефонував йому. Привітав.
- Мене не вітати - співчувати треба!- Знітився він.- Дізнавшись про моє балотування, Петре, повилазили і сичать на мене, як гадюччя із-під корча, недобитки-регіонали, перефарбовані комуняки, пристосуванці всіх мастей. А що вдієш? У них - гроші, зв’язки, телебачення, преса. А за мною що?
- Як то що?- Аж закричав я у телефон.- За тобою правда, Миколо, відданість, любов до України, до рідного народу, рідного краю. І все це - істинне, щире, непідробне. Ти думаєш, поліщуки сліпі? Не відрізнять де жито, а де кукіль? От ти скажи мені, чому  нас «полешуками» звуть? Не знаєш? Тому, що наші предки древляни в постійному пошуку були - поле шукали, або хоч галявину серед лісів, яку б можна було розширити, розчистити і - житом засіяти. То ти думаєш, що навчившись за тисячоліття розуміти землю, природу, світ, наш люд не розпізнає, хто йому, на відміну від тебе, на словах, а не на ділі добра хоче?  Прагнучи, як у нас на Поліссі кажуть -  жати там, де не сіяв, сіяти там - де не орав, а орати там  - де власноруч не розчистив поля? Як  розчищав до сьомого поту, до кривавих мозолів від бур’янів ти нашу суспільну українську ниву, заплативши власним здоров’ям у кучмівській тюрмі, а тепер - проливши кров у зоні АТО?
 А тому я вірю у вас, дорогі мої земляки, переконаний, що інтереси України ви поставите вище від пачок гречки, цукру, масла і всякої-всячини, які пропонуватимуть вам усілякі перевертні й пройдисвіти і проголосуєте за Миколу Ляховича - справжнього сина і патріота Полісся!

Петро ВОРОБЕЙ, уродженець села Яцулі Дубровицького району, депутат обласної ради, перший заступник редактора газети «Подільські вісті», письменник, лауреат Республіканської літературної премії іменя Ярослава Гальчевського  

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.