Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Попередження про зраду [Випуск № 1191]

Чоловіка цілу ніч не було вдома. Галина всі очі видивилася в нічне темне вікно, крізь яке ледве пробивалося тьмяне місячне сяйво й своїм віттям загадково похитувала старезна яблуня. Ще вчора, приміром, усе було звично, буденно й, здається, незмінно. А сьогодні й місяць по-інакшому на землю зазирає, і яблуня якось по-особливому сумує за молодими своїми літами. Сумує, як і вона, Галина. Всі довкола вважали її занадто гордою, неприступною та розумною. Ці почуття їй прищепили з дитинства батьки. Отож вже змалку Галина почувалася якось по-особливому. Неземна, не така, як усі. Отож пізніше болісно сприймала зраду друзів, неповагу людей, котрі жили поруч. Заміж вийшла ніби ненароком. Любила-не-любила, але достеменно точно знала, що чоловік її любить безтямно. Це лоскотало її честолюбство. Так-так, честолюбство, бо горда маленька дівчинка, зрештою, перетворилася на самовпевнену, закохану тільки в себе особу. Григорій спочатку на руках носив свою молоду дружину. Але з часом, спотикаючись об каміння її непростого характеру, холодніла його закохана душа й, в кінці-кінців, почала вириватися з незрозумілого походження тенет, рвучись на всі сторони, шукаючи легкого, світлого шляху. Спокій душа Григорія знайшла, зблизившись з душею випадкової жінки, котра приїхала в їх село на заробітки. І в наших, здається, забутих богом та людьми селах можна відшукати роботу. Проста, скромна, випробувана долею й життям, Марійка глибоко запала в серце Григорія. Той, незважаючи на дім - мов повна чаша, на досконалу, самодостатню дружину, все частіше намагався знайти додаткову зустріч з Марійкою. Говорили-говорили. Про все й ні про що водночас. Обоє вважали, що однаково думають, мають однакове уявлення про сутність життя, навипередки озвучували думки одне одного. Так, ніби знають одне одного давним-давно, ще з колишнього життя. Помилкова думка, бо пізніше, коли звикнуть одне до одного, коли прочитають написані на сторінках життя й того, й іншого історії, зрозуміють, що нічого незвичайного, виявляється, і немає. Але, тим не менше, тягтиме одне до одного, як і раніше. І перше трепетне почуття, добряче присмачене людським осудом, переросте в почуття з трохи іншим присмаком, присмаком відповідальності та поваги, але слабшим воно не буде.
Галина дізналася про все насамкінець. Не вірила. Боялася відверто поговорити з чоловіком. Втікала від розмов сусідів та подруг, намагалася не помічати багатозначних поглядів. Інтуїтивно відчувала, що чоловік вислизає з-під її влади. Але не вірила собі, не вірила більш, ніж красномовним доказам. І ось, нарешті, збулося. Григорій, вперше за п'ять років їх спільного сімейного життя не прийшов додому ночувати. І на ранок його не було. Галина клопоталася коло двох дітей, а сама подумки була поруч з тим, хто ще вчора здавався просто її додатком. Хотілося вийти на вулицю - так, ніби це одразу змінить картину й чоловік обов'язково з’явиться на вигині їх сільської вулиці. Але не хотілося знову спіткнутися об неоднозначні погляди сусідів, які, здається, завжди знають все, що діється поза плотом, що поряд з їх обійстям.
Стрепенулася, коли рипнула добротна хвіртка. Незнайома, похилого віку жінка.
- Ви - Галина? - Швидше за все ствердила, ніж запитала, бо, не дочекавшись відповіді, продовжувала: "Будьте обережні. Ваш Григорій з Марійкою зв'язався. Вона з нами живе, разом працюємо, то все бачу, розумію й помічаю. Щось зле вона проти вас надумала. Дивіться добре за чоловіком, бо інакше заберуть. І ще одне: я у вас не була, бо інакше й мені не з медом вийде".
Не вийшло залишити все у секреті. Григорій - поза плечима. Недобре, зле подивився на непрохану гостю. Та ніби нижчою стала, ладна була крізь землю провалитися.
- Що? - Запитав.- Язики тренуєте? Менше б до людських пліток прислухалися...
Галина змовчала. Вчула ж бо в чоловікових словах фальшиві нотки. І ще спіткнулася об недобре, болюче, гірке на присмак відчуття. Так пахне, такий смак має тільки втрата й зрада. До вечора поряд проходили одне коло одного. Раніше, як там не було, але радилися, спільно думали, що його та як робити, а це ходять, набундючившись, одне повз одного. Кожному бракує сміливості почати першому. Може б, усе й на тому скінчилося, час розставив би все на свої місця, якби Галина не подалася на другий кінець села, де жила Марійка. Вклала дітей, дочекалася, поки чоловік рівніше почне дихати (значить, заснув), накине темну хустку на голову й гайда виясняти стосунки. Що там між ним відбувалося, ніхто достеменно точно не скаже, але на другий день Галина не підводитиметься з ліжка, а Марійки й слід простигне -поїде вона звідси, навіть розрахунок не отримавши за два місяці роботи в їхньому господарстві.
- Вистачило гордості? - Запитає Григорій, коли про все дізнається.
-Село гримить...
- Село гримить не від того, що я попередила цю... цю... Село гримить через тебе. Як ти міг?
Що?
Галина відповіді не знайшла, але захиститися намагалася:
- Ти знаєш, що вона проти мене виношувала? Зі світу хотіла мене звести. Стара все розказала. А ти - сліпець, як мале кошеня, плентався за її спідницею. Що тобі тут не вистачає? Невже там така велика любов? Невже вона тієї любові в тебе заслужила більше, ніж я?
Григорій мовчав. А Галина не вгамовувалася. Лила бруд на Марійку, хоча напевно нічого не знала. Григорій дивувався, звідки стільки злості та в'їдливості у дружині. Ніколи не бачив її такою. Шукав відгомін любові у своєму серці й не знаходив. Знав, що з Марійкою ніколи не будуть поряд, жалкував за цим й водночас розумів, що й з Галиною вони вже інакші. Галина ще відшукає адресу своєї суперниці, напише їй лист на декількох сторінках, що ряснітимуть від образ, прокльонів та прогноз. І ніхто не знатиме, що попередження те не допомогло: народить Марійка сина, що буде, як дві краплі води, схожим на Григорія. Але ні він, ні Галина про це не дізнаються. І на цей раз мовчатиме стара доброзичливиця, яка свого часу переступила поріг Григорієвого обійстя. З часом на цім обійсті пристрасті вщухнуть, але любові вже не буде. А десь, всупереч попередженню про те, що на чужому горі свого щастя не побудуєш, бігатиме весняними калюжами чорнооке хлопча. Воно не претендуватиме на батьківські увагу й підтримку - просто ростиме й насолоджуватиметься нехитрому щастю.
Марійка ж, зрештою, стріне долю. Тільки часом, коли у вікно зазиратиме весняний місяць, згадуватиме кароокий погляд того, з ким поряд ніколи бути не зможе.

Юлія Пасічник

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.