Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

За що скородили списами московські ребра? [Випуск № 1189]

Україна сьогодні переживає надзвичайно складний і водночас важливий період у своїй історії. Військова агресія Росії і пов’язані з нею людські втрати, економічний спад, фінансові труднощі, з одного боку, консолідувало українське суспільство, яке готове на будь-які жертви заради перемоги над ворогом, з іншого – поставило перед ним і теперішньою владою безліч викликів, до яких, як виявилось, не готова не лише Україна, а й цивілізований світ загалом. Так сталося через те, що, геть забувши уроки історії, ні українці, ні інші нації не зробили жодного реального кроку, щоб убезпечити себе назавжди від можливих зазіхань з боку спадкоємців Золотої орди. У той час, коли Європа втішалася власним благополуччям, США переймалися близькосхідними проблемами, а українські політичні верховоди успішно добивали власну армію і знищували економіку, Росія поступово відроджувала газо-нафтово-військову імперію, метою якої, як і раніше, залишається світове панування через загарбання чужих територій і домінування в сировинній і атомній сферах. Поки світові лідери загравали з Путіним, закривши очі на його диктаторське правління і остаточне знищення ним демократичних цінностей, російська армія встигла не лише упокорити Чечню, а й відірвати для себе ласі шматки у Молдови, Грузії і України. І, якби не героїзм і самопожертва більшості українців, не виключено, що услід за Кримом до Росії відійшла  б і значна частина Східної України.

Але людські патріотичні ресурси не є безмежними. Стало зрозумілим, що без реальної військової підтримки Заходу, Україна у двобої з таким потужним ворогом, довго не вистоїть. Тому запропонований мирний план Порошенка є певним виходом з цієї складної ситуації. Я знаю, що більшість так званих ура-патріотів та юлеботів у пориві паталогічної ненависті та усвідомлення власної нікчемності називатимуть ( і вже називають)українського Президента зрадником. В той же час дані соціологічних опитувань нівелюють ці волання,  бо свідчать, що 60 відсотків українців підтримують дії Петра Порошенка. Переконаний, що навіть незначне перемир’я вкрай було потрібно українській економіці, українській армії, українським матерям, які нарешті дочекалися своїх синів і дочок з ворожого полону. Наш мудрий народ вже давно сказав, що навіть поганий мир краще доброї війни.
Інша річ, яку ціну потрібно заплатити Україні і українцям за припинення військових дій? Що дасть нам мир  в короткостроковій перспективі і в майбутньому? На які поступки може піти Україна і де межа цих поступок? Відповісти на ці питання кількома реченнями практично не можливо, тому спробуємо бодай окреслити перспективи мирного плану в контексті вже прийнятих Верховною радою законів про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей та закону про амністію. Для більшості людей, які ці закони не читали, але уважно слухали найпалкішу опозиціонерку,  може здатися, що Україна віддає сепаратистам (а фактично Росії) ці території на поталу, мало того, ще й хоче не лише пробачити їх злочини, а й легалізувати їхню владу через місцеві вибори, які мають відбутися 7 грудня.
 По-перше, ані в назві, ані в змісті закону нема фрази про "особливий статус" цих районів, а тим більше Донбасу взагалі, як про це кричать представники партії „Батьківщина”.  По- друге, закон стосується не всього Донбасу, а лише тих районів, які на даний момент контролюються бойовиками.  По- третє,цей закон не передбачає утримання тих територій за рахунок держбюджету.
Закон про амністію не поширюється на вбивць, терористів, ґвалтівників і викрадачів людей. Амністія торкнеться лише тих, хто випустить усіх заручників, здасть зброю та військову техніку, звільнить приміщення органів державної влади та місцевого самоврядування, державних та приватних підприємств та установ.
Треба також розуміти, що в глави держави, очевидно, не було іншого виходу. Повномасштабна агресія Росії, відчутні втрати, яких зазнала українська армія, знищення значної частини бойової техніки, дедалі більша непопулярність війни серед населення, відсутність необхідних резервів — усе це перетворювало продовження бойових дій на самогубство, яке загрожувало не тільки подальшим захопленням нових територій, а й практично повною втратою обороноздатності та прямою загрозою незалежності. У таких обставинах  не залишалося іншого виходу, як погоджуватися на перемир'я на не дуже вигідних умовах, зволікати час, виторговувати нові умови, збиратися з  силами, зміцнювати армію й вибудовувати стратегію повернення втрачених територій, розуміючи, що найближчим часом відвоювати їх не вдасться.
Можна припустити також, що Президент України добре усвідомлює, що Росія агресії не припинить і за будь-яких умов своїх бойовиків не відкличе, тобто прийняті закони де-факто ніколи в дію не вступлять. Але їх потрібно було приймати для того, щоб продемонструвати перед світовим співтовариством свою добру волю і всю вину з невиконання мінських домовленостей перекласти на Кремль. Такий дипломатичний хід розв’язує руки Петру Порошенку перед його візитом до Канади і США, де можуть бути  прийняті стратегічні для України рішення.
 У всякому разі, хочеться вірити, що українська влада, яка припустилася багатьох помилок за останні півроку, виявить необхідну принциповість у безумовно непростому переговорному процесі. Бо кожна необґрунтована поступка загрожує обернутися новими невиправданими жертвами у майбутній, майже неминучій, війні. Країна не може дозволити собі оплачувати чиїсь слабкості, дурощі, злочини і зраду. Україна й так уже оплатила це тисячами життів — цивільних і військових. Щоб знову не виринало в пам’яті сакраментальне Шевченкове - за що скородили списами московські ребра?

Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.